Останній командир УПА: дитинство й становлення Василя Кука

Останній командир УПА: дитинство й становлення Василя Кука

Понипаляк Аліна. Останній командир УПА. Життя і боротьба Василя Кука. — К.:Наш формат, 2021. — 256 с.

 

Є люди-епохи, а є люди — кілька епох. Такою особистістю був останній командир УПА Василь Кук. Він народився до Першої світової, пережив лихоліття Другої світової, розквіт і згортання діяльності УПА, потрапив у радянський полон і разом з Україною отримав омріяну свободу в 1991-му. Як сімейна скрута вплинула на його погляди? Коли він загорівся ідеєю збройної боротьби? Як пережив смерть братів Ілька й Іларія, яких стратили за українську державність? Як вибудовував мережу ОУН у Дніпропетровську й перебував у підпіллі на Волині й Галичині? На всі ці питання відповідає історикиня Аліна Понипаляк у книжі Останній командир УПА. Життя і боротьба Василя Кука.

Ми читаємо уривок з цього видання, з якого дізнаємося про дитинство і становлення відомого ватажка УПА.

У липні 2018 року мені випала нагода поїхати до села Красного, у якому народився й виріс Головний командир УПА. На той момент я мала багато напрацювань про Василя Кука: архіви, спомини людей, які його особисто знали, сформували моє уявлення про останнього Головного командира УПА. Та для повноцінної картини не вистачало лише одного пазла — побачити на власні очі, де жив і творив Кук. 

 

Напередодні мандрів мені пощастило зідзвонитися з племінницею останнього Головного командира УПА пані Ольгою Кук, донькою рідного брата Василя Кука — Филимона. Вона охоче зголосилася прийняти мене на гостину й поділитися споминами про свого легендарного дядька. 

 

Той день був неймовірно сонячним. Сівши в потяг зі Львова до Красного, я розпочала подорож з усвідомлення, що такий шлях неодноразово долав Василь Кук. Мене переповнювали емоції, адже я нарешті опинюся в тих важливих місцях, про які багато писала у своїх працях, але ніколи не бачила. 

За вікном майоріли літні пейзажі, гуркіт вагона нагадував про те, що залізниця мала великий символізм для самого Кука. Його тато працював залізничником, він жив біля залізниці, чув, як повз його будинок проходять потяги, і залізниця для нього асоціювалася з постійним рухом. Усе життя — як одна довга колія, що тягнеться з минулого в майбутнє. І цією колією, що тягнулася з Красного до різних куточків України й Польщі, ми помандруємо далі. 

Народжений у переломні часи

Усе розпочалося 11 січня 1913 року в Австро-Угорській імперії, за сорок кілометрів на схід від Львова, у селі Красне Золочівського повіту (сучасний Бузький район Львівської області). У сім’ї селян Степана (1879–1959) та Парасковії (1888–1975) Куків народився син, який при хрещенні 16 січня того самого року отримав ім’я Василь. Народження їхнього третього сина припало на початок переломного етапу не лише української, а й світової історії. Зміни, які принесуть майбутні події, будуть багато в чому визначальними як для Кука і його родини, так і для України та світу загалом. 

 

У рік народження Василя Кука українські етнічні землі ще залишалися розділеними між Австро-Угорською й Російською імперіями. Вибух і важкий перебіг Першої світової війни, яка безпосередньо торкнулася мільйонів українців з обох протиборчих наддержав, похитнув столітні монархії Габсбургів і Романових. Падіння імперської влади на початку 1917 року в Петрограді й австрійського імперського уряду у Відні наприкінці 1918-го створило умови для формування на колишніх імперських територіях незалежних національних держав. З’явилися нові механізми взаємовідносин і утвердилися модерні ідеології, змагання яких наприкінці Першої світової війни й на початку 1920-х стануть визначальними в політиці держав і народів світу. 

 

Світ судомило від нового порядку. На просторах розвалених імперій спалахували масштабні локальні війни. За створення власних незалежних держав боролися чехи, поляки, народи країн Балтії, фіни, українці, білоруси, нації Кавказу, Центральної Азії. Більшовики пробували утвердити панування світової комуністичної революції. Водночас білий рух відчайдушно намагався протистояти цим процесам у колишній Російській імперії.

