Перемогли не твори, а імена. Підсумки “30 знакових книжок нашої Незалежності”

2021-10-27 18:04:01 Григорій

“30 знакових книжок нашої Незалежності” – проєкт Українського інституту книги та Міністерства культури та інформаційної політики. В активну фазу він увійшов в середині вересня. Експертні читачі сформували список зі 100 книжок, які вийшли друком від 1991-го до 2021-го і є етапними, впливовими, визначними для нашої культури.

Протягом місяця на сайті тривало онлайн-голосування кваліфікованих читачів, за результатами якого склали реєстр тридцяти знакових книжок. І от уже бачимо цей колективно увінчаний список книжок. І готові уже кричати криком, що все в ньому не так і не те. Готові, до речі?

Сам проєкт (попри його очевидну об’єднавчу складову) не такий цікавий, як суперечки навколо нього – кожен день від вересня виринає якийсь зойк в соцмережах: “А чого цієї книжки нема? А як могли оцю забути? Ця книжка змінила моє життя, а ви її не порахували!”. І тут же ширяться альтернативні списки. Оці зовнішні коректури наразі в “30 знакових книжках” є найпродуктивнішими.

Ми читаємо для того, щоби обговорювати прочитане. Ми читаємо для того, щоби перечитувати. Звучить як парадокс? Це не він.

Саме такими є базові умови читацького буття. У такий спосіб “30 знакових книжок нашої Незалежності” задовольняє одразу дві читацькі потреби – перечитати напівзабуту добру літературу і тут же почати сперечатися, чи вона таки напівзабута, чи вона таки добра, чи вона таки література.

В результаті: кожному – по канону, бодай не по архіву.

Різниця між архівом і каноном мало кого хвилює, але й мало кого не обходить, адже зі шкільною програмою з літератури справу мають рано чи пізно всі. Списки найкращих значущих книжок – це і є канон. От тільки саме потрапляння книжки у канон надає їй значущості – точно в такому порядку, не навпаки.

Присвоєння твору статусу канонічного – процес шалено довгий і шалено затратний, а головне вимагає, аби читач взяв на себе зобов’язання, при чому без прав, самі зобов’язання.

Ми нібито домовляємося, що оця і оця книжка за певних умов і на певних підставах є для нашої спільноти важливою, а надалі читачі кількох генерацій обіцяють зробити ті твори основою культурної ідентичності. І допоможуть їм в цьому ЗМІ, музеї та інші інституції пам’яті, школи, індустрія розваг абощо. Так чи так ці книжки перечитуватимуть. Якщо пам’ять читацька виявиться закороткою, а допомога надто слабкою, то канонічна книжка стане архівною. Її будуть пам’ятати “за вислугу років”, але уже не читатимуть.

Глянемо на тридцятку обраних? Так, щоби з позиції канону і з перспективи архіву, га?

Перше враження: читачі обирали в результаті не твори, а імена. Так роблять, коли книжок не читають, але і читати їх не треба, бо уже давно ясно, що хороші і правильні, ну, з усього ж ясно.

Друга і третя позиції відійшли Ліні Костенко – “Триста поезій” і “Записки українського самашедшого”. Якщо ви побіжно глянете на будь-яке опитування, кого з сучасних письменників нині знає непрофесійний читач, то Костенко у відповідях стабільно посідає перше-друге місце; знана, класична навіть поетеса, все закономірно (окрім існування такого роману). Щоправда, в цих опитуваннях раз по раз та й виринають Іван Франко й Леся Українка як сучасні автори.

На правах Франка і Українки у нас в тридцяти книжках – Василь Стус; власне, Стус, а не Вахтанг Кіпіані. Політична спроба знищити книжку про Поета в цьому випадку стала метонімією свого штибу до знищення самого Поета.

Яка то книжка (а хороша, до речі), про що та книжка, в принципі значення не має: імені “Стус” на обкладинці для акту громадської непокори і солідаризації спільноти більш ніж достатньо. А інколи й забагато: повне зібрання творів Стуса опинилося тільки на тринадцятій позиції, але саме воно в списках знакових книжок надовго. І дуже цікаво, як саме надовго.

Такі проєкти, як “30 знакових книжок нашої Незалежності”, матимуть вплив і силу канону, якщо не будуть разовою акцією.

