Особисті історії на тлі спільної боротьби: 6 книжок воєнної мемуаристики

Особисті історії на тлі спільної боротьби: 6 книжок воєнної мемуаристики

Документальний сегмент текстів, напевне, стоїть на другому місці після поезії за своїми обсягами, коли йдеться про літературну реакцію на екстремальні події. Фіксація обставин, власних відчуттів та досвіду, пам’яті про важливі моменти — усе це є частою інтенцією людини, яка перебуває в ситуації екстреми. З одного боку можемо говорити про вагому психологічну складову цього письма (автор хоча б мінімально у такий спосіб пропрацьовує особисту травму, намагаючись через чітке документування упорядкувати життя й опанувати хаос навколо), з другого — записи стають значущим джерелом історичної інформації, пам’ять про яку з часом викривлюється та затирається. Література факту стає важливим его-документом, поєднуючи особисту та історичну перспективи.

Після повномасштабного вторгнення в частині суспільства, яка раніше ігнорувала війну, адже бойові дії відбувалися десь на сході країни, з’явився розподіл на «ту» і «сьогоднішню» війну, звісно, часто зі знеціненням попередньої фази. Документальні тексти від учасників АТО доводять хибність цього упередження: Україна вже десять років протистоїть російському агресору, і це протистояння дуже нелегке й криваве, незалежно від часу. Тексти ж, які почали з’являтися після повномасштабного вторгнення, лише вкотре підтверджують це. Окрім того, правдиві описи подій війни, у яких відсутня ідеалізація чи спеціальне прикрашання оповіді (у тому числі й на мовному рівні), моралізаторство, пафосний патріотизм і дидактизм, дають читачу можливість побачити правдиву картину, самостійно скласти з багатьох історій цілісне уявлення про ціну свободи, позбавитися романтизації образу захисника і, відповідно, отримати змогу в майбутньому адекватно сприймати та розуміти його.

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2024» до Книжкового Арсеналу, створеного за підтримки Фундації ЗМІН у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал».

«Савур-Могила. Військові щоденники»

Максим Музика, Андрій Пальваль, Петро Потєхін. Харків: Фоліо, 2017. 320 с.

Бої за Савур-Могилу стали важливою частиною російсько-української війни влітку 2014 року. Цей курган — «пануюча» висота в Донецькій області, розташування на якій дозволяло контролювати значну ділянку українсько-російського кордону. Вибивши з нього проросійські угруповання, українські військові понад місяць утримували позиції. Після прямого введення військ РФ на територію України в серпні 2014-го наші бійці опинилися в глибокому ворожому тилу та були оточені, проте навіть в таких умовах ще певний час оборонялися. 24 серпня було прийнято рішення про відхід з висоти окремими групами, щоб спробувати дійти до своїх. У книзі — три голоси учасників цих подій, які висвітлюють їх крізь призму власного досвіду. 

 

Частина Максима Музики (відомого волонтера з часів Революції гідності, а потім добровольця) — це компіляція його тогочасних дописів у мережі Facebook та спогадів, написаних постфактум. За обсягом вона найменша, проте рясно проілюстрована його фотографіями, які свого часу зіграли важливу інформаційну роль, висвітлюючи події, які відбувалися навколо висоти. Саме фото Музики використане і для оформлення обкладинки.

Полковник 79-ї ОДШБр Петро Потєхін був одним із командувачів обороною кургану, його розповідь по-військовому чітка, без прикрас, насичена важливим епізодами та згадками про окремих бійців, які своїми діями значно вплинули на перебіг боїв. Водночас вона дає можливість поглянути на ситуацію ширше, аніж то може зробити рядовий.

Найяскравішою у збірці є розповідь Андрія Пальваля, харківського програміста-добровольця. Узагалі, я мрію, щоб за цією історією зняли фільм — це б вийшла дуже яскрава й насичена картина: неоформлений доброволець після недовгого перебування в навчальному таборі потрапляє в одну з найгарячіших точок; не маючи навіть служби в армії за плечима, разом з іншими гідно захищає висоту; перебуває в оточенні без води та з мінімальним запасом їжі, разом з групою побратимів намагається вийти з оточення до своїх, але потрапляє в полон до росіян, звідки встигає втекти до того, як наших бійців передають «ополченцям» т.зв. ДНР; самотужки виходить в бік вільної території, намагаючись мімікрувати під місцевого жителя. Пальвалю пощастило й на цьому шляху виходу йому траплялися люди, які допомагали, і врешті він опиняється вдома, повертається на роботу. Найголовніше — усі ці події відбуваються упродовж місяця офіційної відпустки (і ще тижня за власний рахунок), що їх автор взяв на фірмі. Тож маємо насичений твір про те, «як я провів літо».

