Свого часу наші з отцем Орестом СМИЦНЮКОМ земні шляхи могли зійтися у дорозі до Бога ще багато років тому – і під час провадження спільнотою «Пієта» нічної пішої прощі з Івано-Франківська до Духової криниці, й у часі короткого перепочинку в Ямниці та молебня у церкві Святого Миколая УГКЦ під час десятиденної пішої прощі родин мігрантів «Самбір – Зарваниця» під патронатом Пасторально-міграційного відділу УГКЦ… Але Бог, очевидно, мав свій задум на нашу зустріч – аж через десять років.

З творчої метрики

Отець Орест СМИЦНЮК – греко-католицький священник, публіцист, краєзнавець і дослідник сакрального мистецтва Прикарпаття. Народився 16 квітня 1950 р. у селі Супранівка на Тернопіллі. Закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу та Івано-Франківський греко-католицький інститут. Ієрейські свячення відбулися 2 серпня 2014 року. Автор п’яти книжок: «Опис храму села Городниця Городенківського району» (2014), «Храм Царя Христа отців василіян на «Майзлях» (2017), «Перлини сакральної архітектури Гуцульщини. І том. Яремчанщина» (2018), «Дорога до витоків. Духовні джерела Ямниці» (2021) і «Перлини сакральної архітектури Гуцульщини. ІІ том. Косівщина» (2024). Автор краєзнавчих публікацій у періодичних виданнях Прикарпаття.

Кожна людина створена для святості. Але тільки якщо християнин глибоко вірить у Бога, то і в багатстві своїх життєвих років усвідомить, що наближається не до завершення свого буття, а до його першоджерела. Такі переконання допомагають навіть за крок до межі не піддатися страхові перед невідомістю потойбіччя, а відчути радість від очікуваної і вимоленої за життя та бажаної зустрічі зі Всевишнім. Тож у переддень християнського празника Дня усіх святих у форматі редакційного проєкту «Літературна світлиця» ми пропонуємо читачам інтерв’ю з о. Орестом Смицнюком, священнослужителем церкви Святого Миколая Мирликійського Чудотворця УГКЦ села Ямниці і ревним подвижником сакрального краєзнавства на Прикарпатті, про його покликання до служіння слову – священниче, публіцистичне й дослідницьке – та вагу слова у часі нинішніх страшних воєнних реалій.

– Хоч Ви, отче, як інженер-будівельник за професією вже у зрілих роках стали священником, проте відтак написали низку поважних книжок… Звідки у Вас та велика любов до слова?

– Я виріс у побожній християнській родині. Мій батько закінчив свого часу Львівську богословську академію, хоч священником через об’єктивні тодішні реалії не став, але відтак навчався ще й у Станіславському педінституті, де здобув фах філолога. А мамин рідний брат Орест Гуцайлюк також навчався теології, але загинув десь на чужині після більшовицької мобілізації. Тато свого часу познайомив мене зі священниками підпільної УГКЦ й абсольвентами, тобто такими, що ще не висвятились. Я жив серед них, завдяки їм формував свій світогляд і відчував їхню духовність. У тих людях можна було побачити священників навіть якщо вони були без облачення. Шляхетність, поведінка, такт, уміння спілкуватися…

Це все благотворно впливало на мене й формувало мої життєві цінності. Тато навчав мене мови, розповідав про українських письменників Розстріляного відродження, давав читати їхні твори й т. ін. А вже в Івано-Франківську я познайомився з о. Романом Чикалюком – розумною, начитаною і шляхетною людиною, який свого часу відбував покарання за боротьбу в лавах УПА та СС «Галичина». Він багато мені розповідав, перекладав з польської…

Хоча можу сказати однозначно, що моя любов до слова народилася таки на батьківській землі. А о. Роман свого часу доручив мені написати історію УГКЦ і забезпечив потрібною літературою. Я написав і вже думав, як і де її надрукувати: чи за кордоном, чи, може, під чужим іменем. Але 1986 року в Івано-Франківську у моєму помешканні на вулиці Гагаріна (тепер Вовчинецька) та помешканнях деяких моїх знайомих й однодумців відбувся обшук. Мені вдалося зберегти рукопис – передав товаришеві, який обіцяв переховати його, але не зробив цього. Мене дивом не заарештували. Бог уберіг.