 

У такий період міжнаціонального, міждержавного й міжідеологічного протистояння Україна вкотре опинилася у вирі подій і процесів, які прямо впливали на долі її мешканців, зокрема і сім’ю Куків. Якщо на початку ХХ століття її члени були переважно пасивними спостерігачами епохальних змін, то згодом стали учасниками не менш важливого історичного етапу, пов’язаного з визвольним рухом 1950–1960-х. 

 

Читати також: Від українізації до розбудови інфраструктури: 5 реформ Скоропадського щодо Криму

Навіть не «середняки», а бідняки

Багато про родину Василя Кука ми дізнаємося з його спогадів, мемуарів сучасників і свідчень рідних, матеріалів кримінальних справ міжвоєнної Польщі, оперативно-розшукових і слідчих справ органів держбезпеки СРСР й інших документів. Перед нами постає типова патріархальна сім’я українських селян зі Східної Галичини, де швидко зростала чисельність населення. Це призводило до безземелля та значної бідності (порівняно з іншими провінціями Австро-Угорської держави), тож селянам доводилося шукати додатковий заробіток. 

Натомість радянська пропаганда змальовувала учасників ОУН та УПА, а особливо їхніх лідерів, як представників буржуазних прошарків суспільства, прагнучи підкреслити антисоціалістичну й антинародну, опозиційну до комуністичного способу життя силу. Такий підхід добре вписувався в загальні ідеологічні постулати класової боротьби. 

 

Однак Куки, як і більшість родин інших лідерів та учасників визвольного руху, були бідною селянською сім’єю, яка не належала навіть до «середняків» (за радянською класовою термінологією). Злидні були настільки великими, що спершу родина не мала навіть власного повноцінного житла. Не було ні своєї худоби, ні господарства. 

 

Батько Василя Кука Степан походив із малоземельної селянської родини. У спадок від свого батька Матвія він отримав лише 0,5 морга землі (1 морг — 0,6 га), а від матері Ксеньки — 1 морг2 . Тобто загалом йому дісталося 90 соток (0,9 га) землі. Враховуючи невисоку врожайність ґрунтів регіону, цього ледь вистачало, щоб утримувати одну середню корову або вести дрібне присадибне господарство. 

 

Навесні 1888-го, коли Степану було дев’ять, помер його батько Матвій, а восени того самого року пожежа повністю знищила все їхнє господарство включно з хатою. Коли хлопець підріс, то одразу пішов працювати на залізничну станцію в селі Красне, де його взяли звичайним робітником на некваліфіковану фізичну працю, а потім направили в бригаду, яка ремонтувала залізничну колію на відрізку Золочів — Красне. Паралельно він мусив постійно працювати на сінокосах і шукати інші сезонні підробітки. Після років служби на залізниці Степан отримує нову посаду —  беґляйтера* . Для цього він вивчив німецьку, пройшов відповідне навчання та склав екзамени у Бродах. Черговим його службовим підвищенням стало призначення на візера** Краснянської залізничної станції. Для цього Степан Матвійович знову навчався й захистив диплом візера австрійської імперської залізниці.

 

Ще до свого весілля у 1908 році Степан Кук придбав у Красному пів хати в Тацьки Дубеняк, яка емігрувала до Бразилії. В іншій половині будинку мешкала бездітна сім’я рибалки Валентина та Ксеньки Когутів. Після смерті Валентина Степан узяв під опіку самотню літню жінку, доглядав за нею й отримав її частину в спадок. 

 

За словами самого Кука, це була звичайна селянська хата, крита соломою, поділена на дві половини: з одного боку кімната, посередині сіни, а з другого — комора. У житловій кімнаті розміщувалися піч, припічок, одне ліжко, стіл і лавиці під стінами. На печі спала літня жінка (Катерина Когут), на ліжку — дорослі, а в ногах — малі діти, які, підростаючи, тулилися на припічку, лавицях і підлозі. У таких скромних побутових умовах мешкала вся багатодітна сім’я Куків. Сам господарський двір обмежувався лише коморою: не було ні стайні, ні хліва. Лише коли згодом з’явилася корова, для неї прибудували окремий хлівець. 

