Поезія другого літа великої війни: коли зростаються кістки

Поезія другого літа великої війни: коли зростаються кістки

Документалістика, яка збирає докази, факти і свідчення, та поезія, яка відшукує адекватну мову, щоби ці свідчення були почуті і осмислені, працюють синхронно. Навесні та влітку 2023 року вийшло багато добрих і різних поетичних книжок. Поетичні книжки літа 2023-го не всі складаються з віршів, написаних під час великої війни, але всі вони складаються з війни. Кожна з них містить роздуми про мову, якою можна писати про страждання, про своє і чуже та про способи їхнього розрізнення. 

Між іншим, у всіх авторів цього огляду з’явилася така формальна штука, для когось із них зовсім нетипова: суб’єкт і об’єкт регулярно міняються місцями — так буває за сильного болю, коли вже не ясно, чи я відчуваю біль чи мені болить. І от. Любов займається нами. Вода п’є нас. Мова нами говорить. І ці п’ять книжок ретельно зосереджуються саме на питанні поетичної мови. Вони всі — про мову війни. 

Так, ми знову повернулися до засадничого питання Адорно: чи можна писати вірші після Аушвіцу. І знову відповідаємо: «Так, можна, можна писати, але…». 

Імена, що залишилися

Олаф Клеменсен. Імена, що залишилися. Київ: Дух і Літера, 2023. 96 с. 

Гортає календар. 

 

Різдво пресвятої Богородиці: Анна чекає на повернення чоловіка, який транспортує тіла загиблих на полі бою. Введення до Храму: дівчина-бійчиня Марічка вчить, як технічно перерізати горло ворогу. Різдво: самоходки прийшли на базу без екіпажу волхвів. Водохреща: цивільні сходяться до терміналів, щоби зарядити мобільники. Стрітення: в небо піднімаються безпілотники. Благовіщення: за місто ідуть бої, жінку у камуфляжі вражає снайпер. Лазарева субота: тієї суботи ніхто не загинув, не підірвався на розтяжці, не накрило градами, не поцілив снайпер, зупинилася статистика втрат і почала зворотний відлік; або ні. Вербна неділя: у звільнені міста в’їжджають танки. Великдень: у шахті за містом знаходять тіла вбитих і закатованих. Вознесіння: ракетні обстріли. Успіння: треба забрати звідтам своїх мертвих, заспокоїти, утішити, не дати добити. 

 

І раптом час закінчився, весь час закінчився. 

 

«Імена, що залишилися» — це про те, як Адам роздавав імена тваринам і рослинам в Едемі, це про те, як хтось вчиться імена відбирати, це про тих, хто загинули неназваними, поки Адам знічев’я блукав райським садком. Фрагменти реальності з фронтового життя не складають уже ні в які системи — календарів не існує, сам час себе вичерпав. Марічка, яка перерізає горло ворогу, не потребує собі двійника з Великого коду культури, вона сама собі — Богородиця. І коли перестає в його книжці працювати Великий Культурний Код, вишукані рафіновані ритми, притаманні поезіям Олафа Клеменсена, перетворюються на … що? крик? виття? Важко підібрати аналогію, та вона і не потрібна. 

 

Бо нарешті вірш, який відбирає мову в цієї книжки. Гординя і безум митців, котрі пишуть вірші серед війни, гординя людей, які вирішили, що мають чим і як розказати про знову смерть і не останню зі смертей. Не намагайся перекричати автомат чи заговорити гармату, ти не зможеш імітувати їхню мову. Ти можеш стати нею — не мовою, зброєю. Не імітуй вибух гармати, стань гарматою. (І це слід читати буквально). Адам не забирає назад імен, що їх щойно роздав. У нього ще залишилося багацько імен про запас.

 

«стань степовою ракетою над лисичанськом / будь / але не намагайся імітувати їхню потойбічну жорстоку щирість / не імітуй мову якою не володіють навіть ті хто тримає цю зброю в руках» 

Між любов’ю і любов’ю

Єлизавета Жарікова. Між любов’ю і любов’ю. Київ: Гамазин, 2023. 144 с.

