Нові книжки старих зірок і дозрівання вчорашніх дебютантів – поезія-2021

Нові книжки старих зірок і дозрівання вчорашніх дебютантів – поезія-2021

Навіть заради жарту не станемо назвати 2021 рік надсприятливим для любителів і любительок почитати нову поезію українською мовою. Цілий рік їх, тобто нас, “відволікали” – то ковідними перипетіями й війнами між ваксерами й антиваксерами, то загрозою радикального посилення війни справжньої. Цікаво: якщо спалах кризи 2014 і певною мірою 2015 року супроводжувався очевидним зростанням інтересу до поезії, то в нинішньому загостренні таких життєдайних побічних ефектів наче не спостерігається. Усе якось депресивніше. Навіть премію «ЛітАкцент року» не вручали. А однак, у 2021 році з’явилося друком чимало цікавих книжок. Розгляньмо деякі з них і побажаймо собі, щоби ми читати їх трохи далі від лікарень та бомбосховищ.

 

У 2021-му, здається, найактивніше видавали україномовну поезію – «Люта Справа», «Meridian Czernowitz» і «Видавництво Старого Лева», яке в попередні роки взагалі почувалося ледь не монополістом. Хоча в цьому огляді ми зустрінемо й «Дух і Літеру», й «Фоліо», й «Комору», що раніше до поезії вдавалася досить не часто, і «Смолоскип», котрий після паузи знов активізував видання лауреатів своєї літературної премії, й інші видавництва.

 

Як ви очікуєте, з якої книжки розпочнеться вже нарешті предметна частина нашого огляду? З нової збірки Сергія Жадана? Чи – за умови, що вам відома особа автора цих рядків – з книжки «Вміст чоловічої кишені»? А от і не вгадали. Щодо «Вмісту…», будемо вважати, що я вже і прорекламував, і «оглянув» його цим невибагливим контекстуальним жартом. А щодо «Псалому авіації» Жадана, то з огляду на загальний рівень уваги до творчості цього письменника, розпочати хочеться з розмови про дещо інше. Тим паче, що до Сергія Жадана ми ще повертатимемось у цьому тексті неодноразово.

Експерименти й ігри

У 2021-му чи не головною поетичною подією особисто мені видалася книжка Олександра Авербуха «Жидівський король» (видавництво «Дух і Літера», художнє оформлення – Ґілад Сотіл). Це експериментальна поезія зі сміливою мовною грою, з неконвенційними моментами історії та розмаїтою формою. Від досить уже традиційних, але ефектних і колючих наративних верлібрів зі сповідальним присмаком:

 

(…) років через сорок

Яків Якович Lustig –

мій фізкультурник

ганяв мене кажучи

швидше Авербух швидше

(…)

і нині коли у снах мене

жидівського виблядка

й досі наганяють айдарські шмаркачі

я вдячний своєму рятівникові

що зробив мене сильнішим за себе

 

міцнішим за помсту – до приголомшливих стилізацій-поетизацій листів додому людей, вивезених у 1940-х роках до нацистської Німеччини, а також фаунд-поетрі, з безпосередніми фрагментами таких послань:

 

(…) прошу не обіжайтесь що

так рідко шлю

откритки бо нима

часу писати і

вниділю кождої я роблю

а поляк не робить

такий на мене хазяїн добрий що зробити

авсе невгодиш як він хоче

і вже один раз бив

що незробив як він хтів

прошу вишліт мині табаку і 3 штанів піжак і 3 сорочки

і 3 поштаників бо я вже порвав піжак і 2

штанів і сорочку і хозяїн нічого нидав

ви щоб мине побачили тоб не впізнали

бо я ходю тут як поп гантін

їсти дає тричі на день

і то мало остаюсь жив здоров

ваш син гріша

додому не ожидайте

 

Олександр Авербух пише й українською мовою, і російською, в обох поезіях є помітним, небанальним автором, при цьому походить із Луганщини, жив в Ізраїлі, а тепер у Канаді. Усе це в сьогоднішніх обставинах, звісно, додає його текстами деякої «електризованості». Посилюють колорит також досить сміливі ігри з контекстами цілого букету ідентичностей.

 

Що ж, умовно експериментальна поезія в Україні була яскрава й у попередні роки. Але, здається, саме загальний непоетичний час і настрій створили таку обстановку, в якій вона звучить гучніше або менше «глушиться» мейнстримом. Теж, зрозуміла річ, умовним.