Купити книжку

«Ті, що стомилися боятися. Дебальцеве 2015 очима фронтового лікаря»

Олександр Данилюк. Київ: Темпора, 2020. 284 с.

Олександр Данилюк — лікар-хірург із Закарпаття, активний учасник Революції гідності, влітку 2014 року був мобілізований до медичної роти в лавах ЗСУ. У лютому 2015 року під час важких боїв на Дебальцевському плацдармі, коли внаслідок значної переваги ворожих сил українські військові були оточені, він залишився єдиним лікарем на позиціях. Упродовж 9 днів через його руки пройшло понад 95 поранених бійців та кілька цивільних місцевих. І якщо Данилюк дарував цим людям надію на життя, то росіяни цинічно її відбирали, адже навмисне обстрілювали медичні машини, які намагалися вивезти поранених з оточення: за спогадами лікаря, напевно, чверть його пацієнтів у результаті так і не змогли доїхати.

 

Коли читаєш книгу Смайла (позивний, який лікар отримав, адже постійно посміхався й намагався не падати духом), то здається, що навіть пальці на ногах стискаються, настільки напружено слідкуєш за перебігом операцій та евакуацією військових. Усі ці операції відбувалися у непристосованому бліндажі, де зі стелі під час майже постійних обстрілів сипалася земля, й не можна було навіть розігнутися у повний зріст, з мінімальним набором медичних інструментів та ліків, але з величезним бажанням допомогти. 

Данилюк іронізує, називаючи свою діяльність «хірургією андеграунду»: наприклад, пораненому бійцю Сашку Тарасюку довелося зашивати печінку і шлунок, була зупинена черевна кровотеча, при цьому вентиляція легень проводилася вручну.

Уся операція — невідповідними інструментами, а кров, через відсутність відсмоктувача, взагалі вичерпувалася пластиковим стаканчиком і знову вручну вводилася пораненому, бо іншої взяти було ніде… Найголовніше, що цей пацієнт вижив! «Ми стомилися боятися», — стверджує Данилюк і просто робить свою роботу, а на підтвердження позивного, як пасхалочки, розсипає по всьому тексту спогадів смайлики.

 

Олександр Данилюк лицар ордену «Народний герой України», але, як і багато інших бійців, він не вважає себе героєм: «Ми не герої, ми звичайні люди, які просто через чиїсь помилки змушені були робити неймовірні вчинки, які, звичайно, схожі на героїчні, проте такими, мабуть, по суті не є». Хоча мені дуже хочеться тут з ним посперечатися.

Купити книжку

«Спокійної ночі)»

Максим Петренко. Харків: «Діса плюс», 2019. 320 с.

Документальні комбатантські тексти дають можливість цивільному читачу побачити, що насправді відбувається на війні, відчути мотивацію воїна, пройти разом з ним частину шляху. Одним з таких творів є роман-щоденник Максима Петренка, учасника Революції гідності, добровольця батальйону Національної гвардії імені Сергія Кульчицького, в якому служив упродовж 2014-2016 років, воюючи зокрема за Слов’янськ та Дебальцеве. Після початку повномасштабного вторгнення чоловік повернуся до батальйону. 1 червня 2022 року загинув, захищаючи свою країну.

 

Попри авторське жанрове означення, художній вимисел тут відсутній, по суті, читач має справу зі спогадами, які структуровані як щоденник. Хронологічний запис подій автор відтворює за допомогою інтернет-листування, яке він провадив, перебуваючи на фронті. Це листування підпорядковується загальній оповіді, повідомлення можуть бути короткими або ж займати майже весь щоденниковий запис під відповідною датою. Скорочена графічна форма смайлика-посмішки — дужка — з’являється і в назві твору. Уже ця назва свідчить про авторське вміння, через здавалось би геть прості речі, проговорювати дуже важливі сенси. Так в умовах бойових дій традиційне побажання «спокійної ночі» набуває символічного значення, адже йдеться не лише про гарний сон.

Щоденник охоплює події від лютого до липня 2014 року, а його смисловим центром є важкий танковий бій на першому блокпості біля Слов’янська в червні 2014, який стає знаковим для Петренка. Цей бій є своєрідною кульмінацією зробленого бійцем важливого екзистенційного вибору та чіткого усвідомлення його наслідків.

Водночас особиста історія одного бійця яскраво ілюструє подібні вибори багатьох інших: «Це кілька переплетених ниток нашої історії. Де одна нитка тримає іншу. І важливі не лише ті, які є частиною візерунка на поверхні».

