Не злі, але агресивні: як дорослішають персонажі нового роману Артема Чеха

Не злі, але агресивні: як дорослішають персонажі нового роману Артема Чеха

Хто ти такий? / Артем Чех. – Чернівці: Видавець Померанцев Святослав на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz, 2021. – 304 с.

«Хто ти такий?» – час від часу запитує малолітнього Тимофія його контужений далекою війною ворог і друг, мучитель і наставник Фелікс. «Хто я такий?» – запитує себе наприкінці роману майже дорослий автобіографічний Тимофій. Шлях від першого питання до другого є неминучим для героя будь-якого роману виховання. У випадку Артема Чеха – виховання в тіні відразливого досвіду чужої війни, що раптом виявляється моральною і фізичною підготовкою до власної, хоча якраз її ми у цьому романі не знайдемо. Але, можливо, знайдемо всі ті дитячо-юнацькі ініціації, крізь які нам самим довелося продиратися до зовсім не такого, як очікувалося, дорослого життя.

Ми читаємо уривок з книжки, у якому дізнаємось про те, чим наповнюється буденність героїв роману Артема Чеха, а також познайомимось з Феліксом, що завжди з’являється у потрібному місці й в потрібний момент.

Весною стало більше світла і тої приємної тривожності, з напливами якої гостро осягаєш повноту життя. З першими березневими проталинами він вискакував у двір, верескливий і мокрий, мов у басейні. Хлопці з навколишніх будинків, бліді й хворобливі, після довгої зими з її морозами та пронизливими туманами, шаленіючи, раділи сонцю і свіжому східному вітру, що дув із боку Дніпра, збивалися у бучні загрозливі ватаги й вирушали на пошуки пригод. Зазвичай пригоди починалися одразу ж за межами двору. Їм по дванадцять-тринадцять, вони вільні і непоступливі у своїх принципах, проте відкриті до пізнання цього світу й себе у світі. Свідомі своєї бідності, проте з чітким переконанням, що все це тимчасово, що все це мине скоро і непомітно, варто лише трішечки подорослішати. У кожного в сім’ї свої скелети. Їх навіть не доводиться ховати до шаф – усім усе про всіх відомо. Від цього відчуття свободи п’янило ще більше. 

 

Вони зналися змалечку. Вибігали на вулицю, скошлані, ошалілі від величезного простору, щасливі від його усвідомлення. До певного часу Тимофій рідше брав участь у дворових іграх та збіговиськах, увесь його вільний час був заповнений розвитком: музикою, театром, якимись зовсім непотрібними гуртками, відвідуваними ліниво й нехотя. І от нарешті він відрікся від усього того, чим наповнювалося його життя до цього часу. Не було більше ані музики, ані театру, ані англійської. Він покинув усе, зчесав з себе весь той розвиток, мов засохлі вавки, оголивши рожеве м’ясо: нехай тепер заростає новим досвідом. Залишив для себе тільки Шлоссера, до якого ходив навіть не вчитися, а радше відпочивати від усього нікчемного і обтяжливого, чим наповнювалося його життя останнім часом. Шлоссер покірно приймав Тимофія, традиційно підгодовуючи його горіхами, вислуховував і давав якісь простецькі поради, маскуючи їх затятою доморощеною мудрістю. 

 

– Щоб висмикнути пирій із коренем, – говорив він, – варто тягнути довго і помалу, інакше зірвеш лише вершечок, тоді як уся суть зла залишиться у ґрунті. 

 

Після цих зустрічей Тимофій повертався до свого двору, дорогою розмірковуючи над почутими сентенціями. Потім уважно роздивлявся своїх товаришів і думав: хто ж із них пирій і кого варто довго й сумлінно тягнути? 

 

Загалом, усі вони були не злими дітьми. Іноді мимохіть агресивними, іноді підлими й заздрісними, але не злими. Вся їхня злість зосталася у їхніх батьків, які, втрачаючи землю під ногами й не знаходячи здорового глузду епохи, таки виштовхали їхні кволі тіла на безпечний берег. 

 

Вони лазили околицями й навколишніми заводами, забрідаючи до цехів і складів, досліджували дніпровське побережжя й дахи будинків. У покинутих баржах і катерах знаходили непідробну сталкерську атмосферу, на території плиткового комбінату – ампули з хімікатами, в яблуневих садах – зайців, що необачно потрапили у сильця, розставлені місцевими сторожами. А ще були похорони. Це був особливий вид дозвілля. Люди вмирали часто і швидко, і їхня смерть набувала напрочуд буденного характеру. Померти молодим було нормою, навіть спитися як слід не встигали.