Тут-таки згадаю про ще один «альтернативний», герметичний проєкт – збірку «Темносприйнята частка» Олега Богуна («kntxt», обкладинка – Володимир Коркунов). Ця невеличка книжка позначена уважним, інтелектуально зумовленим авторським поглядом, розкладенням образів, ідей, архептиів і явищ на фрагменти та зіставленням таких фрагментів у пошуках щонайменш цікавих сполучень:

 

це ще не очевидно

 

лиш

квіти

що дерлись нагору

випадаючи з вітру

 

земля

вигоріла

до прямоти

 

слово –

в слово

 

У чомусь «експериментальною», а в дечому «критичною» можна назвати книжку «Анґст» Сергія Рафальського (видавництво «Addenda Press», дизайнерка Ярослава Ковальчук; до речі, її оформлення потрапило до короткого списку конкурсу “Найкращий книжковий дизайн” на Книжковому Арсеналі). Урбаністична (й навіть по суті трішечки елегійна) подорож тут супроводжується фрагментизацією, а також легкою тривожністю і скепсисом:

 

Прання раз на два тижні безфосфатним порошком.

Пікети за збереження Міністерства навколишнього середовища.

Першотравневий розпродаж квитків авіакомпанії Ryanair.

Келих ігристого на новій виставці Микити Кадана.

Петиція «За все хороше, проти всього поганого».

Слава! Слава! Слава посередньому класу нових киян!

Кожен із нас плоть від плоті свого народу.

Розум працює через перегляд інстасторіз.

Знання не виникає через пізнання.

Електронна картка більше не відмикає дверей офісу.

Судний день настає через бунт машин.

Червоне світло у найманій кімнаті проникає в кожну шпарину.

Книжкові крамниці мають палати.

Споглядання, насолода, захоплення.

Радість, щастя соціальний дарвінізм.

 

Згадаймо також, що саме 2021 року вийшли друком одразу три книжки одного з наших сучасників і класиків української поезії, представника Київської школи поезії Миколи Воробйова – «Подорож до жовтої троянди», «Букініст» та «Кольорове листя» (видаництво «Каяла»). Зокрема, «Букініст» (дизайн Н.Міронов, з використанням робіт самого Воробйова) – видання раніше втраченої, конфіскованої збірки 1967 року.

 

птиця вогню

пригощала очі мої вином

і коли відмикалися двері,

опускала монету чорну,

не знаючи, що цієї осені

перегоріли лампи

звільнивши птиць від графіку польотів…

 

Прогулянка іронічними верлібрами

Десь неподалік згаданих книжок в океані україномовної поезії 2021 року з’являється і хвиля, що для зручності її назву іронічною. Тут – одразу дві ефектні збірки від видавництва «Люта Справа».

Перша – «Голос України» Ігоря Мітрова (оформлення – Ole Solonko). Тут насправді теж багато талановито-химерних викривлень смислового простору, ігор з формою, небанального інтертексту та інших «експериментальних» речей, і все ж, як мені здається, сама структура книжки, її тканина насамперед іронічна, навіть якщо ця іронія й похмура чи сумна:

 

а на ранок біля дарницької площі ви зайшли в магазин «донецьк» купити пива

ви навіть сфотографувалися на тлі вивіски цього магазину бо це вам здалося смішним

сьомий рік у країні війна а вам блядь це досі здається смішним

(…)

прикольно подумав я тоді

ходити в донецьк по пиво

особливо коли донецьк розташований

біля дарницької площі.

 

Широта талантів Мітрова дозволяє поєднувати таку риторику з письмом зовсім іншого типу:

 

хочеш назвуся зіркою

хочеш назвуся пташкою

ох знаєш тут таке

трава дурепа у листопаді вилізла

а зірка з пташкою

напилися смоли

зі старої сосни

і почали дорікати мені

ніби я поет якийсь

 

І часом виходити на віртуозні фінали, як-от у вірші «Клуб анонімних кримчан» –

 

(…) привіт мене звуть олексій

і я не був у криму вже сім років

 

привіт мене звуть таїр

і я не був у криму вже сім років

 

привіт мене звуть ігор

і я не був у криму

п’ять років

 

як так ігоре

 

як як

хуяк

я помер

два роки тому

 

Друга книжка – «Згідно з оригіналом» Григорія Семенчука (обкладинка Віталія Шупляка з рисунками Влодка Кауфмана). В ній усе виразно сконцентровано на іронічному епосі постіндустріальних реалій, з особливою ритмікою та не без легкого серпанку сентиментальності.

