Окремим заліком: які книжки про війну номінують

Окремим заліком: які книжки про війну номінують

Збірник журналістських репортажів. Автобіографічна проза. Публіцистика ідеологічного спрямування. Документальна проза. Довідник. Збірник художніх репортажів. Книжка портретних нарисів. За нормальних умов ці сім книжок не мали б опинитися в одній категорії та претендувати на одну відзнаку. Ну бо просто бракує зрозуміло спільних критеріїв для порівняння і оцінювання… Так то ж за нормальних умов.

Номінація «Війна», про короткий список якої мені й ідеться, поповнила 2023 року книжкову премію KBU Awards. Більшість наших широкопрофільних премій долучили до головних номінацій таку ж чи подібну здебільшого ще у 2022 році. Чому лише зараз, чи до того книжок про війну у нас не було? Чому книжки про війну ідуть окремими заліком, а не загальним списком? Чи вони потребують якихось відмінних від регулярних критеріїв оцінки? Ці питання варто адресувати засновникам і експертам премії. А до них і без того достолиха питань. 

Судячи з короткого списку, критерії відбору в номінації неочевидні й пливкі, сім фіналістів «Війни» — рендомний набір книжок із дуже обмеженого кола видавництв. Ба більше: наявність певних гасел у преміальному списку очевидно підважує сильну роботу — дослідницьку і авторську, — що її проробили більш сумлінні й значно талановитіші автори тут.

 

Лавреатом стала збірка репортажів «77 днів лютого»: професійно й чесно зроблена книжка про перші місяці вторгнення. Достойний лавреат питань не викликає, проблеми є з контекстом. 

 

Свідчення про перший рік повномасштабної війни — репортажі, щоденники, інтерв’ю, що вийшли друком протягом 2022-го і 2023-го, — їхній лік іде вже не на десятки навіть (і це лише документальні). Здається, саме на свідчення першого року великої війни номінація і націлилася, але щось пішло не так. 

 

Мали би стати поряд із представленими в шорті «Найстрашніші дні мого життя» під редакцією Наталії Гуменюк, «Війна 2022: щоденники, есе, поезія», укладена Володимиром Рафеєнком, «Місто мертвих, місто живих» і «Форпост Охтирка» Євгенії Подобної, «Лютий лютий 2022» — свідчення про перші дні вторгнення, які уклали Євгенія Подобна і Дар’я Бура, «Мандрівка до потойбіччя» Євгенія Шишацького, збірник свідчень «Чернігів у вогні», «Чотирикутник єдності» Дар’ї Бурої, «Битва за Київ» Сергія Руденка, «Битва за Ірпінь» Петра Щербини, відлунювали би щоденники Валерія Пузіка, «Лють» Євгенія Стеблівського, «Історії та війни» Юрія Гудименка, «Найдовша подорож» Оксани Забужко, абощо. (Даруйте за цей довгий перелік: ці книжки просто треба знати). 

 

І от тоді особлива номінація «Війна» в книжковій премії, яка пильно працює з нонфікшном, стала б підставою серйозно обговорити способи документальної прози та свідчити про пережитий екстремальний досвід, у який безпосередньо включений сам автор. Але то було б нормальним, нормального годі бажати в ненормальних умовах, так?

Незламні. Книжка про спротив українських жінок у війні з російськими загарбниками

Незламні. Книжка про спротив українських жінок у війні з російськими загарбниками. Вікторія Покатис. — Київ: Yakaboo Publishing, 2023

Тридцять анкет: героїні «Незламних» відповідають на ті самі запитання: як для вас почалася війна, у який спосіб змінилася ваша справа з початком війни, що плануєте робити після перемоги. Запитання плюс-мінус ті самі, але історії складаються різні — тридцять різних історій, однаково переконливих. (Ок, не тридцять, а двадцять дев’ять переконливі: читати, як Наталія Мосейчук щиро переконувала всіх готуватися до війни й нині вболіває за нашу перемогу всім своїм відданим країні серцем, — злегка некомфортне завдання). 

