Невже розділ від імені психолога?
2022-05-01 18:03:45 Мартін Штарк

Невже розділ від імені психолога?

Доброго вечора!
Ви просили, тому ловіть! Цікаво, що Артем Миколайович думає про Вікторію?

Уривок
Сьогодні вона одягла приталену сукню з вирізом. Ледь стримувався аби не поринути в її декольте цікавими очима. Я знав, що вона помічає мій погляд. Знав, що не дарма одягла цю сукню. Їй дуже пасує бузковий колір. Її виразні сині очі здавалися ще більш звабливими.

Наша терапія стала більш формальною, чим до цього. Раніше я повністю поринав у її проблеми намагаючись підняти її самооцінку. Тепер… сам не знаю для чого я це продовжую. По телефону вона благала, аби ми проводили сеанси. Тільки тепер я не знаю для чого вони їй. За досить короткий проміжок часу вона змінила своє життя без повернення назад.

Вона закинула ніжку на ніжку, і я не зміг стримати погляд від її стрункої постави.
— Тоді, — продовжувала мені жалітися на чоловіка, — Він пішов, навіть не звертаючи уваги на доньку, яка його кликала.
— Що Ви відчували в цей момент?
Вона схилила голівку на бік і прицмокнула нафарбованими губками. Аби що вона не робила, здавалося все це для мене.
— Злість. Він хотів аби я народила йому дитину і не хоче з нею проводити час. Ніколи не хотів…

Вона говорила і говорила. А я слухав, записував. Не розумію для чого все це роблю. Хіба можу думати про її чоловіка, як суб’єкта, з яким вона ще може знайти спільну мову? Мав би могти, але не можу. Після першої нашої зустрічі вона змінилася з феноменальною швидкістю. Такого в моїй практиці ще не було. До того у неї не було відкатів у минуле. Туди вона повертатися не хотіла.
— Вікторіє, — перебив її монолог про чоловіка, який не справлявся з батьківськими обов’язками, — Ви впевнені, що Вам потрібна терапія?
— Хм? — вона зсунула брівки.
— Маю на увазі, що Ви вже можете цілком обійтися без мене.
Вона закотила оченята.
— Артеме Миколайовичу, ну пробачте мені за той поцілунок.
— Який з них? — запитав, а потім пожалкував.
Ну для чого я повертаюся туди думками?!
— За обидва.
«Хух, Артеме – зберися»
— Ви досягли того рівня на якому психотерапію можна завершити. Решта Ваших проблем мають фінансовий бік. Мої сеанси створюють дірку, куди Ви виливаєте кошти, котрі могли потратити на щось інше.
Сказати їй це було вкрай важко, але важливо. Для мене і для неї.
— Я не можу, — сказала вона опустивши очі.
— Чому?
— Мій чоловік так дошкуляє, через що я постійно в стресі.
— Він телефонує Вам?
— Так. Правда після Вашої з ним розмови вже менше, але… — вона на мить затихла, а потім додала, — Якби Ви допомогли мені з цим, я би завершила наші сеанси.
Мені забракло повітря. Розщібаю верхній ґудзик на сорочці і ловлю її погляд.
— Ми з Вами проходили вправи на зменшення стресу…
— Знаю, — перебила мене, — Справа не в стресі. Я хочу усунути її причину.
— Причину? Ну, це не до мене. Номерів кілерів я не маю.
Що мелю? З нею я не те, що порушую професійну етику. З нею я повний бовдур.
— Артеме Миколайовичу, я хочу аби він побачив мене з чоловіком, — каже, а очі благають про послугу, — Я доплачу.