Я відтак багато друкувався у періодиці. Був депутатом Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання, членом УГС та головою комітету зі сприяння УГКЦ, працював у виконавчих структурах. Свого часу трохи відвідував виклади світлої пам’яті о. Андрія Кияка, спілкувався з численними священниками епохи велетнів УГКЦ – Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого. Духовно я вже був готовий до священства.

– Але це дуже сміливо й водночас відповідально – стати священником у 60 років?

– Після проголошення Незалежності України я намагався не пропускати богослуження – завжди був на Службі Божій. Вирішальним поштовхом до священства стала смерть мого тата. Адже не вдалося стати священниками татові і вуйкові, тож я вирішив на себе взяти таку родинну місію. Внутрішньо був до цього налаштований і підготовлений морально. Ієрейські свячення уділив мені тоді чинний єпарх Коломийсько-Чернівецький УГКЦ владика Василь Івасюк у селі Дора на Яремчанщині у церкві Чуда архістратига Михаїла УГКЦ отців студитів…

Я дуже любив писати змалку. А згодом, працюючи в Ямниці на цементно-шиферному заводі, робив замальовки з історії України і УГКЦ. Наприклад, 1984 року написав іронічну «Оду окупантам» після того, як наші лукаві земляки прославляли окупантів у День Радянської Армії – співали й танцювали, та ще дітей і внуків привели. Звісно, статтю не опублікували. Але якщо говорити про мої перші друковані твори, то це передовсім публіцистика. Якось світлої пам’яті владика Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Микола Сімкайло, якого я знав священником ще з підпілля і який висвятив мене на диякона, благословив мене написати про сакральну спадщину єпархії – храми. Я багато читав, консультувався, відвідував архіви та бібліотеки. Владика Микола надзвичайно глибоко відчував цінність іконопису. У кожній моїй книжці представлено дуже багату джерельну базу. Але після відходу у засвіти владики Миколи Сімкайла у Коломийсько-Чернівецькій єпархії мені як священнику важко було приписатися до якоїсь парафії і я звернувся по допомогу до владики Володимира Війтишина, з яким ми були знайомі ще з Тлумача. Він перевів мене в Івано-Франківську єпархію. Так я опинився в Ямниці.

– Що для Вас у житті важить слово?

– Людина сприймає і формує своє світобачення головно через слово. Наука, виховання, освіта… Дитина не розумітиме краси квітки чи заходу сонця, якщо її не навчити. Через слово ми облагороджуємо світ навколо нас і розкриваємо його невідомість. Якщо слово передавати грамотно і з любов’ю, воно обов’язково проросте. У своїх проповідях намагаюся подавати парохіянам розуміння й особливості того чи іншого вчення. Слово, сказане від серця і через пояснення Євангелія, допомагає пізнати Бога. Люблю читати духовні твори.

– Погоджуюся, отче, але все сказане Вами – це розуміння і науки священника, як проповідь із казальниці. А яке значення має слово для Вас осібно як духівника, публіциста чи краєзнавця?

– Найперше для мене слово – то особисте просвітлення і шлях до пізнання Істини. Намагаюся виразити себе у слові, відкрити словом свою душу, а головно – залишити по собі слід у житті і передати набуте прийдешнім поколінням. Як свого часу нам передали наші діди і батьки. Ісус Христос словом навчав нас бути носіями Світла, тож слово – Світло і знищення темряви, піднесення до вищого й божественного. Священник зобов’язаний з катедри проголошувати слова любові, добра, благодаті, утвердження й переконання. Люди ходили за Ісусом, щоб почути Його слово. А Він говорив те, що до нього ніхто не говорив, – ні фарисеї, ні садукеї. Слово заспокоює і втихомирює біль.

– Яку роль слово – священниче чи письменницьке – відіграє нині, у часі понад десятирічної війни з московітами?

– Нині роль слова надзвичайно відповідальна й дуже особлива. На передовій воїни спраглі слова духівників-капеланів, адже війна забирає у людей велику частину їх духовного стрижня, спустошує та випалює внутрішній світ бійців. І священники як психологи повертають людей до життя і дарують добрі надії, а головне – не дають опускатися до рівня ворогів-нелюдів, спонукають бути гідними й доблесними воїнами, пам’ятати, що на Україну, а щонайперше на її Збройні сили, дивиться весь світ. І роль священників, літераторів чи журналістів у сучасних реаліях війни не лише надзвичайно актуальна, а й безцінна. Завдяки працівникам слова ми – нація і нас бачать Європа й Америка. Слово просвітлює наш світогляд і дає те, чого ми не бачили раніше. Й особливо тепер.

