Повільні танці Нявки в сучасному світі: нова книжка Василя Карп’юка

2024-05-18 07:00:00 Читомо

У цій химерній книжці, кожен сюжет якої збурює почуття (і переважно не найкращі), ви познайомитеся з пересічними людьми, які займаються буденними справами.

Наприклад, ловлять рибу в молочній річці, що тече в їхній квартирі, прирощують вербові гілки до ступень, аби стати вищими на зріст, а чи спілкуються з псом за кавою про високі матерії.

У передмові літературознавець Ростислав Семків закликає: «Читайте Карп’юка, почніть просто зараз — вам болітиме, ви потрапите в сомнамбулічний стан, ви облаєте мене, що я підбив вас це прочитати, але точно станете багатшими. Бо деякі з його образів і сюжетів розбачити неможливо… Обіцяю».

Публікуємо уривок з книжки Василя Карп’юка «Повільні танці», наданий видавництвом Discursus.

НЯВКА В КИЄВІ

1.

Юрко нарешті оговтався після переїзду й вирішив провести день красиво. Він ще не мав у Києві близьких друзів, тому масового гуляння організовувати не став. Але це була якраз осінь, і він знав про станцію метро «Голосіївська», а також про Максима Рильського, який якраз писав про цю осінь вірші. Зрештою, Юрко теж не останній поет, тому й зацікавили його ці обставини. Бо чого б іще?

 

Врешті він купив якесь жахливе видання вибраного. Обкладинку зразу ж загорнув у гарний коричневий папір. Знаєте, у кав’ярнях такі кладуть на столи, а зверху вже їжу чи напої.

 

Озброївшись томиком Рильського, термочашкою кави й легкою курткою на випадок дощу, Юрко гайнув на метро, проїхав своїх дванадцять станцій і вийшов. Голосіївський парк зустрів його листям, собаками без намордників і стежками. Ними, можливо, ходив Максим Рильський.

 

Юрко близько години гуляв, аж доки не зайшов у таку глиб, що, здавалося, його там ніхто не потурбує. Ну й сісти було де – доволі зручна колода.

 

На превеликий жаль, кава майже охолола, але холодно не було, тому Юрко не дав цій незначній прикрості похитнути свій умиротворений настрій. На те він і умиротворений, щоб усілякі прикрощі його не похитували.

 

Юрко дістав із рюкзака пакунок. Напевно бутерброди. Та ж ні. Томик Рильського, про який ми вже згадували. Розгорнув навмання й почав читати. Про себе, звісно.

 

Сонети. Юрко аж пояснішав.

 

Зелена піна лісу молодого

Дрімотно плеще, як на морі шум.

Блакитні тіні впали на дорогу,

Заворожили мудрі бджоли ум.

 

Юрка аж пробрало. Він почав згадувати своє дитинство. Батьків, родичів. Для них він уже ніколи не буде своїм. Ніколи не зможе бути таким, який міг би бути своїм. Він може любити своє карпатське містечко лише з відстані. Так, батьки його розуміють. А от іншим близьким він уже нічого не зможе пояснити. Вони вже не такі близькі, щоб зрозуміти. Він більше не хоче нічого пояснювати, бо нема сенсу.

 

Юркові стало жаль за всім втраченим. Він дістав із кишені телефон і хотів сам писати вірша.

 

Йому колись наснився вуйко Руслан. Питався, чого Юрко пішов. Сказав: «Що ж ти, Юрчику, пішов і всьо наше лишив?». А Юрко вві сні розгубився: «А я знаю…». — «І що, там найшов шос ліпше?» — «Нє, нічого ліпшого».

 

Юрко собі постановив, що колись, може, повернеться в батьківську хату й облаштує собі келію, про яку-от і в Рильського читає.

 

Стоять дуби замислено і строго.

Тут — перейшовши молодий самум —

Собі поставлю келію убогу,

Щільник пахучий для останніх дум.

 

Щойно дістав телефон, як у кущах щось зашелестіло, затріщало. А день сухий, то й лист сухий, гілляччя сухе. Наче хтось наминав попкорн. Аж тут із хащ вийшла дівчина.

 

Згодом Юрко теж пробував про це писати вірша.

 

Прийшла Нявка в Голосіївський парк,

Взяла мене отак за карк

Й каже: «Збилася з ніг…».

 

2.

Те, що дівчина була гола, Юрка збентежило, але не надто. А от заговоривши, вона подивувала. То була гуцульська лайка з прокльонами. Юрко все розумів і не розумів водночас. Тобто розумів зміст сказаного, але не розумів, чому серед Голосіївського парку раптом виринула дівчина з Карпат, та ще й така обурена.