 

Чи не щотижня під котримсь під’їздом стояла труна. Іноді у трунах лежали старі – тоді хтось значуще говорив: людина прожила життя. Коли ж із труни проглядало зовсім молоде обличчя, хтось із байдужою прикрістю промовляв: навіть не пожив. Тимофій зачаровано дивився на всі ці магічні й моторошні ритуали, на зачумлених музикантів із трубами, на батюшку, загорнутого у фелон, немов біженець у ковдру, на людей, що стояли навколо тіла, згуртовані однією справою, скріплені одним горем, – і йому здавалося, що всі ці люди весь час живуть у рутинно-похапливому ритмі лише для того, щоби в якісь моменти зупинятися біля чужих трун і тільки тоді уповні відчувати благосну наповненість свого життя. 

 



Тизер екранізації роману Артема Чеха, над якою працює режисерка Ірина Цілик

 

Під час однієї такої розваги Тимофій із хлопцями стояли метрах у двадцяти, не наважуючись підійти ближче й не відходячи далі, аби не пропустити найцікавіше. З чорних дерев скрапувала весняна вода, було сіро і скорботно, темні й пругкі хмари над двором висіли так низько, що до них можна було дострибнути й ухопитися. І тоді у натовпі, що метушився біля покійника, Тимофій зауважив Фелікса. Він був одягнений у спортивні штани та бушлат «Дубок», на голові мав лижну синьо-червону шапку, в зубах стирчала сигарета. Навіть не тліла, просто стирчала, мов нагадування про те, що треба зупинитися, відпочити, перекурити. Його всюди пропускали, давали дорогу, ніби саме він був винуватцем торжества, а не восковий манекен із радянськими трикопієчними монетами на очах. Фелікс переставляв та- буретки, совав труну, поправляв одяг на покійному, комусь пов’язував рушника на руку, з кимось жваво вітався, когось підкликав, аби допоміг із кришкою і вінками. 

 

– Це ж Фелікс! – радісно вигукнув Тимофій своїм пацанам. 

 

– Ну да, – сказав хтось, – Фелікс. Він постійно на похоронах буває. 

 

– Навіщо? – здивувався Тимофій. 

 

– Ну а ти тут навіщо? Смерть, – відповів один із товаришів, понизивши голос, – це така незбагненна річ, від якої важко відірвати погляд. Смерть – це такий згусток… 

 

– Не мели хуйню, – перебив його інший. – Наливають на похоронах, от і все. Він бере на себе всю брудну роботу. Зараз вінки поправляє, потім труну понесе, потім буде могилу закопувати. 

 

– А потім йому наллють… – замріяно мовив третій. 

 

– Молодець він, – сказав перший. – Такі люди потрібні. Він як провідник. До царства мертвих. 

 

У цей час Фелікс помітив Тимофія, підняв руку і неголосно, проте чітко промовив: «Сержант». 

 

– Сержант? – поцікавилися хлопці. Тимофій скривився, «не питайте». 

 

– Весело тобі з ним, – сказали вони. – Да, – безрадісно погодився Тимофій. – Не те слово. 

 

Чорна весняна вода важко падала в грузьку землю. З-за густих похилених верб, що стояли при дорозі, прокочувалися розхристані вантажівки, дзвінко підстрибуючи на ямах. Із прочиненої кватирки на першому пахло смаженим салом. Простір був огорнутий скорботною тишею. Хіба в сусідньому дворі хтось старанно й ритмічно вибивав килими. Тоді ж і почало відбуватися щось дивовижне й жахливе одночасно, щось таке, від чого хотілося сховатися, аби не бути свідком, аби потім не згадувати. Фелікс зчепився з черевастим мужиком у шкірянці й у такій же шкіряній кепці на великій червоній голові.

 

Спершу мужик, вилупивши вирлаті гіпертонічні очі й примовляючи «ей, ти!», штовхав Фелікса у спину. Фелікс мляво реагував, поводячи плечем і примовляючи щось упівоберта. Мужик почав штовхати Фелікса дужче, ніби проганяючи, мовляв, іди давай звідси, чого прийшов, іди до інших покійників, а цього залиш нам, це наш, наш покійник. Тоді Фелікс розвернувся, схопив мужика за куртку і сам почав його витісняти, мовляв, нема чого ділити покійників, усі вони спільні, колективні, так би мовити, тому сам іди давай, псяк рев. Підійшло підкріплення – двоє таких же черевастих, тільки в бурих синтетичних дублянках. Вони утрьох притислись до Фелікса, ніби у ліфті. 

 

– Так, хлопці, – тихо промовляв Фелікс, – спокійно, хлопці. 

