«Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні

«Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні

Упродовж минулих двох тижнів у міжнародних ЗМІ підіймали теми історії українського культурного спротиву, колективної відповідальності росіян, усіх прихильників політики путіна і російських пропагандистів та того, чому серіал «Слуга народу» втрачає актуальність. Читомо продовжує робити огляд того, що пишуть про Україну в міжнародних ЗМІ як самі українці, так і іноземці.

Як українське книговидання постраждало від вторгнення та які його перспективи 

Німецьке видання Börsenblatt опублікувало інтерв’ю Сабіни Кронау з президентом Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександром Афоніним.

 

Він розповів, що специфікою українського книговидання є  те, що переважна кількість українських друкарень — у Києві та Харкові, містах, які пошкоджені від обстрілів, що тривають. З цієї причини видавництва і книжкові мережі з цих регіонів мають можливість працювати з обмеженими асортиментом і кількістю примірників книжок, які на момент початку війни були в центральних та західних областях України.

 

Також Афонін зазначив, що наклади примірників швидко закінчуються, а можливостей надрукувати нові видавництва не мають, бо для перших кроків його системного відновлення бракує грошей. «На жаль, держава на нинішньому етапі неспроможна надати фінансову підтримку галузі ні коштом бюджетних коштів, ні коштом кредитних ресурсів. Тому нам зараз дуже важлива допомога», — наголосив голова УАВК, але зауважив, що книговидавничий в Україні живий, але зараз, в умовах повномасштабної війни,  не може повноцінно відновитися.

 

Афонін розповів, що Міжнародна асоціація видавців, Європейська федерація книгорозповсюджувачів та, серед інших, німецька книжкова індустрія надаватимуть фінансову допомогу українському книговидавництву.

 

Чому ця війна — не особисто путіна, а відповідальність лежить на всіх так званих «звичайних росіянах»

Німецька культурно-орієнтована радіостанція Deutschlandfunk Kultur опублікувала розмову з культурною менеджеркою та перекладачкою Євгенією Лопатою під назвою «Коли поети стають солдатами». У ній ідеться про те, як українські діячі культури дають раду з війною: волонтерять, ідуть в Територіальну оборону чи стають військовими кореспондентами. 

 

 

Євгенія Лопата наголошує про колективну відповідальність росіян за війну в Україні: «Не диктатор формує націю, нація формує диктатора. Це означає, що якщо 70 відсотків росіян все ще згодні з політикою путіна, то це означає, що людям подобається все, що відбувається сьогодні. Коли чуєш і читаєш, що говорять звичайні люди про війну проти України, то просто складається враження, що їм це подобається, вони вважають це правильним».

 

Лопата посилається на есей Юрія Андруховича в Frankfurter Allgemeine Zeitung «Усе, що бачимо, свідчить про дегуманізацію», де той доходить висновку, що «народ росії успішно дегуманізував себе. Це антисвіт. Це частина людства, яка добровільно стала антилюдяною».

Фінський журнал Apu.fi опублікував есей Софі Оксанен «Послідовники і прихильники путіна частково несуть відповідальність за страждання України — настав час називати їх просто путіністами», в якому вона пише про колективну відповідальність «звичайних росіян». 

 

«Західні партії, політики, бізнесмени, які мали економічні зв’язки з москвою, зіграли свою роль у створенні міфів, що представляє політику путіна. Вони обміняли повагу до прав людини на переваги, які пропонує кремль», — наголосила письменниця. 

 

Вона зауважила, що за даними незалежного дослідницького центру «Левада», більшість громадян росії підтримують свого президента та його «спецоперацію» в Україні, а оскільки цих людей — переважна більшість, їх можна назвати «звичайними росіянами». 

 

Оксанен додала, що ці люди винні у вбивствах і катуваннях українців так само, як і ті жителі країн Заходу, які роками не звертали уваги на вчинки путіна: «Путіністи є не тільки в росії, путінізм жодним чином не зарезервований для росіян, тому не слід використовувати знак рівності між путінізмом і [виключно] росією».

 

Письменниця наголошує, що в росії діє безсловесний соціальний пакт, у якому керівництво країни обіцяє своїм підлеглим певну стабільність в обмін на їхню владу, і суспільство це влаштовує. Зокрема ідеться про федеральні вибори, тих, хто їх організовує та відвідує: «вони обміняли свободу слова та права людини на економічні інтереси чи обіцянки стабільності».