 

молоді адепти

культурного менеджменту

збираються на вечірку

сьогодні воно будуть заплітати

мережива знайомств

розвивати мережу контактів

міцну і нерозривну

як східне партнерство

у червневому садку

на березі польської річки

 

я давно не був на таких зібраннях

тому одразу шукаю алкоголь

сьогодні я тут запрошений гість

поет

який мусить створювати

атмосферу творчості

бути ніби осторонь

і водночас всередині

 

у цьому мені допоможе алкоголь

він додасть мені комунікаційних здібностей

бо як можна витримати

усіх цих менеджерів

зі своїми проектами

хоч вони і прекрасні

майстерня арт-розвитку собак у Кошице

підпільний білоруський журнал про мистецтво і

садівництво

фестиваль польського андеграунду у Ченстоховій

азербайджанський музей нафтової культури

і ще багато усього

чим я насолоджувався

аж поки не перейшов на віскі (…)

 

Психологічно-емоційний тренд триває

Найбільша група поетичних книжок нашого огляду – ті, що поєднують, узагальнено кажучи, модерністські та постмодерні тенденції з рисами національної поетичної традиції. Ці тексти нерідко тяжіють до психологічної та, зокрема, любовної тематики, а у формі – до римування.

Наприклад, книжка «Бог свободи» Юлії Мусаковської («Видавництво Старого Лева», оформлення Анастасії Старко). Тут ви зустрінете, можливо, найбільш концентровано-психологічну поезію. Саме під психологізм у цій збірці структурується і письмо, і образи, і дуже вправна форма. Цей психологізм може бути прихованим, багатозначнішим:

 

(…) Ми віддали свої очі сонцю

за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди.

Солодкий сік, який стікає по підборіддю.

Пестощі вогняних лисиць.

 

Намацала шкаралупу каштана

в кишені

куртки кольору хакі.

Вкололася – і прозріла.

 

Ті, що ідуть на смерть, вітають тебе, листопаде.

 

А може – й виразнішим, чіткішим, часом навіть публіцистичним:

 

(…) Страх – як дірява латексна рукавичка;

захисна маска,

яка злетіла з обличчя в людному місці.

 

Страх – це безпека,

що акуратним ротом

пожирає свободу.

 

Не питай, що страх може зробити тобі –

питай, що ти можеш зробити страхові.

 

Щоб він тебе не визначав.

 

Важливими домінантами «Бога свободи» також є мотиви самовідчуття людини в таку кризову добу, як наша, питання особистого, родинного вимірів історії. І, звісно, проблема утвердження жіночої самодостатності, світу, в якому –

 

(…) Заблукала у цих жінках. Роззираюся навсібіч, не знаходжу виходу.

Мабуть, залишуся тут – хай хоч до завтра.

 

Ще одна яскрава книжка цього блоку вийшла друком у 2020-му, але вже зовсім наприкінці, тож чому б не взяти її до 2021-го? Надто що до торішнього огляду вона не потрапила. Це – «Як вигинається воєнне коло» Ярини Чорногуз (видавництво «Фоліо», оформлення Ольги Арістової).

 

Уже можна сказати, легендарна авторка, яка нині перебуває на передньому краї оборони в російсько-українській війні, Ярина Чорногуз своєю збіркою робить, мені здається, внесок в інтеграцію ветеранського і «сучукрлітівського» поетичних середовищ. З поправкою, звісно, на добрячий схематизм самої ідеї існування цих просторів як окремих, більш-менш цілісних явищ.

 

У центрі книжки «Як вигинається воєнне коло» – людина в просторі війни або, ширше, загалом у складному й не надто затишному просторі:

 

(…) не має значення які асоціації навіюють

степ і гори

як зашито в тебе слово батьківщина

і що чуєш себе скляною чи полотняною

бо крізь руковолоссяпогляди люблених людей

бачиш те що так приблизно звуть цим словом

 

любити країну

-це всього-на-всього шити з шовку людей

це бачити шви й на йоту більше ніж поверхово

знати семантику візерунка

це вміння в усьому бачити степ

(…)

тут завжди можна піти на війну

щоб висловити любов

і знайти смерть

 

«Маяк і маятник» Світлани Дідух-Романенко («Глобус», ілюстрації Ірини Сажинської) – ще одна глибоко психологічна збірка. Окрім очікуваної уваги до екзистенційних криз, прірв і висот, а також побутових дрібниць найбільше враження справляє музичність, ритмічність цих віршів:

 

Літо прогавило межі – набило синці.

