Переписування історії — теж історія: 6 розвінчаних фейків та міфів радянської пропаганди

Переписування історії — теж історія: 6 розвінчаних фейків та міфів радянської пропаганди

Книга відомого історика, ексочільника Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича «Нотатки з кухні «Переписування історії» показує всю анатомію російської пропаганди на прикладі історичних міфів, фейків та маніпуляцій. Розбираємо, як працюють ці міфи в абсолютно різних історичних сюжетах і наративах.

Легенда про «Нахтіґаль»

Тема масових вбивств, які здійснювали нацисти під час Другої світової війни стала приводом для поширення фейків, маніпуляцій та умисного перекручення історичних фактів.

 

Першою поширювати дезінформацію взялася радянська пропаганда. Під приціл більшовиків одразу потрапили українські націоналісти. Володимир В’ятрович описує одну з таких історій в есеї Легенда про «Нахтіґаль».

 

З приходом нацистів на територію України, влітку 1941 року, у місті Львів відбулися масові вбивства європейського та польського населення. 1945 року, одразу після закінчення Другої світової війни, Надзвичайна комісія, створена радянською владою провела слідство та встановила, що організаторами й виконавцями злочину були генерал-губернатор Польщі Франк, генерал-майор поліції Ляша, губернатора Галичини Вехтер та ще кілька десятків керівників військово-поліційної організації нацистів — СС.

 

Читати також: Від українізації до розбудови інфраструктури: 5 реформ Скоропадського щодо Криму

 

Однак, 1959 року німецький професор Альберт Орден, зібравши пресконференцію заявив, що масові вбивства євреїв та поляків влітку 1941 року організували та провели українці, вояки спеціального батальйону «Нахтіґаль».

Що відомо про «Нахтігаль»?

Це було одне з перших військових формувань у складі німецької армії — Вермахту, сформоване з українців. Протягом 1930-років тисячі українців були репресовані радянською владою, мільйони селян загинули під час штучного Голоду, умисне організованого Комуністичною партією радянського союзу. Тому значна кількість українців бажала приєднатися до іноземних армій, щоби боротися проти більшовицького тоталітарного режиму, який очолював Йосип Сталін.

 

Ці та інші фактори стали причиною того, що радянська влада взялася переписувати історію єврейських погромів, вчинених у Львові 1941 року.

Володимир В’ятрович означує такі фактори:

 

Політичне протистояння СРСР із західнонімецьким урядом Конрада Аденауера. В цій грі знайшлося місце й батальйону «Нахтіґаль». Річ у тому, що 1941 року офіцером зі зв’язку та політичним керівником в українському батальйоні був Теодор Оберлендер. 1953 року він став депутатом Бундестагу та приєднався до уряду Конрада Аденауера. А вже 20 жовтня того ж року його було призначено міністром у справах біженців.Обердендер проводив антирадянську політику, чим заслужив немилість у більшовицьких керманичів. Тому Москва розпочала кампанію з дискредитації Обердендера та розіграла фейкову антисемітську карту «Нахтіґалю».

 

Радянський союз хотів відвернути увагу світової спільноти від злочинів КДБ. Буквально за тиждень до пресконференції згаданого Альберта Ордена, агент кремлівських спецслужб Богдан Сташинський убив Степана Бандеру. Західна преса обговорювала цей атентат, тому потрібен був більш гучний інформаційний привід, на який би звернули увагу журналісти, а тема Бандери таким чином відійшла б на другий план або й взагалі зникла з поля зору медіа.

 

Однак сталося те, чого не передбачали радянські спецслужби: убивця Богдан Сташинський сам здався німецьким правоохоронцям та детально розповів про злочини КДБ.

 

Однак, фейки про «Нахтіґаль» міцно вкорінилися у радянській пресі, історичній науці й по сьогодні лишаються аргументами російської пропаганди на користь того, що українські націоналісти були посіпаками нацистського режиму. Та все ж, Володимир В’ятрович спростував принаймні цей епізод дезінформаційної кампанії та показав: переписування історії  — це теж історія, яку треба шукати, вивчати й аналізувати.