– А як, отче Оресте, спонукати людей, не тих, які гречно відвідують богослуження і щонеділі бувають у храмах, які справно моляться, сповідаються і причащаються, а інших, які поза церквою, а часто й поза вірою? Як заохотити їх слухати Слово, щоб його почути й усвідомити?

– Тут могли б відігравати велику роль засоби інформації, подаючи матеріали духовного змісту. Та для цього мав би змінитися формат донесення інформації – і священнослужителів, і представників медіа, і літераторів. Ще колись Олена Теліга підмітила, що велику людину і навіть на високому п’єдесталі годі помітити, якщо самому не піднятися чи бодай не наблизитися до висоти її рівня. Треба сіяти слово, хоча, звичайно, не в кожному воно зійде. Наш час дуже жорстокий, тож не слід кидати перли перед свинями. Через війну відбувається велике переселення людей зі східних прифронтових регіонів у західні – тилові й порівняно мирні. Через ці міграційні рухи, на мою думку, ми багато втрачаємо та потерпаємо від процесів моральної і духовної деградації суспільства. Слід не опускатися до нижчого рівня, а всім, хто працює зі словом, навпаки, треба бути для суспільства потужним рушієм піднесення до вищого рівня духовності.

– Чи думали Ви, яку роль відіграють Ваші дослідження у житті Прикарпаття?

– У моїх роботах представлено нашу сакральну культуру, духовне багатство – храми Прикарпаття, а головно – унікальну й самобутню гуцульську школу церковної архітектури. Це наші скарби й надбання, безцінний внесок у світову культуру. В книжках описано сакральні цінності наших дідів і батьків. Це багатство важливе для кожного, адже наші діди та батьки будували, а діти й онуки моляться у тих храмах. Ми мало знаємо про наші церкви, а особливо про їхнє внутрішнє оформлення, про ікони та інші деталі інтер’єру, начиння та його призначення. Адже крізь вікна ми сприймаємо фізичний світ, а через ікони – духовний, тобто одухотворюємося. Бо від колиски й до труни ми пов’язані з церквою. Тож у своїх книжках я намагаюся піднести значення храмів у нашому житті.

– А чому об’єктом дослідження стала передовсім сакральна спадщина Гуцульщини, а не, наприклад, Бойківщини, Покуття чи Опілля?

– По-перше, відповім Вам питанням на питання. А чи можете Ви назвати низку авторів, які свої капітальні дослідження присвятили прикарпатській сакральній спадщині? А по-друге, я ж був священником Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, яка охоплює й гуцульські терени Прикарпаття.

– Погоджуюсь, отче, що у такому ракурсі храми Прикарпаття мало хто й описував: у Ваших роботах дуже вичерпно подано й деталізовано особливості їхнього інтер’єру та унікальність іконопису, настінних розписів, а також наведено потужну бібліографію і джерельну базу, представлено архів світлин.

– Розумієте, одна людина не може всього охопити. Я працював над книжками і видавав їх упродовж дев’яти років. А всі видання великі за обсягами. Наприклад, останнє – 400 сторінок. Щоб воно побачило світ, були потрібні чималі ресурси. Ні Коломийська єпархія УГКЦ, ні священники коштами мені не допомогли, а видання дуже дороге. Бо чого варті тільки кольорові світлини! Я книжку писав три роки, а відтак ще шукав кошти на видання. Подарував книжку і владиці Василю Івасюку. Всі схвалили мою роботу, але не допомогли. Для такої роботи потрібен колектив фахівців. Колись владика Микола Сімкайло мав добрий задум – створити каталог-довідник про всі церкви на той час Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, яких нині налічується майже дві з половиною сотні. Потрібна для такої роботи група краєзнавців, адже я пишу самотужки і, образно кажучи, на коліні. Численні поїздки, робота зі світлинами, праця в архівах, спілкування з людьми у різних селах… Все це забирає час і сили. Та знаю однозначно, що через свою працю я пізнаю Бога.