Оксана Забужко. «Найдовша подорож» (фраґмент із нової книжки)

2022-07-26 21:00:00 НСПУ

А поки всі обговорюють ганебний крах «зернового перемир’я» (от уже воістину, «нікаґда таково нє било, і вот апять!»), раджу не втратити з поля зору Прагу — там учора відкрився Форум вільних народів Росії, фактично перший міжнародний захід (під егідою литовського Інституту реґіонів Росії, незалежної структури, зареєстрованої минулого року), на якому всерйоз обговорюватиметься давно потрібний («на вчора») проект світу після Росії — головний нічний кошмар Путіна собоярє, і не тільки їх. Всіляко вітаючи кожен крок у цьому напрямі (і всіх моїх читачів закликаючи робити те саме), вивішую тут, «замість тисячі слів», фраґмент із нової книжки «Найдовша подорож», присвячений якраз темі майбутнього світу, що постане на руїнах нинішньої РФ. Приємної лектури!

Оксана Забужко

«Про що ще боляче думати – що так, як не вийшло поховати нас, Москві вийшло поховати (знищити, загеноцидити, паралізувати, спинити в розвитку й приректи на виродження, довести до демографічної катастрофи, і т.д. і т.п.) – понад сотню проковтнутих нею народів, кожен із яких, коли б лишився живим, міг би зробити світ кращим: принаймні подбав би про те, щоб зробити придатним до життя ареал свого історичного заселення.

Бо ми в Україні бачили, як, на очах одного покоління, мінявся Крим, мірою того, як у нього з початку 1990-х стали повертатись нащадки депортованих Сталіним кримських татар, – як із пустельного й незатишного «радянського гуртожитку» він робився квітучим і обжитим: прокидались джерела (татари їх знали!), чистились криниці й русла річок, будувались земляні дамби, повертались виноградники, вівчарство, конярство, густі, плотські пахощі східної кухні й вуличні музиканти з традиційними інструментами, словом, життя перло звідусюди, як трава після дощу, – і як під повторною російською окупацією воно різко занепало, й тепер кожен пчих природи, як злива влітку 2021 р., обертається техногенною катастрофою, гаразд іще коли не з людськими жертвами. Це дуже показовий експеримент – гірший було поставлено тільки над корінними народами Америки, але то все-таки було в доіндустріальну епоху й місцевої природи не зруйнувало, – щоб укотре впевнитися: людина – теж частина біоценозу, і ніхто краще од народу-автохтона не потрапить подбати про екологію реґіону. І це неймовірно боляче – що про всі ті занапащені Росією народи ніхто у відповідальних міжнародних організаціях навіть увічу кліматичної кризи не б’є на сполох, і взагалі якось особливо про них не згадує (а там були і війни, й потоплені в крові антимосковські повстання, були свої культурні традиції й державні утворення, і це й є ота «загублена» СПРАВЖНЯ історія Росії, яка єдина могла б врятувати її від страху космічної пустки!), – так, як ніхто особливо не переймався тим, що в Росії щороку можуть непоміченими згоряти сотні гектарів тайги площею з Бельгію, бо ніхто тим не переймався ні в Москві, ні в Петербурзі.

Навіть тепер, коли нам вже буквально під ногами починають танути льодовики, ніхто не має відваги сказати вголос, що дальше існування архаїчної ресурсної імперії завбільшки з одну дев’яту земної тверді становить ПРЯМУ ЗАГРОЗУ ДАЛЬШОМУ ІСНУВАННЮ ЛЮДСТВА, навіть якби ця імперія не мала ядерної зброї, і взагалі була демілітаризована ще в 2008 р. (відразу ж після того, як цинічно порушила міжнародне право, вдершись на територію незалежної Грузії).

Там іще повно життя, яке підлягає відновленню. Того, за яке спалив себе в 2019-му р. на центральній площі Іжевська вчений Альберт Разін, протестуючи проти наступу Москви на права удмуртської мови, того, за яке впоминався очільник народу ерзя Сиресь Боляень, виступаючи в травні 2022 р. на форумі ООН з питань корінних народів, за яке бореться «Вільна Бурятія» – перша етнічна громадська ініціатива в РФ, яка відкрито виступила проти війни в Україні, закликаючи бурятів не йти «на м’ясо» в російську армію… Якби стільки зусиль, скільки було затрачено цивілізованим світом від 2008 р. на те, щоби «зберегти обличчя» Росії, допомагаючи їй у створенні й поширенні ілюзії, ніби нічого страшного не відбувається, все гаразд (цитуючи Путіна, «спецоперація йде по плану»), було витрачено на врятування ЦЬОГО майбутнього – ну хоча б на створення ефективних проектів міжнародного контролю за різними реґіонами Російської Федерації після її неминучого й рано чи пізно неуникненного розпаду, – можливо, вдалося б зберегти не один льодовик. Адже ні сотні гектарів згорілої тайги, ні 2, 5 тисячі випущених по Україні ракет, 1600 танків, 2600 бронемашин і ще бозна-скільки тисяч тонн згорілої в полях України техніки на користь нашій планеті точно не пішли – а це ж всього тільки необлічимо мізерний відсоток від сумарно завданої Росією за цей час планеті ШКОДИ.

І якщо вас справді турбує майбутнє – згадайте слова Сидячого Бика, леґендарного ватажка індіян, убитого в сутичці з федеральними військами США 1890 р.:
«Коли ви зрубаєте останнє дерево, висушите останню річку і вб’єте останнього птаха – тільки тоді ви збагнете, що гроші не можна їсти».
Це не тільки про довкілля. Це про життя на цій планеті взагалі.
Бо саме за нього ми воюєм».

Джерело: facebook.com

Оригінал статті на НСПУ: Оксана Забужко. «Найдовша подорож» (фраґмент із нової книжки)