 

Може, одного прекрасного дня, чи пак жахітної ночі, вона мала звести Юрка зі світу? Водити лісами до знемоги та й завести в нетрі, де він мав би розбити голову об гострі корчі.

 

Нявка три тижні пішки йшла з Карпат до Голосіївського парку. Ішла тільки поночі, щоб ніхто не помітив. Та й збилася з ніг, тому так щиро проклинала. Бо раніше що? «Юрчику, Юрчику, ходи за мнов…» — і по всему! Ніч, ліс, Карпати, зорі, перса… І Юрчик пішов, як теля. Потім би ще тижнів зо два шукали всією громадою, аж доки знайшли б тіло.

 

Коли вона ледь примовкла, Юрко почав їй читати Рильського.

 

Суворих слів, холодних і шорстких,

Перебираю низки, ніби чотки,

І одкидаю твердо з-поміж них

Усе легке, все ніжне і солодке.

 

Ніжне і солодке. Гм. Нявка, певна річ, отетеріла. Тоді Юрко відклав книжку, дістав із рюкзака куртку, яку захопив на випадок дощу, підійшов до Нявки, ляснув її долонею по дупі й одразу приклав пальця до вуст: «Тс-с-с!». Тоді обгорнув її курткою й повів до колоди.

 

Нявка втихомирилася, а Юрко почав її научати:

 

— Слухай шо, дівчи, бігме, не знаю, шо ти за одна і шо тут робиш, але по бесіді чую, шо нашя, то тре’ йкос ратувати. Боюси зазирати, шо в тебе ззаду, але мені ти доста вдаласи спереду, то би най так і було. Подумаю, як тебе назад доправити, а поки шо можеш в мене перебути. Але треба дочекатиси, як ме змерькатиси, аби тебе нихто не вздрів, бо то ни штука. Не знаю, як ти суда добраласи, але як тебе злапают, то добра ни меш мати.

 

Нявка лиш кивала й уже хилила голову на Юркове плече. Дрімалося їй.

 

3.

Коли споночіло, Юрко викликав таксі. Таксисту сказав, що дівчина трохи перебрала й заснула. А те, що вона спить, було добре чути, бо сопіла, як куниця. Юрко й сам прикидався п’яним, наче обоє пили, а не просто підібрав якусь відрубану.

 

Наступного ранку Юрко розбудив Нявку ароматом кави. Як у рекламі, поклав чашку біля ліжка й рукою махав над чашкою, щоб спрямувати випари Нявці у ніздрі.

 

Нявка справді прокинулася, але аромат здався їй смородом. Кави навіть пробувати не схотіла.

 

– Де я такий глей му пити?!

 

Пробувала саму воду з крана, але теж виплюнула. Врешті посьорбала трохи трав’яного чаю.

 

Попри загальне невдоволення ситуацією, Нявці все-таки було цікаво в Юрковій кімнаті. А це був цілий шістнадцятий поверх. Внизу — багато будинків, а серед них у дворах навіть маленька церква. Нявка звикла, що в Карпатах церква завжди більша за інші споруди, а тут видавалася зовсім маленькою. Хоча так близько, як тепер, вона до церкви ще не підходила. Та й загалом до жодної хати ще не ступала.

 

У Юрка було цікаво — усілякі тумбочки, якісь незрозумілі предмети, кімнатка, де джерело з водою можна було відкривати й закривати, коли схочеш. І ще предмет, на якому можна було бачити різні зображення й чути музику. Музика Нявці сподобалася.

 

Юрко пробував поговорити з Нявкою. Звісно, його цікавив сенс її діяльності, алгоритми тощо. Однак Нявка на діалог не йшла. Спершу просто довго дивилася у вікно, а пізніше підсіла на мультики. Юрко ходив на співбесіди, бігав кур’єром — розвозив піцу, а Нявка дивилася мультики.

 

З часом вона почала серед ночі виходити погуляти. Казала Юркові, що засиділася. Юрко не перечив. Він ще в лісі припускав можливість інтимних стосунків, але вже після першої ночі пройнявся огидою до Нявки, а відтак і апатією.

 

Огида виникла тому, що на дивані Юрко виявив бридку пляму. Коли вони після лісу тільки вийшли з таксі, хлопець шкодував, що в нього одне односпальне ліжко й один диван. А от уранці, коли побачив пляму, уже не шкодував. Пляма була завдовжки десь пів метра і сантиметрів тридцять завширшки. Те саме було з курткою, у яку Юрко загорнув Нявку ще в лісі.