Єлизавета Жарікова розказує казку за всіма її законами і архетипами. От є наївний герой. Він порушує табу. Його карають і відправляють в інші світи шукати чогось, що виправить завданої шкоди. Він проходить довгий шлях. Він повертається. Іншим, мудрим, зрілим. І знищує світ, з якого його прогнали. 

 

Уже в першому вірші вона обережно церує сорочку на собі; як годиться — з ниткою між зубів, щоби не зашити собі пам’ять і долю. Вона не змітає крихти зі столу. Не ходить по помитому. Не розносить минулорічний сніг. Не зрізає волосся в дорогу. Вона робить все, щоб уникнути того ініціаційного квесту в країну мертвих. Вона все одне туди потрапить. 

 

Її шлях триває від любові до любові, і це не тавтологія: поки дівча зі страшної казки Жарікової мандрує світами, любов якісно змінюється. Від ерато до агапе. Від бажання до свободи. Від прийняття до люті. Так, лють тут — різновид любові, найінтимніший з них. 

 

Книжка складається з трьох поетичних циклів: «Вітер не пахне нічим», «Дим без вогню», «Ми підпалимо цю дорогу». 

 

Любов-жертва. Точка виходу з її світу — перше еротичне кохання, буквальна втрата цноти й сексуальний дебют. І якщо тут вирине повідомлення, що до ранку цноті залишатися не слід, то не здивуйтеся поруч згадці про 90 псалом, бо рана не має торкнутися тіла твого (Жарікова ніколи не цитує, але часто пише навколо потрібної цитати). І бабуся кричить: хто тебе заміж візьме. І абрикоси схожі на жовтого карлика — зірку класу G; і любов її така ж потужна, і відгоряє так же болісно. Однак її любов незаконна. Раптом спадає пітьма, і другий цикл — всуціль чорнота і ніч. Тут навіть Сізіф стрибатиме в резиночки, відволікшись від нагальних справ країни мертвих. І коти, одночасно мертві й живі, вилазять з коробок. Любов, що віддається, вигоріла, тепер вона шукатиме любові, яку братиме. Точка входу в її світ — не простір, а час: 20 лютого, коли заплаче стеля і прийде повідомлення про перекриті мости. 30 листопада, 22 січня, ранок 20 лютого. Коли вона назве себе свідкою цих дат і подій, тоді і винайде нову любов. Любов-лють.

 

Ближче до кінця книжки є вірш, котрий називається «Казка навпаки». Шкоди, бач, завдано. Але цілуй уже якусь ту жабу, знайди уже якесь те яблуко і швидше повертайся.  

 

«Символ — каже він — / не метафора а символ / літературознавиця ти мамкіна / Ходи — каже — сюди / допоможеш котити / і прикрий відро / у тебе он жуки розповзаються»

Навій

Павло Коробчук. Навій. Київ: Віхола, 2023. 128 с.

«Текст» — від «ткати». «Навій» — вал у ткацькому верстаті — винесений у заголовок книжки Павла Коробчука. А терміни з галузі текстильного виробництва — «нитки основи», «горішній навій», «летючий човник» і «спідній навій» — у назви розділів. Вони повертають текстопородженню буквальне значення. Тут сплітається щось, чим можна прикрити своє тіло — захистити його від холоду, спеки, необережного дотику, злого погляду. Тут проводять ритуал. Поетичний текст має стати буквально матеріальним, чимсь на кшталт вампума. 

 

Вірші Коробчука орієнтовані на дієслова, вони слугують тут рефренами, на них побудовані алітерації, анафори й епіфори, на них припадає акцент у рядку й будуються внутрішні рими. Жити. Снилося. Пиши. Знав. Ходиш. Лежить. Було, буде — без «є». Стане, станеться — без «стається». Визнати — з «боятися» поруч. Ще не дії навіть, а стани, ба: імпульси до станів. Цього замало.

