Ніна Головченко. Про метамодернізм (думки вголос)

2022-05-06 21:00:00 НСПУ

Здається, час гламурно-нав’язаного шоу-бізнесу типу Марув / Паш / Кошевой (як би цього «артіста» не всовували у кліпи Пономарьова коштом 95-го кварталу) та ін. із його псевдоцінностями минув?..

Як минув час красівих
дєвочєк-ведучих, типу Оксани Марченко, що «бойко» читають відшліфовані
редакторами тексти, але не мають особистої потуги, — просто мають грошовитих
«пап», типу Медведчука (правда, залишки отаких дєвочєк ще упхнули в
#єдині_новини, через що їх часом неможливо дивитися).

Так само минув час
перекрашених, типу Влащенок і Гончарових, що неприхованою стервозністю та
кулуарними шляхами все ще тримаються за TV, але нічого посутнього в новій
реальності сказати не в змозі.

На часі – нова українська
ЩИРІСТЬ, яка не цурається теми війни, окупації, волонтерства, ЗСУ,
добровольців, тероборони, і ОСОБИСТОСТІ.

Я про музикантів —
Тараса Компаніченка, Андрія Хливнюка, Юркеша, Сергія Фоменка, Святослава
Вакарчука, Івана Леньо, Тараса Тополю…

Про ведучих – фахових
особистостей, які здатні мислити та аналізувати у прямому ефірі, а не по
написаному: Мирославу Барчук, Дмитра Хоркіна, Галину Бабій, Любу Морозову,
Ларису Губіну, Андрія Сайчука, Павла Рольника, Олексія Близнюка, Світлану
Орловську, Миколу Княжицького, Віталія Портнікова, Віталія Ковача, Сергія
Руденка, Ірину Ваннікову. І навіть Олену Курбанову (я стерв не шаную, але ця
дівчина стрімко розвивається і зберігає щирість у кадрі).

Про письменників, які
не склали руки. Хтось у теробороні – Борис Гуменюк, Сергій Пантюк, брати
Капранови, Мальва Кржанівська. Хтось у ЗСУ (Артем Чех, Роман Семисал), хтось
волонтерить (Сергій Жадан). Хтось в облозі чи під сиренами (Сергій П’ятаченко, Антон Санченко) виставляє
акценти на хаотичному чи монополізованому інформаційному полі. Чи емоційно, але
чесно (як Андрій Кокотюха), у тилу, реагує на вияви рашизму. Чи просто,
ошелешений, замовк…, сподіваюся, не назавжди. А хтось працює в закордонному
інфопросторі (Оксана Забужко, Ірина Цілик, Олександр Михед, Мар’яна Савка…)

Звісно, що це мої
пріоритети, «моя бульбашка», хтось може цей перелік продовжити чи спростувати.
Але я навела цей ілюстративний ряд у зв’язку
з наступною тезою.

Антон
Санченко днями заінтригував формулюванням, де позначив, як на мене, нинішнє
протистояння псевдо і справжніх цінностей не лише в царині держав — РФ та
Україна, а й у царині культури: «Якщо вже про стилі, то це війна бароко проти
постмодерну».

Як на мене, Україна
перебуває на гребні метамодернізму (пост-постмодернізму чи цифромодернізму),
культурі, що в модерній формі (чого тільки варті уміння наших бійців щодо
застосування новітніх технологій  у
бою!), у жорсткій реальності піднімає й утверджує на новій романтичній хвилі
21-го століття справжні, насамперед національні, українські, а також
загальнолюдські цінності: Добро, Тепло, Взаємодопомога, Єднання, Жертовність,
Терпіння, Любов до ближнього… Цей етап української біографії овіяний і патосом
трагедії / страждання, і стоїцизмом, і жертовністю, і героїзмом, але й гумором,
іронією, сатирою. Без такого розлогого спектру емоцій вистояти складно.

Так, це боротьба
справжнього із фальшивим, демократичного з тоталітарним, оригінальних,
естетично цінних і етично значущих образів і цінностей з удаваними й облудними
пріоритетами.

Отож, народжується нація,
її дух, формується її екзистентність, народжується нова якість суспільства, і
народжується новітнє українське мистецтво. Наше головне завдання тепер — не
втратити, встояти, утримати цю висоту, розвивати й пишатися!

Пишатися і кіборгами з
Маріуполя, і котиком / півником із Бородянки, і «Червоною калиною» з далекого,
але дуже символічного 1914 року.

(До слова, дослідниця метамодернізму Тетяна Гребенюк твердить і про англійські джерела цього явища. Отож, і тут без Боріса Джонсона не обійшлося, а отже, ми у гарному товаристві).

Фото — facebook.com

dotsent.golovchenko

Оригінал статті на НСПУ: Ніна Головченко. Про метамодернізм (думки вголос)