 

Пляма? Ну, ви знаєте, що нявка спереду гарна дівчина, а спини в неї нормальної нема. Як нема? Та так, нутрощі видно, кишки. Ну, й від них усілякий слиз, от він і лишив пляму. Нявка ж іде задом наперед і кличе: «Йди, ходи за мнов…». А якби хтось уздрів кишки, думаєте, пішов би?

 

Пізніше Юрко купив спеціальних пелюшок і просив, щоб Нявка собі їх стелила перед сном. Побоювався, що як хазяйка навідається, то виселить його за брудний диван. Все-таки хата на Оболоні за такі гроші — то дуже нормально. Про те, що хазяйка застане в нього Нявку, не думав, бо взагалі планував її якнайшвидше спекатися. Хазяйка ж тільки на початку наступного місяця прийде.

 

А проте Нявка нікуди не поспішала. Так би мовити, пустилася берега. Пустилася Карпат. Усе за мультиками сиділа, навіть навчилася сама собі їх вмикати.

 

Юрка називала Тоторо. Той якось сказав, що вони сусіди, і Нявка відповіла: «Мій сусід Тоторо», ну-бо мультик такий є. І відтоді Юрко став Тотором.

 

Наприкінці вечора Нявка любила казати: «Пака, Тоторо» — і йшла на прогулянку. Юрко ж засинав.

 

Десь через тиждень він почав сприймати сусідку як домашню тварину. Вони майже не спілкувалися, але разом їли. Нявка навіть інколи готувала якийсь салат. Дивилася, як Юрко робить, і сама так робила. А одного разу попросила Юрка почитати їй Рильського. Тоді хлопець наче поринув у ще глибший сон. Хоч виявилося, що вже спливло добряче часу. І що Нявка вже досвідчена користувачка ПК — тільки не вміє читати. І певну культурну базу з фільмів та музики вже собі сформувала. Та що й казати — вона фактично виросла на його плейлисті. Ну, й Рильський. Адже після того дня в Голосієві Юрко вже й не читав поезії — так забембався з доставкою піци і співбесідами.

 

Хлопець раптом усвідомив, що Нявка — то його зв’язок із Карпатами. Те, від чого б інший відчував дискомфорт чи збентеження, — ну-бо дівчина без спини не найбуденніше явище, — для Юрка було чимось дуже рідним у цьому поки що недостатньо знайомому місті.

 

— А ти, ти ж чого не повертаєшся назад у гори?

 

— Ну, я знаю… Я й тут собі нормально затусувала.

4.

На початку місяця хазяйка прийшла по гроші, а Юрко навіть забув сховати Нявку. Ну, але викрутився — сказав, що то сестра Уляна заїхала в гості. Акцент Нявки не дав збрехати, що вони з одних теренів.

 

— Як пошуки роботи?

 

— Та нормально, — відмахувався Юрко, — шукаю.

 

— Дивись, ночами не ходи, а то бачу, ти порядний хлопець, мені такий квартирант підходить. Чули в новинах, як хлопці по Києву пропадають, а потім знаходять їх в озерах?

 

— Та знаю. Перебрали, певно. Чи наркомани.

 

— Та щоб усі наркомани?

 

Інформаційні стрічки почали рясніти повідомленнями про загадкові зникнення юнаків. Десь пропадали. Здебільшого після того, як поверталися додому з нічних клубів. Ще через кілька днів тіла почали знаходити в озерах — Андріївському, Кирилівському і Йорданському. Слідчі відзначали, що слідів насильства не виявлено, окрім різноманітних забоїв, проте вони, певно, з’явилися від падіння об асфальт чи вдаряння об стіну. Особливо підкреслювали покоцаність взуття. Ніби померлі перед загибеллю довго й безконтрольно ходили.

 

Ну, ходили, то й ходили. Обкурені валандалися.

 

Ще загадковішою стала ситуація, коли поліцейські переглянули записи з камер спостереження. Майже щоразу можна було помітити обриси начебто голої дівчини, яка йшла задом наперед. Погане освітлення й загалом неякісне зображення з камер не давали можливості скласти фоторобот. Та коли фрагменти потрапили в мережу й на очі Юркові, той наче отямився й усвідомив, що з ним відбувається.

 

Фактично він он уже скільки живе зі справжньою нявкою, яка ще з самого початку заявила, що жертвою мав бути він сам. Але, очевидно, її плани змінилися, і зараз жертв стало набагато більше, а він майже співучасник, який переховує злочинницю.

 

— Улянко! Ану йди сюди! — гукнув Юрко Нявку з кухні. — Де ти гуляєш ночами? З ким?