 

Напевне, найскладнішими текстами про російсько-українську війну є твори від тих, хто пройшов полон. Адже реалії, описані ще класиками української літератури (згадаймо, наприклад, Івана Багряного з його «Садом Гетсиманським»), як ми довго думали, — страшна історична правда про минуле. Тексти ж сьогоднішніх полонених оприявнюють, що це далеко не так: у XXI столітті росіяни продовжують використовувати методи енкаведистів, щоб зламати людину. Ці тексти мають бути обов’язково прочитаними, адже вони яскраво ілюструють те, що зроблять з нами росіяни, якщо раптом ми не встоїмо.

«Піднятися після падіння»

Геннадій Афанасьєв. Харків: Фоліо, 2019. 348 с.

Геннадій Афанасьєв — кримський активіст, який був заарештований за сфабрикованим російськими спецслужбами звинуваченням у 2014 році й проходив як один з основних фігурантів справи Олега Сенцова та Олександра Кольченка. Його книга — це спогади про події судового процесу та про своє дворічне перебування в російських тюрмах. 

 

Зламаний і деморалізований тортурами, Афанасьєв дав неправдиві звинувачувальні свідчення проти Сенцова і Кольченка, але його постійно мучить сумління, адже чоловік не знаходить для себе ані спокою, ані виправдання, а відчуття втраченої гідності перетворює життя на пекло. Урешті, він робить чи не найважливіший у своєму житті екзистенційний вибір, цілком усвідомлюючи наслідки (погрози позбавлення життя при відмові співробітництва зі слідством перестануть бути погрозами), але при цьому відчуває неймовірне полегшення, бо стає внутрішньо вільним, у такий спосіб таки перемагаючи систему.

 

Розповідь Афанасьєва щира та відверта, він не приховує власних думок, детально описує свій психологічний та фізичний стан, вдається до натуралістичних подробиць. Чи не найбільшим шоком для читача є сцени катувань, яких автор врешті не витримує: постійне жорстоке побиття, заборона сну, удушення поліетиленовим пакетом, а пізніше — протигазом, у клапан якого періодично впорскували газ, що викликав блювання, під’єднання дротів, через які пропускався електричний струм, до статевих органів, погрози зґвалтувати розпеченим паяльником.

Описи в’язничного побуту, відсутність елементарних умов для життя, постійне приниження та абсолютне нівелювання прав людини — ці жахні картини перебування в російських тюрмах постають у книзі Афанасьєва як обвинувачувальні акти цієї пенітенціарної системи.

Автор постійно наголошує на тому, що у XXI столітті вона аніскільки не змінилася на краще, й продовжує функціонувати за тоталітарними законами, адже безкарність та вседозволеність породжує найбільшу агресію та садистичні способи катування: «Допити продовжувалися. Що не кажи, а техніка залякування, яка віками була на озброєнні й добре відпрацьована у служок російського імперіалізму, дуже й дуже дієва».

 

Геннадій Афанасьєв був звільнений у результаті обміну в червні 2016 року, а після повномасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ. 18 грудня 2022 року чоловік загинув.

Купити книжку

«Полон»

Валерія Суботіна. Харків: Фоліо, 2024. 254 с.

Книга Валерії Суботіної — перше видання про перебування в полоні після повномасштабного вторгнення. Як пресофіцерка «Азову» вона була серед захисників Азовсталі. Розповідь Суботіної починається з моменту отримання наказу головнокомандувача про здачу в «достойний» полон: нашим військовим давали гарантії безпеки та захисту й обіцяли швидке визволення. Українські воїни були заскочені таким наказом, адже не планували здаватися, проте все ж не порушили його. Та обіцянка стала цяцянкою, а росіяни в чергове наплювали на всі домовленості. 

 

Оповідь можна умовно поділити на дві частини відповідно до перебування бранців в Оленівці та Таганрозькій тюрмі (до речі, за домовленостями азовців не мали вивозити з території України). Проте умови утримання наших в’язнів не були легкими в жодному з цих місць. Постійний голод, відсутність елементарних умов для життя, приниження, побиття, нівелювання навіть найменшої свободи дій — усе це стало їхнім повсякденням. 

 

Поряд з цим страшним фактажем наскрізною ниткою проходять і глибоко особисті травми авторки: згадки про важке й малорадісне дитинство, теплим і важливим промінчиком якого була її бабуся (після повернення з полону Суботіна дізналася, що старенька померла в окупованому Маріуполі), та горювання за загиблим на Азовсталі чоловіком.

Ця відвертість допомагає читачу краще зрозуміти, в яких умовах гартувався характер авторки, проте не вводить в оману жалощів. Навпаки, з’являється чітке розуміння, що жалість образить і принизить цю жінку, яку не вдалося зламати навіть феесбешникам з їхніми десятиліттями напрацьованими методами фізичного та психологічного тиску.