 

Тому він і прямує туди, де існували самі речі: в спогади. Від елегійних олив на березі, дерев’яної обручки й вітальних листівок до речей, що пов’язані з першими перемогами над обставинами: лікарняного ліжка, мошок, розчавлених об лобове скло, розбитих тарілок і поламаних стільців. Складається архів із речей, які хотів віднайти і які перетворюються на артефакти — уже не функціонують так, як мали б, але зберігаються як доказ чийогось існування.

 

Вірші, написані після повномасштабного вторгнення, вирізняються формою. Колажі, запис підслуханих фраз, із яких поет складає діалог і змушує голоси взаємодіяти. Люди заходять у цей простір з репліками про ракети, що летять на головою, про зірки, які нарешті видно в темному місті, про 364 дні 24-го лютого — і залишаються тут на правах білого шуму. Білий шум у голові, кажуть, тамує голосні звуки назовні. 

 

Вірш «***» — ключовий. За тими зірочками — якесь слово-ім’я, яким пожертвували, щоби почути багатоголосся. Той *** відмовляється говорити, позаяк у світі залишилася купа непотрібних різних слів. І в світі живих стало менше людей, які спроможні їх сказати і потребують їх почути. Він готовий обміняти загиблих на слова. Він пожертвував за когось із них своє ім’я. Не працює, обмін нерівнозначний.  

 

«як виміняти слова на тих людей / щоб вони знову почали жити / а ми — не говорити деяких слів»

Відчаєспинне

Наталка Маринчак. Відчаєспинне/ Графіка Костянтина Зоркіна, післямова Кирила Лукаша. Харків: Видавець Олександр Савчук, 2023. 176 с. 

Замовляння точна поетична форма віршів у книжці. 1) Чуємо, до кого говорять, 2) вислуховуємо історію того, хто говорить, 3) чуємо, як він назве себе, 4) засвоюємо сакральні слова. Ми тепер теж уміємо спиняти словом — сльози, кров, біль.  Ця структура відбивається чи не в кожному вірші Наталки Маринчак. Її поетичні замовляння мають чітку мету «Відчаєспинне» ж (розкішна назва!). 

 

У всіх віршах є характерний суб’єкт мовлення — молода жінка, яка живе під обстрілами й загрозою окупації і яка з вірша у вірш будує свій Храм у будинку з середмістя. Вона проходить кілька фаз переживання містичного. Відчути себе Божим творінням. Пережити жах від цього. Усвідомити велич моменту. І нарешті створити з пережитого сакрум. Падає сніг. Корчишся від холоду і страху. Обнімаєш когось, кого зустріла в спорожнілому місті так, наче тільки його й кохала завжди. Молишся. Їдеш кудись, де треба твоя допомога. Опікуєшся кимсь, хто потребує тебе. Світ розділився. Профанний там, куди не долітає звук від обстрілів і нема світломаскування. Сакральний там, де сидиш у Бога на колінах і загадуєш йому, як тому попсовому Санта Клаусу, подарунок на прийдешнє Різдво. Ти хочеш собі в подарунок смерть окупанта.       

 

Усі вірші, крім одного, «А на п’ятий день». Тут відтворюють розмови різних людей на п’ятий день великої війни. Пароль: «Як ти?». Відгук: розрізняєш відстань на звук, замовкаєш і застигаєш на кожен шерех, молоко не пропало, є чим дитину годувати, дістав хліб і ліки для матері, в чергах стоять самозаглиблені люди, жінка місить тісто і більше не голосить, ніяк не висохне білизна, сусідній дім зруйнований, учимося проклинати, хочемо повернутися живими. Голоси не виокремлені. Так, наче є молоко для дитини, яка загинула в черзі за ліками і яку щойно поховала та жінка, котра учиться проклинати так навчаються бути живими. Усі живуть одночасно тим самим життя, втративши імена. Ті імена, розкаже нам згодом в одному з фінальних віршів книжки, знатиме і розрізнятиме хіба Оскіл: кров невідомих непохованих увійшла в ту річку. 

 

Ахерон тече через Харківщину. Ахерон напуває титанів.  