ФСБ проти УПА

Естафету радянських спецслужб з очорнення українських націоналістів перейняли новітні кремлівські пропагандисти. 2008 року на сайті Міністерства закордонних справ РФ з’являється архів документів, які розсекретила Федеральна служба безпеки (ФСБ). Ці документи — про співпрацю Організації Українських націоналістів та Української повстанської армії з нацистською Німеччиною.

 

У есеї «ФСБ проти УПА» Володимир В’ятрович аналізує маніпулятивність розміщення цих документів.

 

Як і в історії з батальйоном «Нахтіґаль», кремлівські спецслужби використовують публікацію документів про ОУН-УПА для створення інформаційного приводу, щоби заглушити розмови про інший інформаційний привід. Цього разу, мова про публікацію секретних документів Служби Безпеки України. 24 червня 2008 року СБУ оприлюднила секретні матеріали про те, що працівники НКВС переодягалися у бійців УПА та влаштовували каральні акції проти мирного населення. Так радянська влада хотіла дискредитувати українських повстанців в очах простих людей, які підтримували УПА як фізично — вливаючись у їх ряди, так і матеріально, надаючи одяг, продукти та інші ресурси.

 

Публікація будь-яких архівних історичних документів повинна відбуватися за певними правилами, які існують серед професійних науковців. Вони повинні бути правильно заскановані, зі збереженням оригінальної орфографії, всіх позначок. Цього, за словами Володимира В’ятровича, російські фахівці не зробили. Крім того, важливим є роз’яснення читачеві, чому саме ці документи публікуються і чому дана добірка має таку назву. 

 

ФСБ назвало ті документи «Діяльність ОУН-УПА». Назва настільки широка і достеменно не показує про що йдеться в документах, оскільки під поняття діяльність підпадає будь-яка організована робота.

 

Очевидно, що в документах має йтися про якусь конкретику — бойові дії, набір добровольців, накази командування. Тому фахівці, які публікували цей корпус текстів, мали зазначити у назві фокус-тему, а не прикриватися загальними фразами.

 

Спеціалісти, які публікують архівні матеріали, мають додати до них коментарі та пояснити помилки, здійснені творцями цих документів. Так, у збірнику пишеться, що під псевдонімом «Клим Савур» працював генерал УПА Роман Шухевич. Однак, це неточна інформація, бо під таким псевдо діяв його попередник — перший командир УПА, Дмитро Клячківський.

 

Також Володимир В’ятрович наголошує на фактологічних помилках, які роблять російські історики при опрацюванні теми ОУН-УПА. Так, начальник управління реєстрації та архівних фондів ФСБ Росії Васілій Хрістофоров у інтерв’ю з приводу публікації цих документів, заявив, що УПА воювало проти радянської армії під Бродами 1944 року й зазнало розгромної поразки. Але це неправда: у бою під Бродами воювали бійці дивізії «СС Галичина», яка не мала жодного стосунку до УПА.

 

Важливий аспект, який підкреслює В’ятрович: ці документи перевантажені емоційною лексикою на адресу українських націоналістів — фразами «Оборотни», «Нелюди», «Сколько верёвочке ни виться».

 

Такий тон офіційних документів більшовиків є аналогічним до нацистського: німці розповсюджували тези щодо «всесвітньої змови та шкідливості єврейської раси для людства». Потім ці тези служили основою для реалізації політики Голокосту.

 

Підсумовуючи цю історію, ми бачимо, що Володимир В’ятрович показав загальну нефаховість російських істориків як в алгоритмах публікації документів, так і в обізнаності з тематикою ОУН-УПА. Це у сукупності з надмірною емоційністю при подачі джерел наштовхує на думку, що оприлюднення документів ФСБ про українських націоналістів мало скоріш пропагандистський, ніж науковий характер та було елементом інформаційної війни Росії проти України.