 

Героїні «Незламних» — журналістки, комунікаційниці й проєктні менеджерки, військовослужбовиці й цивільні інструкторки, СЕО, засновниці й керівниці ГО, режисерки, художниці, засновниці благодійних і венчурних фондів, президентки кінофестивалів тощо; вони сконцентровані і втомлені. У їхніх розповідях немає зайвих слів і емоцій, вони дають поради й діляться корисним успішним досвідом (скажімо, щодо внутрішньої комунікації бізнесів під час війни — і ці поради таки цінні). Книжка виграє на тлі інших подібних саме своїм стриманим емоційним малюнком.

 

Одна з «Незламних» — Уляна Пчолкіна — виїхала з окупованої Бучі. У Львові вона продовжила допомагати людям із травмою спинного мозку, чим і займається більшу частину свого життя: понад 200 людей з інвалідністю її ГО допомогла евакуювати за кордон.

Уляна у своїй бесіді озвучила тезу, що зрештою стає провідною для всієї книжки: «Шок від повномасштабного вторгнення зараз нагадує мені шок від травми, який я спостерігала в багатьох. Ти починаєш жити, залишаючи нормальність на потім». 

Уточнить цю тезу ще одна героїня книжки — власниця юридичної компанії з Одеси Інга Кординовська. Вона кілька разів скаже, що сприйняла початок великої війни як іще одне бізнес-завдання. У критичній ситуації стабілізувати себе й стати корисною героїням книжки допомагає саме їхній професійний досвід. Не зупиняєшся. Робиш те, що вмієш. Корисна там, де тобі місце.   

Як зруйнувати русскій мір

Як зруйнувати русскій мір. Вадим Денисенко. — Київ: Наш Формат, 2023

У «Шляху до несвободи» Тімоті Снайдер міркував про нову форму політики, апробовану в Росії, сенс якої — в несвободі. Снайдер називає її «політикою вічності» і протиставляє «політиці неминучості». Політика неминучості: працюють закони прогресу, альтернативи їм нема, всі вчаться на помилках. У політиках вічності питання прогресу історії з порядку денного знімається. Натомість тепер важить циклічна історія жертовності: завжди є ворог, він завжди повертається. Політика тепер — створення криз.

 

Вадим Денисенко не посилається на цю розвідку Снайдера, але обоє мислять в тій самій парадигмі і доходять тих самих висновків. Хіба що книжка Денисенка страх як нагадує сценарій, непоганий сценарій для контрпропагандистського влогу: величезна кількість цитат, компіляція усього з усім під привабливою назвою. Але ідея книжки таки симпатична (якщо й коли до неї дістатися).

 

Денисенко бере за зразок розпаду імперій фінал СРСР і пропонує декілька умов, за яких імперії подібного кшталту можуть трансформуватися. 1. Втрата довіри до ідеології. 2. Економічна криза. 3. Ослаблення репресивного апарату. 4. Розвал символічних структур, основних для державотворення — війська насамперед. 5. Регіональний сепаратизм. 6. Зовнішній чинник. Працюють тільки комплектом, одночасно. Потенційно всі необхідні елементи для втілення цієї програми є в самій концепції «руського міру», становлення концепції якого Денисенко відстежує від Івана Грозного. Єдина його точка опори — держава, він замкнений у державній експансії. «Руський мір» базується на забороні добробуту тут і зараз, добре має бути тоді й колись, добре було там і тоді. А значить, міфологізується будь-яке «тоді»: чотириста років «руський мір» говорить про те, як було добре колись і як обов’язково буде добре завтра.

 

Денисенко, до речі, оптимістичніший за Снайдера: поки Снайдер бачить поширення політики несвободи з Росії у Європі і США, Денисенко переконаний, що ця політика зайшла в глухий кут. 