 

— А тебе шо, то має обходити?

 

Юрко тоді повернув до неї монітор із зображеннями із камер спостереження.

 

— То… то я? Мене в комп’ютері показують? — на диво, зраділа Нявка.

 

— Хто ти є?

 

— Я?

 

— Так.

 

— Нявка.

 

— Що належить до кола твоїх обов’язків?

 

— Зводити чоловіків зі світу.

 

— Це я й так знаю. Але нащо? Хто тобою керує?

 

— Я більше ніц не годна тобі розказати.

 

— Ти знаєш, що ти злочинниця?

 

— Ні.

 

— За твої дії тебе можуть ув’язнити.

 

— Нащо?

 

— Щоб ти більше такого не робила.

 

— А чого?

 

— Зводити зі світу — це порушення закону, це зло.

 

— А що таке зло?

 

— Ти придурюєшся?

 

— Ні, я питаю.

 

— Коротше так: забирайся звідси туди, звідки прийшла, бо я тебе здам поліції.

 

— Йой, Юрчику, я ни хочу… Я боюси… То дуже дилеко… Я суда ледви прийшла… Я дороги назад не знаю!

 

Нявка зігнулася до Юрка й поцілувала. Юрко знову поринув у стан, у якому перебував від першої зустрічі з нею.

 

— Іди, Юрчику, іди за мнов… — поманила його Нявка, але не в озеро, а на ліжко. — Я зроблю тобі файно. Я вже знаю як, у комп’ютері виділа… Ходи, ходи за мнов…

 

Нявка лежала на спині. Нявка сиділа зверху. Тільки спиною не поверталася.

 

Юркові сподобалося. Більше він не намагався її прогнати.

 

5.

Протягом кількох тижнів Юрко вчив Нявку читати й писати. Читати — звичайним чином, а писати — тобто натискати на клавіші. Називав її Уляною. Вона його — Тоторо. Він інколи пригощав її тортом. «Київським», ясна річ. Вона ж навчилася готувати лазанью. Так минали тижні. Тоторо інколи їздив до родичів у Карпати. Уляна залишалася в Києві сумувати. Хоча насправді вона не так уже й сумувала, а займалася самоосвітою, багато читала. Невдовзі почала працювати копірайтеркою. Змогла трохи кидати грошей за оренду житла. Все відбувалося і плавно, і тягуче, і бурхливо. Тоторо знайшов роботу в банку з нормальною зарплатою й почувався щасливим. Уляна взагалі пішла в IT. Хоча насправді нікуди не пішла, а працювала з дому. Усе в неї добре виходило. За допомогою скайп-уроків вивчила англійську. Спершу тестила, потім сама почала розробляти додатки. Навіть Юрко оформився ФОПом, щоб платити за неї податки. Вона ж не могла, адже паспорта не мала, ані свідоцтва про народження, бо навряд чи коли-небудь народжувалася, а радше просто завжди була. Але нові обставини трохи зробили з неї людину. От вони — наслідки праці. Гроші йшли нормально, і Юрко запропонував їй зробити операцію. На спині — щоб заховати кишки. Уляна кивнула, мовляв, говориш правду. Мовляв, я сама про це вже думала, навіть придивилася одного хірурга. Але він за кордоном. Я ж не виїду. Треба сюди запросити. «Які питання? — сказав Юрко. — У нас є де жити». Отже, з операцією все склалося вдало. Уляна Юркові, звісно, ще кілька разів ззаду дала. Але тоді стала надто фиркати носом. Мовляв, не хочу тусувати з молокососом. Ти ж шариш — тобі лише двадцять один. А в мене століття, та й уже нормальна шкіра за плечима. Коротше, переїжджаю на іншу хату. В іншу країну. Документи вже намутила.

 

6.

Юрко якийсь час тужив. Серце боліло, на душі млоїло. А потім знайшов душевну рівновагу, читаючи Мирослава Дочинця. Подумав: а добре, що Уляна таки здиміла. А то ж не йти з нявкою до вінця. Себто під вінець. Себто не вести ж її під вінець. Навряд чи вийшло б повінчатися з проявою. Тож нехай буде цій історії кінець.

 

7.

І кінець, можливо, навіть міг би бути. Юрко не раз пробував забути. І забував. Аж доки одного разу світ не сколихнув скандал — у Японії почали зникати чоловіки. Потім їхні тіла знаходили в озері Окутама за дві години їзди від Токіо. От тобі й на — Нявка.

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Повільні танці Нявки в сучасному світі: нова книжка Василя Карп’юка