Павло Кущ. Донецькі уроки рідної мови

2021-12-31 08:00:00 НСПУ

«…Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш». Хм… Подібне снилося Климкові. А  Климко з однойменної повісті Григора Тютюнника є його улюбленим героєм, про що він недавно  написав у шкільному творі.

А що снилося йому
особисто в останні місяці та роки? Різне. Трохи-трохи
примарилася вже призабута кімната у їхній донецькій квартирі. Ще трішки — улюблені
книжки, іграшки… Ні! Жовті ворони точно не снилися. Іноді навідувалися у сни однокласники.
Точніше, їхні голоси. Вони, ті гучні голоси, і досі, немов пробки, засіли у
вухах. Їх не вимити ніяк. Ні водою з милом, ні гіркими сльозами, які коли-не-коли
та й блищали тоді на очах. Адже деякі хлопці із 6-го класу українського
гуманітарного колегіуму в Донецьку наприкінці тих жахливих зими та весни, немов
сказилися. Вони взяли собі за моду його «втішати». Мовляв, не сумуй, друже, ми
тебе візьмемо під свій захист. Будеш у нас «сином класу». Ги-ги-ги! Чи сином усього
колегіуму, який скоро вже не буде українським. Хі-хі-хі!  

— Твої батьки? Та не
журись і не реви. Їх, брате, може й випустять на волю. Років через двадцять. Ха-ха-ха-ха!
Ги-ги-ги!

— Чуєш, таки випустять! Якщо,
звісно, не стратять на центральній площі міста. Га-га-га!

— Що?.. Пізно тепер
плакати. Бо що ж ти, брате, хотів? Українські журналісти чи письменники – це ж найперші
вороги і зрадники російського Донбасу. А ще — агенти київської «хунти», НАТО, Америки
та всіх, хто проти нас…

Він тоді не дуже й вірив,
що можна вбивати чи кидати за ґрати людей тільки за те, що вони розмовляють чи
пишуть українською. Кому від цього хоч якась шкода? Та те, що коїлося на вулицях
міста, якщо щиро, змушувало лякатися. Агресивні молодики дійсно били й калічили
людей з українськими прапорами та іншою символікою. А декого вже он забили до
смерті… А когось гамселили до важких травм…

А дітиська-однокласники тим
часом продовжували його страхати і водночас «втішати» під зловісне: «Ги-ги-ги!»
чи «Ха-ха-ха»!

Той навчальний рік, а з
ним і згадані хлопчачі «розваги» закінчилися достроково. Коли у місті  побільшало озброєних росіян та чеченців і почалися
бої в аеропорту, уроки призупинилися, а батьки встигли відправити його до
родичів у Києві. Він і радів, і не дуже. Адже самі батьки залишилися у
Донецьку. Отамечки серед знавіснілих і лютих осіб, які всерйоз уважали всіх українців
зрадниками, «хунтою» чи просто ворогами. Ті кілька місяців розлуки були
найважчими за всі його ще неповні 12 років.

Чекання батьків із вже
загарбаного російськими зайдами міста здавалося безкінечним. Він терпіти не міг
дивитися новини по телевізору, але терпів. Тому з морозом на душі мусив бачити те,
що коїться у його колись рідному, а тепер чужому місті. І за цей час, коли мав
короткі телефонні розмови з батьками, три тисячі та ще сто разів запитав: «Ну,
а коли ви вже приїдете?..»

Коли ж вони, живі й
неушкоджені, таки вихопилися з Донецька, де вже наліво-направо лилася кров пересічних
мирних людей, його радість була безмежною. Її не зменшила навіть та сумна реальність,
що настала осінь. А отже тепер довелося йти до школи у зовсім іншому місті.
Лячно, звісно. Бо тут усі незнайомі: вчителі, діти. Він дуже переживав, та потім
змирився. Бо вже збагнув: вороття назад поки немає. І чи буде воно в недалекому
чи подальшому майбутньому?

Новачка-переселенця у
класі прийняли добре. Відносно швидко він здобув репутацію мовчазної, але
розумної дитини. Гарно навчався, з успіхом захищав честь класу, школи і району
на олімпіадах із математики і навіть з української мови. Так, так, адже
з’ясувалося, що, попри те, що народився і виріс у російськомовному Донецьку, українську
мову він знав навіть краще за багатьох однолітків-киян.

А взагалі спершу  був трохи здивований ставленням до української
мови. Донедавна він мав ілюзії про те, що у столиці майже всі спілкуються
державною мовою. Та швидко переконався, що це не так. Та все одно розумів, що  у порівнянні з Донбасом тут був майже мовний
рай! Адже за українську нікого не лупцювали і не вбивали. Не переслідували, не
зневажали і не насміхалися. І хоча однокласники, вчителі та й інші люди на
вулицях розмовляли російською, ця мова вже не здавалася йому лихою й агресивною,
як недавно було в Донецьку. Та він для себе твердо вирішив: спілкуватиметься
українською. Бо після того, що пережив та й досі переживав, інакше просто не
міг вчинити. А щодо всіх інших… А що з них узяти? Вони ж не були в Донецьку
взимку та навесні 2014-го. Їм пощастило зблизька не бачити та не чути «руській
мір», який насправді виявився жорстокою війною. Ось побачив би він, якою б мовою
вони розмовляли, якби побували на його місці. 

Шкільний та позашкільний
уявний ним рай тривав аж до одного з уроків української мови. Власне, урок уже
майже закінчився. А коли вчителька задавала домашнє завдання, зненацька із
задньої парти озвався «колега по нещастю» — хлопчина, який утік від російських
«захисників» та війни із сусідньої Луганщини. Той із викликом брутально буркнув
на весь клас:  

— Та нас… я на вашу мову!

А коли ще хтось хіхікнув,
він тоді враз схопився на ноги, підбіг до земляка і мовчки вліпив дзвінкого
ляпаса. Далі схопив отетерілого «мовознавця» за грудки і взявся трусити, мов порожню
торбу. Примовляючи, що розгублений хлопчак зараз зробить оте, що обіцяв, але не
на мову, а у власні штани.

Невдовзі їх розборонили.
А вчителька його навіть трохи пожурила. Бо ж і справді: не годиться у класі
розпускати руки. Але, як потім пізніше зізналася, належно оцінила цей підлітково-чоловічий
учинок. Так само відреагували й однокласники. Бо відтоді з 7-го по 11-й класи в
них не було жодного випадку зневажливого чи образливого ставлення до
української мови.

«…Перше, що побачив
Климко, коли розплющив очі, — велике, рівно обведене коло червоного сонця у
вікні (воно світило, мов крізь морок), і став пригадувати, де він».

Майже щоранку він, ще
напівсонний, також намагається зрозуміти, де перебуває. І далі розчаровано
зітхає. Бо з певного часу увечері чи вночі мріяв, аби теперішня дійсність була
тільки сном. Дуже хотілося заснути, а потім прокинутися знову, як колись, вдома
у своїй кімнаті. У тому мирному житті, ціну якого досі не всі розуміють. Ні
діти, ні дорослі.   

Оригінал статті на НСПУ: Павло Кущ. Донецькі уроки рідної мови