Лід прикладає вересень – бог дрібниць.

Це не кінець.

Ще не кінець.

Що там наприкінці?

Котиться колесо сонця, бракує спиць.

Спи.

Цілу вічність цілує листя земля,

Лишаться тільки жилок сухі хребти.

Серпень – «швидкий нічний», за яким біжать,

За яким болять

Мрії, всі ті, що за літо ти знов не встиг.

Ти не із тих,

Хто палить календарі,

Але із тих, хто тужить за неземним.

Тих, хто завжди шукає і тим горить.

Тих, хто завжди згорає на білий дим.

Потім стає туманом і лиш у нім

Знаходить сліди

Див.

Літо згубило межі – немає меж.

Літо, немов коханий, що розлюбив, –

Виплачеш, викричиш і після всіх «якби»

Нового ждеш.

 

Згадана вже книжка Сергія Жадана «Псалом авіації» («Meridian Czernowitz», фотографії Марисі М’яновської в оформленні) самим автором була означена як «мабуть, найважливіше, що написав після 2014-го». Що більш, а що менш важливе – то, звісно, питання суб’єктивне, але незаперечний факт, що книжка, хоч і написана 2020-го року, вийшла квінтесенцією або принаймні однією з квінтесенцій поезії Жадана кінця десятих і початку двадцятих років. З краєвидами, любов’ю, задумою, характерними римами, біблійною матерією та специфічним метатекстом:

 

Як можливість вийти із темноти,

перейти цей потік, перейти породу,

щоби взяти з собою, щоб зберегти

саме це нічне відчуття переходу,

 

саме те, що визріло й почалось,

саме цих рослин непоступливу юність,

саме цю відсутність бодай когось,

хто розкаже тобі, що таке відсутність,

 

саме світло і те, що було за ним,

саме те, що здавалося неможливим,

саме те, що завжди було головним,

саме те, що буде важливим.

 

«Орден мовчальниць» Катерини Калитко (теж «Meridian Czernowitz», оформлення роботами Катерини Косьяненко) – чи не найдраматичніша поетична книжка цього огляду. Власне, вірші збірки, хай і цілком собі самодостатні, починають переплітатися та витворювати надзвичайно емоційно напружений сюжет із болем, коханням, війною та іншими вузловими точками.

 

Таке красиве, різьблене обличчя.

Дрібна вервечка побутових зрад:

шукала дому в нім – наїжся відчаю,

відкрила серце – ось у нім діра.

 

Це вже останнє, що пече, саднить,

та музикою світиться зі споду:

слова, що без ваги і без ціни.

Ні їм, ані собі він не господар,

а так собі – принишклий пес на ланці,

його до буди кишнуть від людей.

 

Це смерть з тобою з цього почалася.

Ідеш і дишеш. І вона іде,

як тихий дощ поміж виткі троянди,

все ближча, все затишніша, своя.

Ще хочеться із друзями стояти

до вечора. Та хай самі стоять.

 

Малим звірям у горлі квилить щем.

Але облиш, постійно хтось вмирає.

Яке лице! Хай із таким лицем

тебе і розстріляє за сараєм.

 

Катерина Калитко, можливо, найпотужніше з усіх інших представлених тут поетів і поеток працює з архетипами та виходами у сферу універсального.

Тетяна Власова у 2021 році активно заявила про себе в різноманітних літературних подіях та в соцмережах, і того ж року в неї вийшла книжка «Ефект близькості» в «Лютій справі». І знов ілюстрації Ірини Сажинської. Головна спеціалізація віршів «Ефекту близькості» – виразні настроєві замальовки з портретами героїв та їхньої (звісно, нашої) доби:

 

увага, у місті введено карантин.

та він не стосується тих, хто і так один.

хто й так без потреби на вулиці не ходив,

для кого немає різниці — хвилин чи годин,

 

для кого не так вже й відкритий великий світ.

у мене поверхом вище — такий сусід.

живе наодинці, ніколи не каже «привіт»,

коли він іде — ніхто не погляне услід.

 

він сам із собою проводить усі свята.

казали, він п’є і тримає старого кота.

він завжди мовчить, хоч би хто його не питав.

давно вже нічий — я не знаю, чи був, чи став.