 

«А чиновники уряду та міністерства? Члени партії путіна та ті, хто понад десять років займається створенням образів ворога у ЗМІ країни? Це теж «звичайні росіяни», які не повинні відповідати за зруйнований Маріуполь та похованих під ним українців?», — запитує Оксанен.

 

Софі Оксанен наголошує, що заклики до миру знищують відповідальність росії за злочини в Україні, а сама по собі антивоєнна символіка — не заклик вивести війська з України. На її думку, пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам.

 

Вона пише, що саме завдяки пасивній риториці працює репресивна машина: згасання індивідуальної відповідальності знімає моральну відповідальність. Саме так працював тоталітаризм в СРСР та нацизм у Німеччині, через пасивні конструкції у документах та «звичайному виконуванню своєї роботи» людьми.

 

«Однак байдужість або пасивність сторонніх перехожих — це не відмова від відповідальності, а зелене світло для насильства. Так було в Німеччині 1930-х років. «Звичайні німці» увімкнули гітлерівську Німеччину. Вони не були винятковими людьми чи вродженими психопатами. Так само «звичайні росіяни» будували путінську росію», — наголошує Оксанен.

 

Також вона аналізує причину «аполітичності» росіян, яку вони постійно декларують: «У Радянському Союзі політичними називали людей, які через дисидентську діяльність потрапили до табору, в’язниці чи психлікарні. Інших посилань на політику не було. Говорили про партію, але політика не була їй синонімом. «Я не розбираюся в політиці» може означати з вуст росіян «я не хочу сидіти в тюрмі» або «я не божевільний». Або що «я не дисидент і не опозиція». «Звичайний росіянин» ніколи не хоче вважати себе «політичним» і, висловлюючись у такий спосіб, він водночас стає на користь панівного консенсусу».

 

Поезія з України та на підтримку України

Американське видання Literary Hub опублікувало статтю Амелії Глейзер «Атака путіна на Україну – це атака на її мову: поезія Катерини Калитко», в якій ідеться про те, як російська пропаганда маніпулює двомовністю українців для виправдання геноциду, і те, як поезія Катерини Калитко спростовує цю абсурдну тезу.

 

«Для Калитко історія російського культурного колоніалізму в Україні є закликом до зброї: 

 

Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй,

якщо ж скінчаться – виробляй їх зі слів,

тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику», — наголошують у статті.

 

Також тут проводять паралель із віршем «Слово, чому ти не твердая криця…» Лесі Українки та коротко згадують історію українських культурних заборон з боку російської імперії. 

 

«Вірші Калитко часто сприймаються як любовна лірика до української мови, або до України. Вони безтурботно викликають любов, щоб пояснити пристрасть пам’яті, вивчення культури», — ідеться у статті.

 

Видання також опублікувало вірші Калитко у перекладі Амелії Глейзер та Юлії Ільчук.

 

Зазначимо, це шоста частина серії публікацій LitHub про українську поезію. Раніше видання публікувало вірші Сергія Жадана, Бориса Херсонського, Ірини Шувалової, Галини Крук та Ії Киви. 

 

Французьке видання Francopolis у рубриці «Читальний зал» публікує вірші на підтримку України як українських поетів, так і іноземних зі співчуттями щодо повномасштабної війни. Серед авторів Василь Стус, Любов Якимчук, Ерік Дюбуа, Марі Вольта та інші.

Історія українського культурного спротиву та змін всередині суспільства

Щоденна англомовна газета The Age опублікувала статтю  професора україністики в університеті Монаша Алессандро Ачіллі «Історія української літератури — рупор запереченої громади»

 

У ній він  побіжно пише про видатні постаті сучасної української літератури — Сергія Жадана, Любов Якимчук, Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Андрія Куркова.

 

Ачіллі звертає увага на творчий спадок та біографію Тараса Шевченка,  яка, на його думку, «як символ долі всієї України».  Він зазначає, що поезія Шевченка сфокусована на зображенні й турботі про Україну: «розриваючись між міфічно славним минулим, трагічним сьогоденням колоніального підпорядкування та невизначеним майбутнім, Україна є однією з двох основ поетичного світу Шевченка, а інша – титанічний ліричний герой та його емоції».

 

«Літературна історія України тривала, сягає середньовіччя. Те, що не може не помітити чи не оцінити будь-який читач сучасної української літератури — від Шевченка та його наступників ХІХ століття до наших днів, — це емоційна насиченість, яка супроводжувала й формувала її роль як рупора для часто заперечуваної чи репресованої національної спільноти», — підсумовує Ачіллі.