Маріуполь. Надія

Маріуполь. Надія. Надія Сухорукова. Київ: Лабораторія, 2023

Вона говорить за мертвих, таке її право — вона почувається однією з них, не уцілілих, а тих, хто загинув. Уже в пролозі Надія бідкається, що «плакальників стає дедалі менше», про трагедію Маріуполя забувають, ті, хто врятувався з міста, розуміють одне одного за натяками, але почуваються в емоційній та інформаційні блокаді (після реально пережитої), їх не хочуть і не можуть зрозуміти; і щоночі приходять мертві, вона чує їхні голоси, до неї говорить саме місто, що загинуло і вимагає засвідчити його смерть.  

 

Надія Сухорукова публікувала в реальному часі в мережі нотатки про блокаду й руйнування міста. Її блог став резонансним політичним висловлюванням: тексти цитували в Європарламенті.

 

Сухорукова описує перетворення раціонального на магічне мислення, яким рятується психіка. Щось вона спочатку боїться називати вголос, згадає, що 2014 року в Маріуполі «було гучно», слово «обстріли» і «бомбардування» ще під забороною, за пару днів зможе назвати ці слова, за тиждень вони обростуть синонімами: «бомбардувати», «обстрілювати», «гупати», «гамселити».

Здається, якщо хтось переживає загрозу смерті тієї ж миті, що й ти, то так ви точно виживете, поруч із людьми — навіть в уяві — і значить, з тобою нічого поганого не станеться: «Подружка запевняє: “Невсеремось!” і повідомляє, що вона зараз перечікує обстріл у коридорі. Мені стає спокійніше, бо я теж у коридорі й ми ніби разом».

Надія розказує про прикрого старого, який боявся один в темряві укриття і все вимагав, щоби поруч із ним лягла молода господиня будинку. Це та сама історія. Вимарюються умови, за яких ти точно виживеш. Плекаються ілюзії. Якщо настане ранок, то всі ми врятуємося… Знайомо ж, правда?

 

Багато повторів, рефренів навіть. Складається враження фольклорного, ба сакрального твору. Вона знову й знову повертається до тих самих спогадів, тих самих людей, моментів, образів, реплік — поки вони не стають чимось на кшталт замовляння. Ба обіцянки: не забувати своїх мертвих з колись живого міста. 

Зброя перемоги. Перший повний довідник озброєння української армії

Зброя перемоги. Перший повний довідник озброєння української армії. Михайло Жирохов. Харків: Віват, 2023

Щедро ілюстрований довідник описує — доступно, просто, без витребеньок і прикрас — озброєння української армії станом на жовтень 2023 року. Уклав книжку історик, який спеціалізується на воєнних конфліктах на пострадянському просторі і є експертом із історії авіації. «Зброя перемоги» — видання не спеціалізоване, а популярне. (Кумедно, що в блогосфері цю книжку активно обговорюють молодші підлітки: їх, либонь, привабили не так сухі технічні характеристики зброї, як детальні фото).

 

Експертизи для аналізу цієї книжки я не маю, тому просто перерахую пару-трійку гасел з довідника, що гарантовано піднімуть нашому читачу настрій: Javelin, HIMARS, HMMWV, Brimstone, М777, PT-91 Twardy, Bayraktar TB2, Bushmaster,  М270… Красиво.

Вкрадена весна. Повість про війну, життя та подорожі 

Вкрадена весна. Повість про війну, життя та подорожі. Костянтин Симоненко. Київ: друкарня БізнесПоліграф, 2023

Живе собі доросла, під п’ятдесят років, людина. Працює юристом. Величезне авто («крейсером» називає), просторий будинок у київському передмісті поблизу Одеської траси, породисті собаки, виховані сини, чемна дружина, брендовий одяг, за хобі — подорожі всіма по черзі країнами світу й російськомовний бложик в інсті про ті мандри. Аж раптом поблизу лунає вибух на військовому аеродромі — 24 лютого 2022 року. 