 

щодня і в однаковий час, бо такий закон,

я бачу, як він виходить на свій балкон.

і мружиться, ніби в очі мете піском,

у замку своєму, а зрештою — за замком.

 

навколо панує безліч окремих війн —

я думаю, тут багато таких, як він.

нічого не сталось для тих, хто давно один,

у місті, в якому введено карантин.

 

«Одновітрильний дім» Василя МахнаВидавництво Старого Лева», оформлення – Арміне Божко) великою мірою присвячено просторам географії та просторам пам’яті. Тут і водойми, і тварини, і рідні міста й люди (не випадково ж метафору дому виведено в назву книжки), як-от у вірші «Тернопіль запитань»:

 

з тою яку любив – нині дружиш

у її квітнику – іриси; в твоєму – китайські ружі

приятель просто тепер – зірка з бронзи

інший – з студентських – старіє як пес

сонми метеликів й молодих поетес

а місто для мене – порожнє

 

можна співати про місто кульбаб

можна в «Козі» пригадати про БАМ

можна гортати життя як книжку

нічого уже не заступиш стихом

насінням кульбаби розлітається хор

нитка – окремо; окремо – пришва

 

мама іде по розсохлий баян

потім співає – але це не твоя

музика – навіть не твій страх

по телевізору крутять футбол

а на полиці російський Лі Бо

з яким ночами вилазив на дах

 

ну, а та що була золота – яку любив

тепер смажить налисники – варить супи

пам’ятає вірші – береже листи

і обійми друга чомусь важкі

щось там риють по місту служби міські

й підмітають місто псячі хвости

 

промигнуло місто і серпень із ним

то кого я чекаю в провулках пустих?

і стою у центрі – й прийшов під «Музу»

може цього метелика? – може ірис?

може вірш Лі Бо що дощем проливсь?

може те що було музикою?

 

Уже сама назва збірки Ярини Сенчишин «Розплєси» (теж «Видавництво Старого Лева», ілюстраторка Катерина Сад) обіцяє присутність локального колориту, зокрема мовного. Його тут і справді вистачає. І в контексті такого колориту органічними постають моменти романтичних стилізацій, які, втім, підкреслюють інакші мотиви, письмо та риторику:

 

вона хоче

сподобатися поетові

який описав цю ріку

з темними водами

хоче щоб він сказав

як гарно ти написала

про мою ріку

 

трохи боїться

камені слизькі

течія стрімка

сама

серед гір

гори – велика мушля

прикладаєш до вуха

чуєш ріку

вона прикладала

і слухала

та цього було замало

щоб написати про неї

і сподобатися поетові

 

тоді перестала боятися

залишила

одяг на камені

увійшла у ріку

що несла з Чорногори

талі сніги

запахи трав

пряні солодкі терпкі

і пелюстки квіток

що відквітнуть

Петрової ночі

 

вранці ріка

відпустила її

чисту

як плесо на сонці

прозору

як темні води

холодну

як сніги Чорногори

теплу

як запахи літа

ніжну

як пелюстки квіток

що написали

на її тілі

ім’я ріки

 

«Радуйся, жінко!» Мар’яни Савки («Видавництво Старого Лева», ілюстрації самої авторки) – ще одна віршована історія чуттєвості, емоцій, музичності. Певно, що ці тексти будуть особливо до душі прихильникам енергійної, життєствердної поезії, яка при цьому діє в просторі літературної традиції:

 

Ти відкрив долоню і кажеш: бери,

Все, що я маю, всі шторми і вітри,

Зламані щогли, вибляклі корогви

І просто руку, засмаглу у колір кори.

 

Я тримаюсь за руку і кажу тобі: все,

Що я в тебе візьму, зараз нас віднесе

Парашутом спідниць, мов кульбаби зерно.

І не знати куди. Але варте всього воно.

 

Ти обіймаєш мене за стан, і втікає земля.

Вітер шарпає щоглу випадкового корабля.