 

«жінка як / тихенько уже не голосить / хліб пече і нашіптує і бурмосить / я дослухався / всіх матерів проклинає / що зростили синів брехливими скнілими псами / все говорить барвінком треба засіять могилу / все хвилюється щоб поминальні свічки не згасали»

Скрипниківка

Сергій Жадан. Скрипниківка. – Чернівці: Видавець Померанцев Святослав, 2023. – 144 с. 

Книжку відкриває цитата з Юрія Шевельова про оборону того, до чого людина звикла, хоча майже не знає те, що боронить. Шевельов писав про дискусії навколо офіційного правопису, тому «оборона звичного» тут вжита в непрямому значенні. Сергій Жадан буквальний щодо оборони: він пише про воєнну оборону міста. А от правопис у Жадана — то вже є метафора. (Природу її поет пояснив у дуже точному післяслові). Мова — природна відкрита система, правопис — її доцільне функціональне обмеження. Отже, книжка — про доцільність обмежувати те, над чим не маєш влади. 

 

Пів сотні творів, написаних до початку великої війни і під час, ведуть від «правопису» до «мови», від закону до благодаті, від Бога помсти до Бога милості. І що? І нічого. Милості нема. Точніше так: мова, якою ми послуговувалися, поки знали закони, не може описати тієї реальності, яка законів не приймає. І от у розпал цього всього раптом — любов. Кому вона тут і зараз треба? Недоречність — магістральна тема книжки. Дуже буквально: Слова — неточні для означення Речей. Речі, сотворені Словом, вийшли з-під контролю.   

 

З усіх можливостей літератури важить та, яка дає можливість говорити до померлих. От він і кричить померлим: «Говоріть!». І ясно, що нічого не відбувається. І далі в іншому вірші: важливо, до кого ти кричиш, а хто до тебе озветься. І ще в одному: не час промовляти слова, яких нема в книгах із минулого життя, людина вирішує мовчати — мовчанням свідка, найболючішим з, та мова сама стає свідком. Той, хто мовчить, погоджується на роль жертви. І нарешті: розстріляні ліси цієї осені всіяні зубними коронками мови.

 

«Великою є твоя увага» — про мить Творіння. Мова самовідтворюється, людина ж потребує Творця. Ти розділяєш світло й темряву. Морок відступає. Бачиш речі й перспективу. Речі вимагають взаємодії — учишся діяти: вдихати й видихати. Світ дивиться на тебе. «Ріка відбивається в рибалках». «Любов займається людьми». Мить творіння завершується добровільним відкиданням суб’єктності. Ти, який уміє давати імена речам, стаєш недо-речним. Ти, який знаєш стільки слів, не умієш їх назвати. Тобою говорить мова — ти чекаєш, поки її почують мертві.

 

І так, це все ще книжка про кохання. 

 

«І підлітків — нарвані, загадкові — / Не можуть домовитися між собою. / І як їм назвати цей згусток у мові, / який вони звикли називати любов’ю»  

Оригінал статті на Suspilne: Поезія другого літа великої війни: коли зростаються кістки

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Чернігові відтепер є вулиці Олени Пчілки і Левка Лук’яненка

Депутати Чернігівської міської ради проголосували за перейменування 35 вулиць і провулків у місті. Про це повідомило інтернет-видання «Сіверщина».
Відтепер у місті з’явилися вулиці на ч

У Харкові пропонують назвати одну зі станцій метро на честь Василя Стуса

Активісти проєкту «Деколонізація. Україна» запропонували нові назви для п’яти станцій харківського метрополітену. Про це повідомили на фейсбук-сторінці проєкту.
Серед запропонованих пер

У червні в Україні зафіксували 13 випадків порушення свободи слова

У червні експерти Інституту масової інформації зафіксували в Україні 13 випадків порушень свободи слова, відповідальність за 2 з них — на росії. Про це свідчать дані щомісячного монітор

«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті

Фестиваль «Фронтера» оголосив програму заходів

IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» у Луцьку оголосив програму заходів. Про це повідомляє прес-служба фестивалю.
Фестиваль відбудеться 27-28 липня в Музейному просторі «Око

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"