Перший раз у перший клас: моральна підготовка батьків до школи

Перший раз у перший клас: моральна підготовка батьків до школи

Бльостка Катя. Матера вам не наймичка або Чому діти – це прекрасно. – К.: Віхола, 2021 – .328 с.

Пам’ятаєте своє найперше перше вересня? Як ви зустріли однокласників? Як відчували себе з важезним ранцем й айстрами для першої вчительки? Здається, ці спогади майже зникли, але батьківство та материнство повертають час назад і ось ваші діти скаржаться на ранкове прокидання, так само як і ви колись.

Пропонуємо вам уривок, де блогерка, мама чотирьох синів й авторка книжки «Матера вам не наймичка» Катя Бльостка ділиться радощами першого вересня помноженого на материнство.

Той день, коли мій старший син пішов у школу, був одним з найемоційніших у моєму житті, бо всі ті підготування стимулюють приступ ностальгії.

 

Усе починається зранку, коли ти розплющуєш очі й розумієш, що почалося… А потім ідеш на кухню готувати сніданок, дивишся на своє дитя, яке смикає портфеля в передчутті нового етапу його життя, й усвідомлюєш, що він подорослішав. Буквально за одну ніч. Ти смажиш те яйце, яке він, паразіт, звичайно ж, відмовиться їсти, а сама згадуєш свій перший клас з усіма його чудесними (і не дуже) моментами.

 

Усе починалось із закупів до школи, на які витрачалося стільки грошей, що можна було маленьке весілля відгуляти і Горбунова взяти тамадою. Всі ті зошити в косу лінійку, альбоми для малювання, фарби, олівці, пенали, пластикові обгортки на книжки й ознака буржуазії — ручки гелеві. Перший шкільний рюкзак, темно-синій, з черепашками-ніндзя. Його, як і першого ліфчика, ти не забудеш ніколи.

Мама будить вранці. Встаєш і йдеш умиватися. Снідаєш солодким чаєм з грінкою. Поки мама скубе тобі коси, заплітаючи в них величезні білі банти, бабуся копошиться в клумбі, вирізуючи айстри на букет учительці. Біла блузочка з дивними розочками на булавці, червоний сарафан і капронові колготки — все як годиться, все як у всіх.

 

Ідеш у школу. Іти далеко, хвилин 45. Перший дзвоник. «Чому так холодно? Чому цей дядько так довго говорить? Скільки нам тут ще стоять?» — думаєш ти, слухаючи промову директора, періодично перемикаючи увагу на джмеля, що літає над твоїм букетом.

 

Нарешті закінчилось. Усі рушили всередину школи. Заходите в клас. Учителька розсаджує вас за партами.

 

Ти хочеш сидіти за першою партою середнього ряду, з ось тією симпатичною дівчинкою в рожевій кофтині, але опиняєшся на передостанній, з якимось стрьомним хлопчиком. Хлопчики, до речі, всі здаються тобі стрьомними.

 

На дошці щось написано, але ти не вмієш читати. Батьки кучкуються позаду, біля вішаків. Учителька починає свій перший урок цього навчального року, розповідаючи про себе, про школу, про те, що необхідно принести завтра на перший повноцінний день навчань, і про «Україна — рідний край».

 

Читати також: Любові забагато не буває: чому книжки про виховання стали потрібними

 

Ти концентруєшся на тому, щоб запам’ятати лише її ім’я, бо решту запам’ятає ж мама. Помічаєш, що якісь дівчатка вже роззнайомилися між собою й активно перешіптуються. Ти ж сидиш біля того стрьомного хлопчика, який, якогось фака, так мотиляє однією ногою, що замазав тобі новенькі білі колготки. «Дурне якесь», — думаєш ти, відсовуючи крісло подалі.

 

Урок закінчився. Люди потоком ринули на вулицю, підхопивши тебе й маму і обтоптавши вам ноги.

 

Ти думаєш, що вже всьо, а ніт. Час фотографуватись. Якийсь вусатий дядько тицяє тобі в руки «Буквар» і три штучні червоні троянди, на яких виблискують краплинки пластмасової роси, і просить усміхатися. Мама, метушась, поправляє тобі пейси, що вилізли з бантів. Ти дивишся в камеру «мильниці» і починаєш либитись якось дивно і трошки перелякано.