Все, що знає зерно, – це летіти, світло нести,

Врешті впасти у землю і прорости

 

І, звісно ж, Юрко Іздрик. Відзначений, так би мовити, за позаминулорічні досягнення премією “Золотий ліфон”, Іздрик цьогоріч представив нову книжку “Інші речі” (“Видавництво Старого Лева”). Дизайном займалась Альона Олійник, а ілюстрації зробив сам поет. Це жваві колажі, що контрастують із еротичним фотооформленням попередньої книжки. А от тексти – це той самий Іздрик, якого ми знаємо (хоч, може, дещо задумливіший?):

 

щораз менший мій світ –

менше сотні об’єктів

коло друзів найближчих –

менше десятка

але навіть рецепторне звуження спектра

цьому світу вже не додає порядку

я зсихаюсь у диких полях різнотрав’я

де кишить мурашва

і звиваються гади

розсипається в прах моя внутрішня правда

і стирчить як будяк моя внутрішня зрада

так маліє мій космос

що радісно оку

щораз менше потреб

і відсутні бажання

лиш коріння моє проростає глибоко –

під землею мій дім 

і зупинка остання

щораз менший мій світ 

бо довкіл – параноя

щораз вужчає коло де водяться люди

так було вже колись –

коли було нас двоє

так ще буде колись –

як нікого не буде

 

Книжка Катерини Бабкіної «Не болить» (обкладинка Марини Дяченко) побачила світ у видавництві «Комора». Бабкіна працює з психологічним письмом і сентиментальною манерою, одночасно їх деконструюючи, що, мабуть, і формує специфічний персональний стиль цієї поетки:

 

Віхоли ходять три дні – не знайдеш і власний поріг,

жоден би східний цар дарів своїх не доніс.

Взимку, я пам’ятаю, мама з капусти пекла пиріг,

а від вологи потрошку в сіль додавала рис;

печиво із цукатами виявлялося на обід,

куртки не висихали після санчат та інших розваг;

всім дари, казали, приносив в мішку якийсь нетверезий дід,

але на етикетках писало «Дитячий універмаг».

А тепер по обіді з ріки піднімається млосна імла,

сяють в ній фари авт, а за містом в сріблі стоять ліси.

Що ж ти, господи, раніше мовчав про такі діла,

що ж ти мало не змарнував усієї цеї краси.

Що ж ти нам то про діда, то о тріє царях,

якщо дари носять просто мама з татом, і ще –

що ж не сказав, що зірка, котра вірний вказує шлях,

сходить щовечора, а не на Різдво лише.

 

Структурована розділами-літерами книжка Олесі Міфтахової “Хто тут не я” (видавництво “Каяла”, ілюстрації Ксенії Міфтахової) досить широка в плані діапазону тематики і форми віршів. Увага до ефектної психологічної деталі поєднується з атмосферою емпатії, витворюючи затишний, але тривожний світ.

 

мій давній знайомий

з яким ми бачимось не надто часто

 

каже

 

що після кожного гарно написаного вірша

в нього виникає гостре бажання закурити

 

він виходить на балкон

підпалює міцну цигарку

і повільно вдихає і видихає тонкий струмінець диму

 

дивиться як хмари кидають один одному місяць

як миготить світло у вікнах сусідніх будинків

як поспішають пізні перехожі

як виють собаки

як десь на задвірках чутно

такий старий але такий дорогий серцю рок-н-рол

 

нещодавно я написала йому повідомлення

запитала як він і що нового

 

він відповів що вже більше року

 

не курив

 

Поява збірки «Квіти ностальгії» Олександри Ковальової у «Meridian Czernowitz» (обкладинка Анни Стьопіної) – це вже прямий зв’язок із традицією, яка сягає і «тихої лірики» радянського періоду, й іще раніших явищ. Контекст видання такої книжки – знову-таки приклад взаємодії дуже різних естетичних просторів, що не може не тішити. До речі, у післямові Сергій Жадан розповідає, що Олександра Ковальова – його тітка, яка свого часу вплинула на становлення і на оптику молодого поета. Ось один із віршів з «Квітів ностальгії», присвячений мальовничому Наталівському парку на Харківщині –

 

Каштанова, ялинова, дубова –

Старі алеї нас ведуть у ліс.

Ліс теж старий, одяг, було, обнову,

Але за мить зносив і переріс.

 

Дерева обновляються щороку,

До неба доростають залюбки.

Коли на них поглянеш свіжим оком,

То прочитаєш записи віків.

 

Неквапні, тихі і нелицемірні

Про се розповідають і про те.

Закони, за якими все росте,

Лиш непідкупній вічності співмірні.

Дуб-велетень і тсуга, і ялина.

Що проти них людська сипуча глина?

 

Мурахи коло люцерки

Є поміж поетичних книжок 2021 року також дві збірки, що десь апелюють до традиційної форми та риторики, десь проламують ці межі, вдаючись до експериментів трохи «авангардистського» штибу. Тож і згадаю про них окремо.