 

«Війна почалася», — миттєво збагнула людина, яка, либонь, останні роки провела на Мадагаскарі, шукаючи лемурів (стартовий розділ зветься «Перший день війни», жодного разу згадки про окупацію Криму й війну на Сході не буде, попри те що головний герой Костя з Одеси і навряд не помітив подій 2014 року, а от про лемурів на Мадагаскарі — згадок буде скільки хочете). «Треба щось робити», — миттєво прийняла складне рішення людина. Треба забити авто родиною, поїхати жити до друзів на Хмельниччину, страждати в маленькій квартирі подалі від військових об’єктів, які точково бомблять росіяни, і писати там оцю, даруйте за перебільшення, книжку, адже у світі зараз посилилась увага до творів про Україну. 

 

«Треба зрозуміти, чи є безпосередня загроза моїх родині і моїй оселі» і діяти відповідно — це основне послання щоденників Симоненка.  

 

Щоденники повномасштабної війни — переважно терапевтичні свідчення, вони фіксують коли «я», що виживає, перетворюється на «ми», що чинить опір. Є цей момент і тут. «Ми звільнили Бучу. Ми відстояли Одесу. Ми боронимо Київ. Здається, ми відбилися». Так двоє дорослих чоловіків, один на Хмельниччині, другий на Закарпатті, обидва юристи, обидва володіють зброєю і уміють нею користуватися, навесні 2022 року захлинаються телефонними розмовами, в яких вони відстоюють Одесу та звільняють Київщину.

Вони перемогли. Одинадцять історій про людей з ранами — видимих і невидимих

Вони перемогли. Одинадцять історій про людей з ранами — видимих і невидимих. Анастасія Федченко. — Київ: Yakaboo Publishing, 2022

Книжка портретів, що їх написала воєнна кореспондентка Анастасія Федченко, написана до повномасштабного вторгнення. Одинадцять героїв цієї книжки воювали з 2014 року. У своїх розповідях вони апелюють до досвіду АТО (він дещо різниться від досвіду великої війни, зазначає в передмові Федченко). Одного з героїв книжки уже немає серед живих. Розвідник Олександр «Сакура» Фештрига, який розказував Анастасії, як двічі зачепив розтяжку — відсутній фрагмент лобової кістки, скалкові поранення ніг, відсутній фрагмент стегнового м’яза, — перемежовуючи свою розповідь байками і жартиками, загинув на Харківщині весною 2022-го.  

 

Одинадцять — символічна тут цифра. Від березня 2014-го до червня 2021-го на фронті зазнало поранень 11 тис. осіб (за даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини). Ці одинадцять, які розказали свої історії втрат і відновлення, мали би стати такою собі дуже наочною синекдохою тих одинадцяти тисяч. Федченко закінчувала свою книжку, коли відлік ішов уже не «на десятки, якщо не сотні тисяч». Направду їй уже не треба додатково пояснювати, чому треба слухати й чути людей, які повертаються з фронту з ранами, що під собою приховує офіційна формула «зазнав поранення» і як жити далі — тим, хто з видимими й невидимими ранами, і тим, хто поруч. Тепер, уже у великій війні, ця книжка безпосередньо стосується і цивільних, які зазнали поранень.  

Одного дня мені написала колега із Сум: «Насте, брат поранений, у нього точно немає ноги». Я відповіла їй: «Головне, що вижив. А без ніг живуть! Я знаю багатьох таких». У цій репліці наголос падає на «жити».

Авторка задає дуже правильний тон бесіди, тут не місце вішати гіфки з янголятами, що ридають, відбувається чесна й відверта розмова — про страх, біль і адаптацію. Інформативна й терапевтична книжка про сильних людей, хотіли вони собі тієї сили чи ні — довелося брати, що дають.   

77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни.