 

Проте хлопці не заспокоювалися і виштовхували своїми черевами Фелікса з натовпу. Натовп розступався, знову ж таки, даючи Феліксові дорогу. 

 

– Доннерветтер! – з вимушеною необхідністю скрикнув Фелікс, ліктем зацідив у зуби череваню в шкірянці, заїхав кулаком одному в дублянці, потім іншому. Черевань повалився на асфальт, намагався піднятися, тоді Фелікс угомонив його прямим зверху. Двоє у дублянках відчули смак крові на своїх губах і, сповнені люті, посунули на Фелікса. Фелікс задкував. 

 

– Вадім! Обережно! Тут Вадім! – почулося з натовпу. 

 

Фелікс повернув голову, аби пересвідчитися, що позаду нього справді Вадім, блідий і скам’янілий, з монетами на очах і з підв’язаною щелепою, ніби в нього розболівся зуб, лежить, не ворухнеться. І поки Фелікс зачудовано дивився на покійного, отримав добрий удар у голову від одного в дублянці, не втримався на ногах і повалився на Вадіма. Труна зісковзнула з табуретки й перекинулася разом із тілом. Задзвеніли монети. Натовп заголосив. Усі почали обступати чи то Фелікса, чи то Вадіма, що, мов ганчір’яна лялька, безпорадно звісився з поваленої труни. Фелікс рвучко підхопився на ноги, блискавично уклав ребром долоні двох у дублянках на землю, підстрибнув на місці й дременув через двір, розбиваючи черевиками зледеніле багно, напоровся на жигуль, що здавав назад, уперся в нього руками, загальмував, розвернувся й побіг уздовж будинку в напрямку занедбаної котельні. 

 

– Фелікс! Фелікс! – галасував натовп. 

 

Але Фелікс уже завертав за ріг будинку, полохаючи голубів. 

Артем Чех

 

Тимофій від побаченого не міг поворухнутися. Не ворушився й Вадім. Натовп кинувся вкладати його назад до труни. Відхаркуючись кривавою слиною, піднялися й двоє у дублянках із синцями на набряклих червоних обличчях. 

 

Черевань у шкірянці все ще покірно лежав на асфальті. З його тріснутої брови юшила кров, нога була вивернута, строго вказуючи напрям, у якому зник Фелікс. Поруч лежав стоптаний коричневий чобіт на змійці. 

 

Увечері до Ліди прийшли менти. Двоє попереду й один ззаду. Трохи осторонь – черевань у шкірянці. Скривджене обличчя, вкрите гематомами, стійка образа в очах, мокрі від збудження губи. Стояв, нетерпляче визираючи з-за спин ментів. Побачив Тимофія, що вийшов глянути на гостей, почав тикати пальцем, мовляв, ось цей там був. Ліда від усього відхрещувалася: ні, такий тут давно не живе, де – не знаю, ні, телефону не має. Подивитись квартиру? Свою ідіть дивитися, пси лягаві. Що чув. Ще питання? 

 

Ліда ніколи й нічого не боялася. 

 

Врешті менти забралися геть, черевань ще довго ходив районом із підмогою – шукав Фелікса. Але не знайшов. Де він – не знав ніхто. Фелікс знову щез. Навіть дипломат свій залишив. І парадне пальто оберштурмбаннфюрера. 

 

А за два місяці щез і Тимофій. 

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: Не злі, але агресивні: як дорослішають персонажі нового роману Артема Чеха

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців конкурсу. Про це повідомили на сайті Буквоїд.
У конкурсі за всіма категоріями (7 номінацій по 2-4 підномінації в кожній) оц

Відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко

Національна спілка письменників України з глибоким сумом повідомляє, що 28 лютого після важкої хвороби відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець, громадський діяч, доктор філологічних наук, пр

Літературна премія Європейського Союзу оголосила номінантів

Оголосили номінантів літературної премії Європейського Союзу 2024 року (European Union Prize for Literature, EUPL). Про це повідомляють на сайті EUPL.
До журі цього року увійшов українс

Відомі фіналісти міжнародної премії з арабської художньої літератури

Міжнародна премія з арабської художньої літератури 2024 (IPAF) визначила короткий список фіналістів. Про це повідомляється на сайті премії.
До короткого списку потрапили 6 книжок:
 

«С

В Канаді презентували книжку “Листи з України”, підготовану відомою журналісткою Le Devoir

Цієї середи, 28 листопада, в Монреалі представили книжку «Листи з України» (фр.« Lettres d’Ukraine »), ініційовану та укладену Маґдалін Бутро (Magdaline Boutros), журналісткою-міжнародн

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"