Перша – «Мурахи Йоганна Себастьяна» Єлизавети Жарікової. Видавництво «Смолоскип» (Жарікова – лауреатка «смолоскипівського» конкурсу), оформлення Ірини Сажинської. Сажинська, принагідно кажучи, явна лідерка поміж ілюстраторами й ілюстраторками україномовної поезії у 2021-му, з чим її й вітаємо. Багата мова й естетична строкатість дозволяє Єлизаветі Жарікової писати в досить різний спосіб, але вона постійно повертається до своєрідної асоціативної метафізики:

 

боже мій боже

чи виллю я цей переляк

очі запалені

хмари кольору хакі

 

я ненавмисно

а просто розчухала мак

маю тепер ціле поле

проклятих маків

 

боже мій боженьку

рибко неонова знай

це упіймалось у вловлювач снів ненавмисно

 

я не стояла допізна навпроти вікна

я не співала стару заборонену пісню

 

тільки мов кіт назирає мене ізгори

тільки спіднизу розхитує боже мій боже

той хто тебе і мене ненавмисно створив

той хто забув нас

і певно згадати не може.

 

І книжка «Дерева кращі за нас» Ігоря Астапенка – видавництво «Люта Справа». Збірка демонструє дивовижне, як для більшості поетів і поеток, уміння Астапенка перетворюватися, сміливо змінювати свою поетику. Цього разу Астапенко римований (а то й сонетний), похмурий (або, принаймні, тривожний) і містичний. А найцікавішими та найдинамічнішими частинами чималої книжки мені видалися перші та останні розділи. Зокрема, розділ «Любити люцерку» –

 

коло люцерки вляглося мурашшя

чорною плямкою. плямкав колодязь

од зазирання цеберка у пащу

водної гладі. сонце на сповідь

 

десь покотилося перед причастям

з чаші крайнеба. а небо розкрите

стало вином. і від того порвався

рот у людини що хтіла попити.

 

вітер обшукує вишню собою.

нижче спускається. збуджена вишня

посеред саду стікає смолою.

 

боже! як добре про тебе згадати

в час усолоди. зволожена тиша

руки ламає небесному тату.

 

 

Загалом близька до цих книжок і дебютна книжка переможця найновішого на сьогодні літературного конкурсу «Гайвороння» Сергія Рубніковича «Згустки» (видавництво «Саміт-книга»). Про неї Читомо вже розповідало в оцьому огляді, але згадаймо ще раз про цю збірку, в якій можна знайти, поміж іншим, своєрідні ритмізовані пошуки трансу, найцікавіші там, де поет наближається до глибин мовлення і метафор.

 

дітище географії зґвалтованої лінійкою

ростить нащадків котрі ніяк не назвуться

мати-земля виплачує контрибуцію

ще скільки

бо все що виходить з-під твоєї руки

замотане в саван задушене пуповиною

бо ти їм усім тільки вже в тому винен

що є таким

бо ти їм усім корч що не хоче трухнути

листя чорне вдягнувши гілка голосить

затуплюй собою їхні серпи і коси

за всю наругу

криши їхні сапи як зуби на мотовилищі

згинай об коріння вила й могильні лопати

щоб більше не сміли твою географію лапати

й нищити

але колоски в шурхіт — тихіше вірше

ми тут народились отже це поле наше

і підлим питанням у тебе вповзає шашіль

навіщо

І кілька перекладів: від Білорусі до Швейцарії

Цей огляд присвячено поезії українською. Але все-таки я не можу не згадати буквально три помітні перекладні видання. По-перше, справді потужний документ епохи (виконаний, однак, цілком художньо) – «Еврідіка не озирається» білоруського поета (який живе в Україні) Сергія Прилуцького з українським перекладом Олени Степаненко та Лесика Панасюка (видавництво «Люта Справа»). Ці вірші прямо пов’язані з подіями в Білорусі 2020 року та подальшою масовою хвилею репресій. Ось кілька фрагментів з циклу «Кров розпускається»:

 

IV

 

кров тече

режим не міняється

 

VII

 

чорні ґудзики на сорочці

блищать

як дірочки від куль

новими гніздами

 

VIIІ

 

крапля крові на вії

за ніч перетворилася на росу

 

ХІ

 

я покажу тобі Новий цвинтар

там буде Нова земля

 