«Так, ти в полоні. Але ти не здалася», — на одному з допитів заявив їй особіст. Думаю, Суботіна надовго стане легендою російської тюрми, адже якось тендітна і знесилена голодом дівчина змогла таки дошкульно вдарити дебелого феесбешника, чим сильно похитнула його авторитет.

 

Попри важку тему книга читається легко, щобільше, від неї не можливо відірватися. Усе це завдяки письменницькій майстерності Суботіної: вона «затягує» вас у свій текст, щоб докричатися й донести один з головних месиджів: «…Почуйте через мене тих, хто все ще в полоні. Почуйте і передайте далі — захисникам Маріуполя обіцяли свободу».

Купити книжку

«Позивний для Йова. Хроніки вторгнення»

Олександр Михед. Львів: ВСЛ, 2023. 344 с.

Книга Михеда — також одне з перших видань, в якому фіксуються події після повномасштабного вторгнення. У рік свого виходу «Позивний для Йова» отримує премію імені Юрія Шевельова як найкраща книга есеїстики. Хоча есеї в ній таки переважають, вони перемежовані з елементами інших жанрів: частково репортаж і щоденник, багато хроніки, чотири інтерв’ю з відомим особистостями, чий голос стає поряд з голосом автора. Тож книга нагадує колаж, у якому задокументовано важливі історичні події та водночас зроблена спроба рефлексії травматичного досвіду, і приватного, і суспільного. Як свідомість багатьох українців змінило повномасштабне вторгнення, що робити і як жити з цим досвідом, трагедія біженства і переселенства, як має реагувати культура, чиї артефакти постійно нищаться, яка роль літератури у збереженні та формуванні колективної пам’яті — над цими та іншими питаннями розмірковує (часто емоційно) автор.

Образ біблійного Йова є наскрізним для книги: він втратив все, але не втратив віру. Саме такими постають майже всі герої цієї оповіді (з автором включно), чиї будинки, близьких людей, усе колишнє життя зухвало зруйнували росіяни. Бо могли і хотіли. Адже Росія робила так завжди й робить зараз.

Численні звірства окупантів Михед фіксує в кількох розділах «Воєнні злочини. Уламки хроніки» це короткі фактологічні замітки, зі вказанням дати й місця злодіяння, які неможливо спокійно читати.

 

Українська література вчергове стає хронікою злочинів проти українського народу: «Росія — це не Мордор. І з нами воюють не абстрактні орки. Це росіяни і етноси Росії, а значить, люди. Наших людей, будинки, культуру, землю знищують варвари, мародери, окупанти — а значить, люди. Хоча які вони люди? І ніяка це не біблійна Долина Смерті. А буденний, звичайний, брудний, методичний, повсякденний геноцид».

 

Восени 2023 року британське видавництво Penguin повідомило, що придбало права на книгу Михеда, вихід англійської версії був анонсований на червень 2024 року. Тож, сподіваюся, незабаром англомовний світ зможе ознайомитися з нею. І, можливо, частинка цього світу зрозуміє, що немає сенсу штудіювати російську літературу задля вивчення «загадкової російської душі», адже вся її «краса» яскраво оприявнюється в українському письменстві.

 

У просторі фестивалю Книжковий Арсенал Вітрину новинок формуватимуть видання про війну будь-якого жанру, теми чи вікової категорії представлені видавцями й книгарнями на ярмарку Фестивалю-2024.

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Особисті історії на тлі спільної боротьби: 6 книжок воєнної мемуаристики

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Запустили флешмоб «Електрохарчування»: що читають українці під час блекаутів

Українські користувачі соцмережі Х (твіттеру) відновили флешмоб «Електрохарчування», у межах якого люди діляться книжками, які читають під час знеструмлень світла. 
Флешмоб започаткувал

Переклад Майка Йогансена номінували на престижну польську премію

Переклад роману Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» номінували на літературну премію міста Ґдиня. П

House of Europe оголосив переможців сьомого конкурсу грантів на переклад

House of Europe визначив переможців сьомого конкурсу на отримання перекладацьких грантів. Про це йдеться на сторінці організації у фейсбуці.
Переклади на українську
Видавництво «Вавилон

«Це національна ганьба, що в Києві є музей Булгакова», — Віра…

Дослідниця літератури Віра Агеєва вважає, що в Києві не має бути музею Булгакова.

Про це вона сказала у інтерв’ю «Культурі на часі».

Агеєва пояснила, чому література 19 століття стає промовистою д

В Україні планують карати студентів за плагіат і ШІ в наукових роботах

Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроєкт №10392 про академічну доброчесність. Про це повідомили на сайті Верховної Ради.
Законопроєкт передбачає відповідальність за

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"