Час для традиційного колективного фото на сходах школи. Учителька посередині. Фотограф виставляє та переставляє дітей, формуючи ідеальну картинку. Дівчаток ставлять у нижчий ряд, хлопців — на сходинку вище. «Так, ти, — показує пальцем на тебе фотограф, — піднімайся в другий ряд і ставай разом з хлопцями. Ти дуже висока. Закриваєш собою інших дітей на фото, тому швиденько на задній план».

 

Привіт, перший зароблений комплекс! «Я висока…» — повторюєш ти подумки, піднімаючись на ту одну блядську сходинку. «Я висока! Чому мені мама про це не казала? Я не хочу бути високою!» — продовжуєш ти. Піднімаєш очі, з радістю обнаружуєш, що у хлопчачому ряді вже стоїть одна «дилда», тому ти не будеш єдиною, ти будеш другою. Дивишся на цю дівчинку, яка так само не розуміє, чому вона не може стояти біля вчительки, як решта дівчаток, і думаєш: «Будемо дружити».

 

А потім мама веде тебе додому і по дорозі купує морозиво на палочці «Каштан». Ось це найприємніша частина цього дня. Ти чеберяєш у тих нових тухликах, які трохи труть, бо ще нерозношені, намагаючись кусати той шоколад з морозива так, щоб він не летів на нову білу блузочку. Мама ж у цей час відволікає тебе розповіддю про завтрашній навчальний день аж із трьома уроками, готуючи доню до неминучого. А ти шо? А ти ідеш, облизуючи руки, на які потекло розтале морозиво, і думаєш, що якщо мама купуватиме «Каштан» щодня, то в ту дурну школу можна все-таки й походить.

 

Наступного дня дідусь везе тебе по науку на ровері. Закріпивши прищепкою одну калошву штанів, щоб та не плуталася в цепа, дід посадив тебе на раму і почав жваво крутить педалі. Їдеш, ділова, вітер морди колихає, обганяєш однокласників, які чешуть пішки, і думаєш: «Як добре, що в мене є дід, а у нього є ровер».

 

Приїхали. Дідусь зсадив тебе з рами, вручив портфеля в руки, почекав хвилину, щоб переконатися, що ти зайшла в клас, а не блудиш по школі, як та мара, і поїхав додому.

 

А в класі шум і гам. Хтось плаче від розлуки з мамою, хтось скаче, як дикий бабуїн, а ти чухаєш затерплу від їзди на рамі дупу і намагаєшся повісити свого рюкзака на гачечок збоку парти. Повісила. Сіла. Спина рівно, руки склала одна на одну так, як учора показувала вчителька. Поки чекаєш початку уроку, візуально ділиш парту навпіл. Ти не хочеш, щоб той стрьомний хлопчик ліз на твою половину. І взагалі, чому одних дівчат посадили з дівчатами, а інших — із хлопцями? Це несправедливо. Бачиш «дилду» і радісно їй усміхаєшся. От з нею ти хотіла б сидіти за однією партою. Сьогодні точно наважишся підійти і запитати, як її звати.

 

Вчителька заходить у клас. «Добрий день, дітки!» — вітається вона. «Доб-рий день!» — відповідають ті, розтягуючи слова, як батюшка на всєношній. Вона просить вийняти зошити в косу лінійку і ручки. Будемо вчитися писати похилі лінії.

 

І ти пишеш, стараючись тримати ручку правильно, а спину — рівно. Учителька ходить поміж рядами парт, заглядаючи у зошити учнів. Зупиняється біля тебе, бере твої писання і показує всьому класу. «Ось подивіться на цей зошит. Як усе чистенько й рівненько. Молодець!» — заявляє вона на весь клас. Почувши це, два хвости на твоїй голові стають дибака. Діти обертаються на ту передостанню парту, щоб побачить, хто ж там такий безподобний сидить, а ти всміхаєшся сама до себе, любуючись тими палочками у власному зошиті. Тебе переповнює почуття гордості, настільки велике, що в портфель не влізе. Спорим, що після цього «дилда» перша підійде до тебе знайомитися?

 

Учителька проходить далі, зупиняючись біля хлопчика за другою партою середнього ряда. «Ні, неправильно. Пиши акуратніше. Ти почав не з того рядочка», — звертається вона до однокласника, який навіть голови не піднімає, бо найбільше хоче в цю мить просто вгрузнути в крісло, розчинитися, стати невидимим.

 

Ти дивишся на це і розумієш, що не хочеш бути на його місці. Ніколи. Точніше, ти боїшся опинитися в такій самій ситуації, зробити помилку, не відповідати рівню, бути гіршою.