Книжка поезій Бертольда Брехта «Похвала діалектиці» у перекладі Сергія Жадана вийшла у «Meridian Czernowitz» (обкладинка Анни Стьопіної). Німецького класика в нас пам’ятають насамперед як драматурга, тож нагадати про його поетичну творчість – дуже навіть доречно. Як і обіцяє в передмові Сергій Жадан (ця передмова, думаю, може зацікавити любителів Жадана навіть більшою мірою, ніж прихильників Брехта – надто вже промовисті саме в українському контексті речі в біографії та поглядах Брехта підкреслює наш поет), Брехт постає дуже різноманітним автором, який не цурався ані політичних куплетів, ані філософічних верлібрів, ані грайливих речей:

 

Не спить лиш місяць і коти

А люди сплять в години ці

Минає площу без мети

Берт Брехт із ліхтарем в руці.

 

Як прийде травень звична річ

В цвітіння пору нетривку

Бреде Берт Брехт похмільно в ніч

З гітарою на повідку

 

Коли ж спочинете навік

Благословенно серед хмар

До пекла піде як і звик

Берт Брехт здіймаючи ліхтар.

 

І закінчує огляд «Антологія сучасної німецькомовної поезії зі Швейцарії в українських та російських перекладах» так само від «Meridian Czernowitz» (обкладинка Сергія Макаренка). Дати під однією обкладинкою українські та російські переклади – рішення, скажімо так, не очевидне, проте своя логіка в ньому є: показати дуалізм перекладацької школи (або шкіл) України та продемонструвати відповідні тексти. Перекладачі – Марк Бєлорусець, Олександра Григоренко, Сергій Жадан, Євгенія Лопата, Олег Любківський, Галина Петросаняк, Петро Рихло. Імена ж самих авторів (Ойґен Ґомрінґер, Інґеборґ Кайзер, Клаус Мерц, Ільма Ракуза, Ервін Мессмер, Ліза Ельзессер, Ральф Дутлі, Інґрід Фіхтнер, Драґіца Райчич Гольцнер, Адреас Заурер, Крістіан Утц, Андреас Неезер, Педро Ленц, Рольф Германн, Рафаель Урвайдер, Тіло Краузе, Юдіт Шіфферле, Нора Ґомрінґер, Левін Вестерманн, Саша Ґарцетті, Маріна Скалова) в Україні відомі мало кому, тож пізнавальна користь антології – беззаперечна. Її можна розгорнути на довільній сторінці – й, до прикладу, познайомитися з мініатюрами поетки Інґеборґ Кайзер у перекладах Петра Рихла:

 

чортик прагне

отримати твою душу за

довше життя що є

душа що є життя

чортик мовчить

 

Чортик мовчить, а от українська поезія продовжує активно і різноманітно промовляти. Навіть у найтривожніші роки, що виявляються сприятливими і для традиції, і для пошуків, і для терапії поетичною мовою, і для випробування меж цієї мови.

 

Оригінал статті на Suspilne: Нові книжки старих зірок і дозрівання вчорашніх дебютантів – поезія-2021

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Продовження попаданки!

Усім привіт! 

Оновлення книги Академія дружин драконів вже на сайті! 

 

                        Запрошую до прочитання 

поціновувачів фентезі,

Досьє на персонажа

Ім’я: Белла

Фамілія: Франкс

Рід: Франкс

Країна: Україна (перебування в цей момент)

Вік: 16

Ріст: 165 см

Характер: хитра; весела; вигадлива.

Родичі: Ян Косориконіг – зведений брат ; Ольга Косориконіг – опікун.

Сильні

Не варто проходити повз)

Ваша підтримка дуже важлива для мене)Підтримайте мене та цю книгу)І деякий подарунок для вас)

Няня по зальоту

Оце я потрапила! Так, саме такі думки завітали до мене в голову, коли я дізналася, що мені доведеться підміняти

Я теж хочу собі принца!

Привіт всім) Останнім часом мене тягне на історії про королівства)) Як тільки я дочитала до останньої випущеної глави книжку Юліанни “Та єдина, яку він шукав”, то одразу почала шерстити букнет на ще щось подібної тематики

Нова обкладинка та трішки перчику)

Слава Україні! 

Шановні читачі, хочу повідомити, що історія

“День студента”

отримала нову обкладинку! Ось так вона виглядає зараз)  

Також хочу поділитися враженнями про книгу, яку нещодавно почала

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"