77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни. Упор. Марічка Паплаускайте. Київ: Лабораторія; Reporters, 2023

77 днів — це від 23 лютого до 9 травня, дві символічні дати ідеології «руського міру», День захисника вітчизни і День перемоги. Чому ці дати стали рамками для книжки? Бо авторки «77 днів лютого» пишуть про виживання у світі чужому, ворожому? Бо наше нормальне життя закінчилось, і триває відтак їхнє ненормальне нежиття, до якого і нас примушують?.. Не знаю. Не скажу, що це рішення укладачки вдале й прозоре щодо сенсів, воно викликає потужний внутрішній опір: ну, правда, нахіба виміряти наш час їхніми святами? Але ця рамка змушує до сильної внутрішньої реакції, це так.

 

Зіркова команда: Віра Курико й Інна Адруг розкажуть про обстріли й блокаду Чернігова, Зоя Храмченко — про окупацію Херсона, Марічка Паплаускайте і Єва Райська — про те, як приймали біженців у Львові і Дрогобичі, Анна Семенюк і Світлана Ославська — про евакопотяги Укрзалізниці, Тетяна Безрук — про вихід з окупованого Ірпеня, Катерина Бабкіна розкаже про евакуацію матусь із дітьми з Києва до Польщі, Маргарита Чимирис — про обстріли Харкова й інші не менш значущі теми й тексти. Кожна авторка свідома, що фіксує історичну подію, створює документ, рефлексує власний екстремальний досвід і опрацьовує свідчення інших досвідів. Утримати баланс цих чотирьох завдань не так уже й легко. 

 

У передмові Сергій Жадан міркує про очевидця, який починає свідчити, та про те, як міняється мова, коли з однієї ціннісної позиції переходиш в іншу. Різниця між очевидцем і свідком — і ціннісна зокрема, це ж зрозуміло, правда? В одному з репортажів Курико є фрагмент: «Мені звело шлунок. Боляче, нудить, трусить. Я набрала маму. Мама сказала, вони вже тут. Десь поруч гатять. Я сказала, ми можемо забрати її негайно. Мама сказала, не треба. Вони вже тут. Це відлуння в мені донині». Фіксуєш чітко момент, коли телефонувала близьким, адже пам’ять підводить і не за таких умов. Переживаєш досвід за межею терпіння. Фіксуєш день і час, коли окупували Чернігівську область. Так це працює. І це складна робота.

 

 

  • «Ідентичність»;
  • «Історія України»;
  • «Особистий розвиток».

Оригінал статті на Suspilne: Окремим заліком: які книжки про війну номінують

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Євген Нищук: На Шевченківський комітет тиснула команда одного з номінованих фільмів

За словами голови Шевченківського комітету Євгена Нищука, команда стрічки «Тарас. Повернення тиснула на членів Шевченківського комітету після того, коли не пройшла у наступний тур відбо

Лондонський ярмарок назвав лавреата-2024, що зробив визначний внесок у розвиток світового книговидання

Лондонський книжковий ярмарок нагородив Янга Сука Чі, голову Асоціації американських видавців (AAP), премією «За життєві досягнення». Про це Читомо повідомили представники ярмарку.
Нара

Не журися в Корениці!

Малі біженці від війни, які знайшли притулок у Хорватії, отримали в подарунок від автора веселі книжки

Діти скрізь залишаються дітьми. І в Хорватії також. Тому під час перерви гамір у тамтешній школі

Бізнес-література від українських авторів: що нового у сегменті?

За роки незалежності бізнес-література мала стабільну аудиторію в Україні, щоправда, це були виключно перекладні видання і майже повністю експортовані з росії книжки. Неодноразові диску

Книжку Станіслава Асєєва про російський коцтабір в Донецьку видадуть в Ефіопії

Книжку Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору» видадуть в Ефіопії амхарською мовою. Про це він повідомив на своїй сторінці у соцмережі X.
Це буде 12 мова, на яку пер

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"