Соня Білоцеркович, авторка збірки есеїв «На нашому шляху додому з революції: роздуми про Україну», у статті «Перегляд «Слуги народу» Зеленського, коли росія веде війну з Україною» для видання The Literary Hub аналізує, як змінилася Україна від 2015 року до 2022 на прикладі зазначеного серіалу.

 

Вона пише: «В українському контексті спекулятивна політика та спекулятивне мистецтво мають якусь моторошну безпосередність, їхні уявні світи невдовзі підтверджуються матеріальними реаліями».

 

Білоцеркович звертає увагу на те, які наративи поширює серіал, і як вони накладають на реальність, адже «Слуга народу» — випадок, коли життя копіює мистецтво. Однак Білоцеркович доходить висновку, що якщо так було ще у 2019 році, то зараз подібність між Голобородьком і Зеленським усе менша.

 

Вона підкреслює, що якщо серіал критикували за невелику кількість згадок російської війни, то в житті зараз дистанціюватися від неї неможливо. 

 

«Подивитись «Слугу народу» сьогодні означає побачити твір мистецтва з країни, яка стикається з новою екзистенційною загрозою і, отже, швидко змінюється в реальному часі», — підсумовує есеїстка.

 

Також вона заохочує слідкувати за українським мистецтвом у всіх проявах — від літератури до музики чи архітектури: «Це не дрібниці чи переосмислення, а точні засоби, за допомогою яких українці знову уявлятимуть і відбудовуватимуть [країну]».

Про українське коріння Чайковського і чи треба про нього пам’ятати

Алек Мітчелл та Аманда Тернер для The Guardian пишуть про українське походження Чайковського та необхідність його шанувати в однойменній замітці.

 

«Українське походження Чайковського майже не висвітлювали ні совєти, ні сьогоднішні росіяни. 2 квітня російські ракети підірвали місто Кременчук, батьківщину прадіда Петра Ілліча Федора Чайки, козака, який служив у Запорозькій армії. Українське коріння великого композитора треба якомога більше оспівувати», — зазначають у ній.

 

Щоденники і не-щоденники війни

Київська дизайнерка Альона Соломадіна розповідає про роль дизайну у час війни в однойменній статті Кеті Коуен для журналу про мистецтво Creative Boom.  

 

Вона говорить про свою сторінку в інстаграмі, що стала своєрідним щоденником, хоч вона воліє так не називати, бо дописи публікує не дуже часто. 

 

«При перегляді її портфоліо видно непохитну любов до українського мистецтва та культури, спадщини, яку жодна бомба не зможе стерти», — характеризують її в статті.

 

Матеріал розповідає про мистецькі напрацювання Альони Соломадіної: книжку «Знак» у співавторсті з Уляною Биченковою та Нікою Кудіновою про українські логотипи з 1960-х до 1980-х років, роботи про архітектуру Києва «Місто форм» та айдентику для Міністерства закордонних справ України на Франкфуртському книжковому ярмарку 2016 року. 

 

«Я не вважаю доречним робити якусь химерну графіку про цю воєнну трагедію в Україні Я визначаю лише одну особливу роль у дизайні у воєнний час: робити чіткі візуальні повідомлення, які можуть перешкодити чи сповістити», — наголосила Соломадіна.

Кейт Крей для журналу The Atlantic зробила добірку про щоденники війни «Ведення щоденника наприкінці світу», в якій, серед іншого, пише і про щоденники Євгенії Білорусець з Києва, які почала вести, бо «її світ руйнувався»

 

Також до добірки потрапили графічна адаптація щоденника Анни Франк, книжки «Зображення свободи: Щоденник Клоті, рабині Белмонт-Плантшн» Патріції К. МакКісак, «Мрії про золоту країну: Щоденник Зіппори Фельдман, єврейської іммігрантки», Кетрін Ласкі, «Моя таємна війна: Щоденник Меделін Бек Другої світової війни» Мері Поуп Осборн та щоденник Сари Мангусо.

 

Попередні частини огляду:

 

  • «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;

 

  • «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;

 

  • «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;

 

  • «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня.

Оригінал статті на Suspilne: «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Вінниці відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля»

У Вінницькому обласному художньому музеї відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля».

Про це музей повідомляє у фейсбуку, передає Укрінформ.

«Напередодні світлого Христова Воскр

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Українська фотокореспондентка стала переможницею World Press Photo

Всесвітньо відомий фотоконкурс World Press Photo оголосив світових лауреатів престижного конкурсу у 2024 році.

Як передає Укрінформ, список переможців опублікований на офіційному сайті конкурсу.

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"