«Волинь» vs «Катинь»

Червоною ниткою, яка пронизує методику роботи кремлівської пропаганди, є вищезгадане витіснення одних інформаційних приводів іншими — більш гучними, як це було у згаданій історії з батальйоном «Нахтіґаль» та «ФСБ проти УПА». Але якщо тоді мова йшла про точкові епізоди, які давали радянській пропаганді тактичні перемоги, то зараз поговоримо про стратегічну, довготривалу гру, мета якої — посварити дві країни, які є жертвами комуністичного тоталітарного режиму. Мова про Україну та Польщу.

 

Ці спроби Росії посіяти розбрат між стратегічними сусідами Володимир В’ятрович описує в есеї «Волинь» vs «Катинь».

 

Катинь — це село, розташоване за 18 кілометрів від міста Смоленськ, у Росії. Для Польщі воно є символом національної трагедії. 17 вересня 1939 року, на початку Другої світової війни, співробітники радянського НКВС розстріляли там більш як чотири тисячі польських офіцерів та інтелігентів. Трагізму додає факт, що саме нацистська Німеччина здійснила акт відкритої агресії проти Польщі, а Радянський Союз не оголошував полякам ні війни, ні ультиматумів, але відібрав частину польських земель під гаслом «захисту українського населення». Тому розстріли й катування польських офіцерів цілком виглядають як відкрита агресія СРСР проти Польщі.

 

Володимир В’ятрович наголошує, що російська пропаганда намагається відвернути увагу від цієї історії,  звертаючи увагу на іншу трагічну сторінку польської історії — події на Волині 1943 року. Тоді внаслідок конфліктів між українцями та поляками загинуло приблизно 37 тисяч поляків та близько 20 тисяч українців. Але якою б не була кількість жертв, російська пропаганда акцентує: жертви з польської сторони — значно більші, саме українці є винуватцями конфлікту.

 

Так Москва намагається відвернути увагу від злочину комуністичного режиму та посварити українців з поляками. 

 

Пропаганда працює не тільки на історичному, а й на культурно-мистецькому  фронті, зауважує В’ятрович. Він порівнює два художніх фільми про ці події.

 

Фільм «Катинь» режисера Анджея Вайди, за словами історика, трагічний, але світлий і життєствердний. Стрічка «Волинь», яку зняв Войцех Смажовський — похмурий, депресивний, злий і сповнений ненавистю.

 

Саме так російська пропаганда і намагається витіснити з історичної пам’яті події, які сталися у Катині під Смоленськом та намагається зобразити події Волині 1943 року однобоко — як злочин українських націоналістів на ґрунті ненависті до поляків.

«Історія в інформаційній війні Росії проти України»

Таку назву має останній есей Володимира В’ятровича. Він підсумовує та означує ключову роль історичних наративів у нинішній російській агресії проти України. У ньому історик розвінчує одразу три міфи кремлівської пропаганди: про Київську Русь, Південь і Крим України та Другу світову війну.

 

Читати також: «Бібліотека сержанта»: книжки, які має прочитати кожен український захисник

 

Спочатку автор підіймає питання: чи можуть історики бути втягнутими в конфлікт між Росією та Україною, чи навпаки — мають зайняти роль неупереджених спостерігачів та відстоювати ідею «наука заради науки, ніякої політики та упередженості».

 

Сам В’ятрович є ангажованим та відкрито стає на бік ідеї про обов’язок істориків перед суспільством. За його словами, місія фахових істориків, у таких умовах — допомагати непрофесіоналам розібратися зі складним минулим, навчити їх аналізувати й критично сприймати нав’язувані пропагандою уявлення про минуле.

 

У цьому контексті автор книги починає змальовувати конкретні приклади використання історії Росією у війні з Україною. Перший приклад — це нав’язування кремлівськими політиками тези, що українці та росіяни є одним народом. Першочергово, на думку В’ятровича, теза про один народ випливає з історії Київської Русі, коли на нинішніх землях України та Росії існували князівства, які знаходилися під владою Києва, а потім через феодальну роздробленість почали розвиватися окремо, потрапили в залежність до інших країн, зокрема Литви та Польщі. Тому, на думку Путіна, сьогодні українці та росіяни мають об’єднатися.