 

Мати Парасковія, на 10 років молодша за чоловіка, походила з дому Федора Постолюка (1846–1909) і Софії Постолюк (Ласка) (1857–1941), що здавна жили в Красному. У Постолюків було одинадцятеро дітей — п’ятеро дівчат і шестеро хлопців. Два брати Парасковії, Василь і Степан, служили в австрійській армії й загинули на фронтах Першої світової війни, а наймолодший брат * Begleiter (нім.) — конвоїр, керівник дрезини. — Тут і далі примітки авторки. ** Vizier (нім.) — диспетчер. 23 Розділ 1 · Селянський син Оксентій (1895–1943) входив до українського товариства «Сокіл», грав на кларнеті в краснянському сокільському оркестрі, служив в УСС та УГА і згодом став учасником підпілля ОУН. 

 

Сім’я Куків також стала багатодітною, але з восьми народжених дітей до повноліття дожили шестеро: Василь (1913–2007), Іларій* (1915–1938), Єва (1917–1946), Ілько (1919–1939), Филимон (1920–2003)8 та наймолодший Іван (1924–1984). Перший син Филимон (1909) помер ще немовлям, до трьох місяців, а донька Ганя народилася 1911 року (за іншими даними — 1910) і прожила лише вісім років.

Після початку Першої світової війни австрійська влада евакуювала Степана Матвійовича як кадрового працівника залізниці на захід, до Австрії (місто Грац). Тоді відповідальність за всю сім’ю лягла на матір Парасковію. Та вона з дітьми теж не могла далі залишатися у Красному: оскільки через село пролягала залізнична розв’язка на Броди, Золочів і Львів, тут постійно точилися запеклі бої. Через Красне неодноразово проходили то на захід, то на схід лінії фронтів: спочатку російсько-австроугорський, потім польсько-український і польсько-більшовицький. Тож Парасці з усіма дітьми довелося покинути домівку й господарство та пішки тікати від бойових дій у не зачеплені війною села. 

 

Згодом, вочевидь після того, як лінія фронту літа-осені 1914-го минула Красне, Куки повернулися до своєї хати. З особистих записів Василя Кука дізнаємося, що в 1915–1916 роках у селі стояли частини російської царської армії. Солдати зі сходу, за спогадами Кука, ставилися до місцевих добре, оскільки вони «говорили по-нашому». Очевидно, у частинах російської армії, які дислокувались у Красному, переважали українці з Наддніпрянщини. У мемуарах Василь Кук згадував, як солдати пригощали його цукром і чаєм. Проте в 1916 році їхня поведінка змінилася. Під час відступу російські війська спалили в селі багато хат, гуральню й панський маєток. 

 

З дитячих спогадів Василя перед нами постає картина смерті й розрухи часів Великої війни. У 1918 році, уже під час польсько-української війни, у Красне неодноразово пробивалися польські війська, які встановлювали «кінну повинність» і відбирали худобу в селян.

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Останній командир УПА: дитинство й становлення Василя Кука

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Добрі поради від Всесвіту.

Добрий вечір, мої любі!

 Слава Україні дорогі читачі й колеги

Вітаю усіх, Сьогодні я виклала ще один розділ книги

Покликання або Добрі Поради від Всесвіту 

 і на який ви чекали. Трішки смакоти у блозі для тих

86% діячів культури очікують збільшення популярності української культури у світі

72% українських культурних діячів передбачають збільшення патріотичного ухилу в культурі всередині країни внаслідок повномасштабної російсько-української війни. Про це свідчать результа

«Гра на вибування»: презентація книги відомого письменника у Чернівцях зібрала повну…

У Чернівцях 12 травня відбулася презентація книги «Гра на вибування» відомого публіциста, перекладача, письменника та критика Олександра Бойченка.

Захід зібрав повну залу Літературного целанівського

Моє Ца прогресивні домогосподарки

Пишуть багато про цільову аудиторію. Мені хочеться бачити такою прогресивних домогосподарок. Не тих, що посудомийки, а ті що люблять свого чоловіка усією душею. Знають, як йому важко приходиться на роботі й у захисті батьківщини.

Остання знижка на передплату Грішна

Любі мої, історія Вара і Єви в книжці “Грішна” доходить до свого завершення. Через днів п’ять буде фінал, тому продаж на деякий час (редегування) зупиниться. 

Не пропустить можливість купити зараз по заниженній

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"