Через десять, скажімо, років слід буде звірити годинники і переконатися, скільки з книжок зі списку рушили в напрямку канону, скільки – до архіву. Припущу: буде 50 на 50. Відомі практики на кшталт “1000 книжок, що їх треба прочитати, поки не помер” чи “100 романів всіх часів і народів за версією Нью-Йорк Тайс, Гвардіан, Ватерстоун тощо” зазвичай оновлюють щороку, і за десять років зі списків зникає приблизно половина.

І в “40 знакових книжок Незалежності”, скажімо, не потраплять (умовно кажу, не бийте, непогані ж бо книжки) “Іловайськ” Євгена Положія, “Доця” Томари Горіха Зерня, “Інтернат” Сергія Жадана, бо за десять років може з’явитися впливовий етапний роман про події “Революції гідності” і перші роки війни.

І те саме спіткає роман Ліни Костенко: колись ми ж матимемо нарешті годну панорамну рефлексію “помаранчевого” Майдану. І мусить мати таку саму долю “Танго смерті” Юрія Винничука, бо бодай за десять наступних років ми маємо випрацювати мову і спосіб міркувати про ШоаХолокост – термін англійською, а Шоа – на івриті, який використовують для позначення геноциду, вчиненого нацистською Німеччиною та її союзниками проти євреїв Європи під час Другої світової війни та раніше. в Україні, щоби обійтися без практик конкуренції жертв.

А допоможе цьому не тільки поява нових способів писати свою історію як історію ідентичності, а й нон-фікшн, який дасть до того й інструмент, і матеріал. Такий, який уже є в цьому списку, – від есеїв Оксани Забужко до досліджень Оксани Кись, робіт Сергія Плохія та Володимира В’ятровича.

Так само за десять років посунуться, я певна, зі списку романи Люко Дашвар, Володимира Лиса і Андрія Кокотюхи, бо жанрова література останнім часом швидко нарощує й імена, й презентації.

Натомість прийде щось інше, позаяк прийде нова читацька генерація, зміниться актуальний стан літератури, зміниться вік “впливового” читача (ми всі вважаємо найкращими ті книжки, які встигли прочитати до двадцяти п’яти-тридцяти).

Втомлений суцільними спрощеннями читач-2030, наприклад, згадає про складну-виламану прозу, і не Євгеном Пашковським одним на сотню книжок буде в новому списку (наразі його нема в “30”).

Може, за десять років згадають прозу Євгенії Кононенко і Любові Пономаренко, бо почнеться бум саме малої прози. Може, вийде на авансцену дитяча література, адже де-факто наші дитячі книжки і успішні комерційно, і привабливі щодо масштабів аудиторії, але їх чомусь в проєкті було вкрай мало, а у фінальному списку – до страшного мало. Йой, не помітила, як сама зайнялася укладанням альтернативних списків: ти диви, що робиться, пошесть якась.

Орест Субтельний (хто належить до останньої радянської генерації, той розуміє, чому він тут). “Абетка” Малковича (хто народився після 1991-го, тому теж не треба пояснювати нічого). “Антологія української поезії ХХ століття”. Повне зібрання творів Лесі Українки. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Природно, що ці книжки в одному списку. Нечасто (на диво нечасто) випадає нагода бачити їх поруч. А вони ж всі виконують одну функцію. І мета їхня – та сама, що й у проєкту “30 знакових книжок нашої Незалежності”.

Цей проєкт не зовсім про читання і не тільки про читання. В його назві поруч стоять “книжки”, “знаки” і “Незалежність” (подія, себто). Цей проєкт – про націєтворення.

Національний наратив творять письменники. Не історики, не політики, не громадські активісти і релігійні лідери – саме письменники. Саме їм доводиться “легалізувати” те уявно спільне, що стане зрештою основою нашої національної ідентичності (ідентичності як процесу). Для того зовсім не обов’язково ті написані книжки читати – силового поля доброї літератури вистачить, щоби ми в ньому жили і не помічали, – але було б непогано таки читати.

Маємо собі наразі завдання: 30 книжок до перечитування. До 2031-го мусимо встигнути.