 

У цьому випадку президент РФ використовує історію для виправдання сучасної політики. Та кожен професійний історик знає, що апелювати до сучасності аргументами минулого —  непрофесійно. Тим паче, люди у середні віки не мислили себе ні українцями, ні росіянами. Вони мали інакшу ідентичність, а політичний уклад базувався на ієрархії трьох соціальних станів: ті, що воюють, ті, що моляться і ті, що працюють. В цій ієрархії свою ідентичність могли декларувати тільки перші два стани, третій стан, який переважно складався із селян не відчував себе частиною нації, чи великого народу, маючи лише локальні ідентичності.

Сучасна Росія монополізує історію Русі, ставлячи пам’ятник князю Володимиру. Використовуючи фразу з літопису «Київ — мати руських міст», Кремль перекладає та інтерпретує це як «Київ — мати російських міст», а отже, вважає, що це російське місто.

 

Історія Півдня та Сходу України інтерпретується Москвою як новоросійська. За їх словами, до приходу Російської імперії на ці терени тут не було цивілізації. Як пише Володимир В’ятрович, цьому сприяє факт, що офіційно дати заснування населених пунктів на півдні України прив’язані лише до імперських документів XVIII століття. Тому історія Одеси скорочується більш як удвічі, прив’язуючи місто лише до російського історичного наративу. «Крим наш», бо таким став у кінці XVIII століття, а до того був нічим. На півдні України була, а отже, і знову повинна з’явитися Новоросія.

 

Ну й звісно — міф про Другу світову війну, який експлуатує Росія, також підпадає під критерії монополізації історії. На думку Кремля у Червоній армії воював єдиний радянський народ. Але насправді — Радянський Союз, хоч і де-юре, але був державою різних народів і в складі його армії воювали українці, грузини, вірмени та десятки інших народів.

 

Як показує Володимир В’ятрович у своїх текстах, кремлівська пропаганда має доволі типовий набір методів пропаганди: винайдення нереальних фактів та свідчень, замовчування певних етапів історії та подій, підміна понять, використання в сучасній політиці соціокультурних архетипів, які можуть бути актуальними тільки в конкретний період історії, зокрема у Середні віки.

 

Книга буде корисною всім, хто хоче краще розібратися в історії та знати, як працює пропаганда.

 

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Переписування історії — теж історія: 6 розвінчаних фейків та міфів радянської пропаганди

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Канівському музеї на Тарасовій Горі відбулася презентація унікального видання «Шевченковий…

Про це повідомила на своїй сторінці у фейсбуку Валентина Коваленко.

«Друзі, МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ!

Антиімперська, антимосковська риторика Шевченкого Слова сьогодні зрідні духом кожному українцеві, хто ста

В Ужгороді оголосили короткий список VI Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози…

16 травня в Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф.Потушняка під час презентації нової художньої книжки «Птах у своєму гнізді» письменника, Шевченківського лауреата, сценариста к

21 подія Книжкового Арсеналу, яку радить Читомо

Книжковий Арсенал у 2024 матиме близько сотні подій, у попередні допандемійні та доповномасштабні роки кількість заходів досягала і 450. Попри зменшення обсягу подієвої частини, її смис

Як допомогти постраждалим від обстрілу друкарні й видавництву

Компанія «Фактор» відкрила збір коштів для допомоги постраждалим від ракетного обстрілу друкарні Factor Druk, скоєного росією напередодні. Про це на своїй фейсбук-сторінці повідомила Юл

Стали відомі імена загиблих працівників друкарні у Харкові

Компанія «Фактор» оприлюднила імена загиблих працівників друкарні Factor Druk внаслідок російського ракетного удару по Харкову 23 травня. Про це повідомила Читомо комунікаційна менеджер

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"