 

Саме тому ти розплачешся, вперше побачивши виправлення червоним чорнилом, які залишить вчителька у твоєму зошиті. Ти вириватимеш цілий аркуш домашньої роботи, який уже списала до половини, бо зробила помилку, бо неідеально, бо краще переписати, почавши спочатку.

 

Тебе страшно дратує той факт, що вас змушують іти в шкільну їдальню на обід по парах і тримати одне одного за руки, бо йти тобі зі стрьомним хлопчиком, у якого, до речі, на руці велика бородавка. Весь дискомфорт забувається вмить, щойно ти пригубиш солодкого шкільного чаю, запхаєш у рота котлету, в складі якої 20 % м’яса і 80 % хліба, і гризнеш батона з яблучним повидлом. Дивно, але ці смакові комбінації запам’ятовуються на все життя.

 

У тебе є багато друзів-дівчат. Сьогодні твоя найкраща подруга Іра, а завтра — Надя, а післязавтра вони обидві з тобою не говорять, падлюки такі, тому аж на цілий тиждень ти душею прикипиш до Олі. Ти намагаєшся розібратися в цій концепції дружби, але воно якось так усе заплутано, що хєр поймеш.

 

З хлопцями легше. Він потягнув тебе боляче за косичку, закинув твою стирачку за вєшалку, сказав, що ти «дура ушата», угатив тобі кулаком у живіт — усе, значить, любить. У голові в тебе ця логіка не в’яжеться аж ніяк, але дорослі так говорять, а їм завжди видніше.

 

Ти, згадавши власний досвід, починаєш хвилюватися. Ти не хочеш, щоб твоє дитя було тим, хто вгрузає в стільчик, бо його зошит недостатньо охайний, тим, хто смикає дівчат за коси, демонструючи «любов», тим, чию руку гидує брати дівчинка по дорозі до їдальні… Ти переймаєшся глобальним: чи увіллється він у колектив, чи почуватиметься комфортно, чи знайде друзів, чи зможе відстояти власні кордони, якщо буде потрібно. Ти переживаєш за насущне: чи попроситься вчасно в туалет, чи не забуде помити руки, чи не запаментає защібнути ширіньку і не стане посміховиськом серед однокласників.

Не бійсь!

 

Передусім адекватно оціни готовність дитини до школи. Ні, я не про вміння читати, писати й розповідати про погоду трьома іноземними мовами. Цього нехай навчають учителі, поможи їм, Боже. Я про моральну готовність, уміння витримувати розлуку з батьками, концентрувати увагу, розподіляти внутрішній ресурс та й, зрештою, самостійно і впевнено обслуговувати себе в туалеті.

 

Ми женемося, як дурні, за тими академічними показниками, вдаючи, що лише вони мають значення.

 

Ми будемо примушувати дитину читати по десять сторінок у день, не зважаючи на її сльози і повну відсутність власного педагогічного таланту, лише для того, щоб при нагоді виїбнутися перед колегою, сказавши: «Мій Павлик, ідучи в перший клас, уже читав. Ніцше. В оригіналі». Нащо? Я, знову ж таки, відмовляюся брати участь у цій мамській гонці. Уже якось без мене, дівки. Потім маякніть, хто там виграв, чия дитина найкраща, коли нагородження і заслужена попойка в честь переможців. Прийду на могорич, але змагатися не маю бажання.

 

Я вважаю, що найголовніше в школі — зуміти закохатися в сам процес навчання, бо це одна з тих любовей, яка, ставшись, триває все життя і допомагає крокувати в ногу із сучасним світом.

 

Читати також: 57% український дітей читають із примусу — дослідження

 

А для цього потрібно просто пояснити дитині (і нагадати собі) що: Помилок не варто боятися. Їх не уникнути. Без них процес навчання та засвоєння знань неможливі.

 

Ми ж у школу за цим і прийшли, за знаннями, чи якого милого? Використовуй помилки як платформу, від якої відштовхуєшся, щоб злетіти вгору, а не як тягар, що тягне вниз. Пробачай собі їх наявність. Не дозволяй страху перед ними змусити тебе відмовитись від шансу спробувати.

 

Учителька — звичайна людина, і не треба її канонізувати. Так, вона навчає діток. Це тяжка робота. А ще вона їсть, п’є, ходить у туалет, любить, ненавидить, втомлюється, знає слово «блядь» і, як і кожна людина, інколи помиляється. Я сама, будучи малою, вважала, що вчителі — це якісь надлюди, оповитті вуаллю таємниці. Повага до них межувала зі страхом, з бажанням завжди подобатися та із залежністю від їхньої похвали й прийняття. А потім мені довелося стати свідком того, як одна з педагогів нашої школи волокла додому свого випившого судьбоносного, періодично штурхаючи його в плечі та обзиваючи чоловічим статевим органом.