Рейтинг

30 знакових книжок нашої Незалежності:

1. “Справа Василя Стуса”, Вахтанг Кіпіані. Видавництво Vivat, 2019 рік. 9 535 голосів.
2. “Триста поезій”, Ліна Костенко. Видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, 2012 рік. 8 233 голосів.
3. “Записки українського самашедшого”, Ліна Костенко. Видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, 2010 рік. 8 086 голосів.
4. “Чорний ворон”, Василь Шкляр. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2009 рік. 6 732 голосів.
5. “Абетка”, Іван Малкович. Видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, 1999 рік. 6 343 голосів.
6. “Україна. Історія”, Орест Субтельний. Видавництво “Либідь”, 1991 рік. 5 980 голосів.
7. “Солодка Даруся”, Марія Матіос. Видавництво “Піраміда”, 2004 рік. 5 820 голосів.
8. “Ворошиловград”, Сергій Жадан. Видавництво “Фоліо”, 2010 рік. 5 627 голосів.
9. “Століття Якова”, Володимир Лис. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2010 рік. 5 609 голосів.
10. “Ukraїner: Країна зсередини”, Богдан Логвиненко. Видавництво “Видавництво Старого Лева”, 2019 рік. 5 508 голосів.
11. “Антологія української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана”, збірка. Видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, 2017 рік. 5 384 голосів.
12. “Польові дослідження з українського сексу”, Оксана Забужко. Видавництво “Згода”, 1996 рік. 5 345 голосів.
13. “Василь Стус. Твори у 6 томах, 9 книгах”. Видавництво “Просвіта”, 1994 рік. 5 219 голосів.
14. “Інтернат”, Сергій Жадан. Видавництво Meridian Czernowitz, 2017 рік. 5 209 голосів.
15. “Повне зібрання творів Лесі Українки у 14 томах”. Видавництво Волинського національного університету, 2021 рік. 5 002 голосів.
16. “Україна. Історія з грифом секретно”, В’ятрович Володимир. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2014 рік. 4 836 голосів.
17. “Доця”, Горіха Зерня Тамара. Видавництво “Білка”, 2019 рік. 4 505 голосів.
18. “Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 12 томах”. Видавництво “Наукова думка”, 2001 рік. 4 345 голосів.
19. “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, Оксана Забужко. Видавництво “Факт”, 2007 рік. 4 315 голосів.
20. “Фелікс Австрія”, Софія Андрухович. Видавництво “Видавництво Старого Лева”, 2019 рік. 4 025 голосів.
21. “Танго смерті”, Юрій Винничук. Видавництво “Фоліо”, 2012 рік. 3 992 голосів.
22. “Гамлєт, або Феномен датського кацапізму”, Лесь Подерв’янський. Видавництво “Фоліо + Кальварія (2000)”, 2006 рік. 3 940 голосів.
23. “Іловайськ”, Євген Положій. Видавництво “Фоліо”, 2015 рік. 3 923 голосів.
24. “Літопис”, Самійло Величко. Видавництво “Кліо”, 2020 рік. 3 899 голосів.
25. “Брама Європи”, Сергій Плохій. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2016 рік. 3 868 голосів.
26. “Село не люди”, Люко Дашвар. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2007 рік. 3 601 голосів.
27. “Жінки в Гулагу. Вижити значить перемогти”, Оксана Кісь. Видавництво Інституту народознавства НАН України, 2017 рік. 3 594 голосів.
28. “Червоний”, Андрій Кокотюха. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2012 рік. 3 523 голосів.
29. “Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття”, Ярослав Грицак. Видавництво “Генеза”, 1996 рік. 3 246 голосів.
30. “Московіада”, Юрій Андрухович. Видавництво “Лілея-НВ”, 2000 рік. 3 242 голосів.

Що відомо

• Голосування проходило з 15 вересня до 15 жовтня.
• На першому етапі голосування громадські діячі та лідери думок у книжковій сфері — видавці, книгорозповсюджувачі, журналісти, письменники, літературознавці, перекладачі, культурні менеджери, мовознавці, критики, бібліотекарі та інші фахівці книжкового ринку — запропонували 100 видатних книжок (довгий список), опублікованих з 1991 по 2021 роки.
• На другому етапі кожен міг зайти на сайт та обрати три книжки з довгого списку у трьох декадах: 1991-2000, 2001-2010, 2011-2021 роки. Таким чином утворився рейтинг з 30 книг нашої Незалежності.
• Серед фахівців-консультантів, які обирали 100 книжок — Ольга Герасим’юк, Богдана Неборак, Ярослава Стріха, Мирослава Прихода, Таня Стус, Олена Гусейнова, Дар’я Бадьйор, Ростислав Мельників, Софія Челяк, Микола Рябчук, Ростислав Семків, Тетяна Трофименко, Тамара Гундорова.