На моїй частоті тут нічого не ловить: Іздрик святкує 60

2022-08-16 07:00:00 Наталя Корнієнко

Самобутньому й харизматичному Юрію Іздрику сьогодні шістдесят. Його іпостасі можна перераховувати безконечно: від авторства легендарного «Воццека» до вокалу в не менш легендарному DRUMТИАТРі. Останнім же часом Іздрик найгучніше звучить через свою неповторну, проникливу й відчайдушну поезію, яку хочеться читати й перечитувати, декламувати й наспівувати, речитативити й шепотіти – у такт голосу автора, що незмінно проступає поміж рядків. Цитати з його віршів переносять на графіті й татуювання, ними зізнаються в коханні й прощаються. Ми відібрали для вас їх понад два десятки, а ви вже вирішуйте, як з ними бути.

 

* * *

 

з кохання виходиш немов із війни –

побитий і хворий на голову

вертаєш у рідні чотири стіни

і там розтікаєшся оловом

і плющить нещадно жорсткий відхідняк

і сором пекучий їбошить –

ну скільки вже можна?

щоразу отак!

вже кинули б краще на гроші..

 

* * *

 

коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити

 

* * *

 

відсихають слова

наче листя пожовкле

залишаються шепоти хрипи і крики

щораз рідше виходжу із себе назовні

я відвик від людей

і від мови відвик я

на моїй частоті тут нічого не ловить

всі канали забиті срачами й тік-током

я вивчаю мистецтво жорсткої відмови

я плекаю повітряні й водні потоки

 

* * *

 

ти стіна?

я в тобі пробиваю вікно

ти вікно?

я твої розбиваю шиби

ти кришталь а не скло?

а мені все одно –

будь хоч димом

хоч дивом

хоч птахом

хоч рибою

 

 

* * *

 

іноді любити – це мовчати

німоту прийнявши наче смерть

і стояти сторожко на чатах

міста поруйнованого вщерть

берегти руїни стіни трави

чистотіл кропиву лебеду

наче це – найважливіша справа

наче спосіб відвести біду

 

* * *

 

а ти мені снишся безбожно

в продовженнях наших історій

у дзеркало шафи старої

заходжу неначе у храм

а там – коридор порожній

у лабіринтах апорій

і оживають апорії

під видом дитячих травм

 

* * *

 

потоком печалі потопить нас бог

із відчаю чи спересердя

той день було б добре зустріти удвох

і вдвох милуватися смертю

і слухати разом хрипкий її блюз

і кисень отруйний вдихати

і мінуси два рахувати як плюс

і знати що 2 – це багато

 

 

* * *

 

знаєш я думаю ти – безнадійна

думаю я – безнадійний теж

отже і відчай у нас – подвійний

і прірва між нами – майже без меж

але одна – ніжність між нами

але одна – темрява в нас

навіть про це не розкажеш словами

навіть із цього не вишепчеш джаз

 

* * *

 

і як ми скажемо так і стане

і як ми ляжемо так і вийде

і там у боснії чи в киргизстані

чотири сонця у воду зійдуть

 

* * *

 

курити у ліжку

скидаючи попіл в легені

вдивлятися в стелю

немовби в арктичні сніги

курити у ліжку

і дим пропускати крізь вени

і не надавати нічому ні грама ваги

 

* * *

 

осінь

ніч

і потяг мчиться

наче протяг без упину

я люблю крізь ніч дивитись

на простори батьківщини

а вони такі чорнезні

наче то пітьма хтонічна

то у ній ми щойно щезли

і здається вже навічно

 

* * *

 

уже й не спитаю тепер я

а сам не згадаю хоч вбий ти

чи є в цього світу двері

і як з цього світу вийти

з заплутаних цих коридорів

із сонячних цих провулків

із цих паралельних просторів

із цього солодкого вулика

 

* * *

 

осінь така – як вірші про осінь

світло таке неймовірне – господи!

хочеться бігати в листі босим

хочеться в листі у цьому й здохнути

 

* * *

 

вигрібаю в нейтральні води

і дрейфую за теплим вітром

я – мінливий шматок природи

абсорбент для води й повітря

я – медуза планктон амеба

я – органіка я – біомаса

помираю під білим небом

проминаю під чорним часом

 

* * *

 

ми одне одному – як терористи

ми одне одному – біженці

знаємось ми уже днів десь зо триста

і невідомо як вижили

триста спартанців нервово десь курять

глючить трістана й ізольду

здуру зійшлись ми й розбіглися здуру

мало не з першого погляду

 

* * *

 

все тонші відтінки

все глибші тони́

вира́зніші лінії вен

густішає кров і вино восени

і день застигає мов дзен

 

* * *

 

осінь заходить боком-боком

щоб виглядати мо́лодо

дерево тріскає вздовж воло́кон

холодно-га́ряче-холодно

тріскає дерево сохнуть суцвіття

наче ламкі зап’ястя

ти все блукаєш мила цим світом

наздоганяючи щастя

 

 

* * *

 

я спалив собі мозок об тебе

я горів і не раз і не два

я тепер безвідмовний як небо

і порожня моя голова

я тепер – наче попіл від снігу

я тепер – мов із попелу сніг

я втомився від дикого бігу

скільки зміг – за тобою пробіг

 

* * *

 

що я скажу тобі..

горе моє ти..

щастя моє шалапутне..

в світі моєму все іще є ти

наче незрима присутність

майже нечутна

майже невидна

в тінях на стелі спальні –

впевнений привід повірити в привидів

і у зв’язки астральні

 

* * *

 

ми обпікаємо одне одного

і опікаємо

ми обтікаєм потоками водними –

так і зникаємо

я віддаю себе всього тобі

майже повністю

ти бодігардом стоїш при мені

в повній готовності

 

* * *

 

тепер тут усе підгорає мала

усе тут практично востаннє

нам звідси давно вже валити пора

і брати з собою кохання

і брати з собою траву і гриби

і саджанці правильних квітів

бери свої лахи і справді ходи

пора розбредатись по світу.

 

Оригінал статті на Suspilne: На моїй частоті тут нічого не ловить: Іздрик святкує 60