 

Ситуація дурна — життєвий висновок безцінний, бо в ту мить до Катрусі прийшло розуміння, що вчителі — живі люди. І так стало легко і приємно. Бажання сподобатись та залежність від їхньої думки поступово відсіювались, а от повага залишилася.

 

Саме повага повинна бути основою стосунків між учителем і учнями. Учителі не мають на неї монополії, тому повага мусить бути взаємною. Діти також мають на неї право, і це право не треба заслужити. Воно першопочаткове.

 

Оцінки — це не вирок, не характеристика, не гарантія успіху. Усі ми, напевно, колись вважали, що відмінники — це хороші, чемні, дружні, старанні, привітні діти. Така собі світла сторона класу, вершки в слоїку домашнього молока. І ти так хочеш належати до цього кола, аж пердиш. А потім «ляп штанями об дорогу» — і хтось із них зачиняє тебе в туалеті, демонструючи своє прєвосходство. Ти волаєш там пів години, аж поки прибиральниця не виявить тебе серед обдєланих унітазів. Надважливий життєвий урок засвоїла вмить: оцінки ні про що не говорять. Через трохи, для закріплення матеріалу, життя підкидає тобі ситуацію, в якій ти стаєш свідком, як однокласник Миколка, який в двійках, як Лукашенко при владі, тобто постійно, стає єдиним, хто заступився за друга, коли його почали втрамбовувать у стіну старші на штири літа бугаї.

Крім того, що оцінки не характеризують тебе як людину, вони ж і не мають нічого спільного з успіхом. Цей урок буде закріплений уже після школи, коли ти дізнаєшся, що Миколка став крутим бізнесменом, має сім шоурумів житомирських шкарпеток, об’їздив пів світу і зараз рятує від вимирання черепах на Галапагоських островах, в той час, як відмінниця-медалістка-червонодипломниця Таня, яка свого часу закрила тебе в параші, стала #щасливадружинасвогочоловіка і #щасливамамасвоїхдіток та цілком іі повністю присвятила себе написанню хейтерських коментарів у стилі «щоб ти здохла» в соціальних мережах.

 

Оцінка — це, всього-на-всього, показник. Інколи це показник прогресу, інколи це показник старанності, а інколи це показник настрою вчительки, бо що?

 

Правильно, бо вона — жива людина.

 

Допоможи знайти «своє». Я йшла в школу, як чистий аркуш, тому знання почала поглинати швидко і спрагло, як поглинає животворящу чекушечку алкоголік Валєра під стінами легендарного і широковідомого у вузьких кругах кафе «Міраж» (Гоща, прівєт!).

 

Проте «недовго в клюбі були танці, бо поломили патіфон» і любов до книги закінчилась, так і не наставши, одразу після прочитання моєї першенької. Правду кажуть, перший раз не забувається.

 

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Перший раз у перший клас: моральна підготовка батьків до школи

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Продовження попаданки!

Усім привіт! 

Оновлення книги Академія дружин драконів вже на сайті! 

 

                        Запрошую до прочитання 

поціновувачів фентезі,

Досьє на персонажа

Ім’я: Белла

Фамілія: Франкс

Рід: Франкс

Країна: Україна (перебування в цей момент)

Вік: 16

Ріст: 165 см

Характер: хитра; весела; вигадлива.

Родичі: Ян Косориконіг – зведений брат ; Ольга Косориконіг – опікун.

Сильні

Не варто проходити повз)

Ваша підтримка дуже важлива для мене)Підтримайте мене та цю книгу)І деякий подарунок для вас)

Няня по зальоту

Оце я потрапила! Так, саме такі думки завітали до мене в голову, коли я дізналася, що мені доведеться підміняти

Я теж хочу собі принца!

Привіт всім) Останнім часом мене тягне на історії про королівства)) Як тільки я дочитала до останньої випущеної глави книжку Юліанни “Та єдина, яку він шукав”, то одразу почала шерстити букнет на ще щось подібної тематики

Нова обкладинка та трішки перчику)

Слава Україні! 

Шановні читачі, хочу повідомити, що історія

“День студента”

отримала нову обкладинку! Ось так вона виглядає зараз)  

Також хочу поділитися враженнями про книгу, яку нещодавно почала

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"