Наталка Поклад. «Із канадського циклу»
2023-05-09 07:00:00 НСПУ

“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023

***
Тоне місто в дощах і туманах,
до зими – тільки крок…
На дорогах, порослих дурманом, –
ні джерел, ні зірок.

Ангел смерті кладе свої мітки,
дзвонять дзвони в церквах,
і жона – без сорочки й намітки –
мед гіркий попивах…

Зачиняються вікна і двері,
долу хилиться віть…
А Господь на небеснім папері
пише: «ПЕ-РЕ-ЖИ-ВІТЬ!!!»

***
…О, як далеко рідний дім!..
І раптом
в чужім вікні – він: Український Прапор!
У сірий день вібрує кольорами:
хтось знак подав, що він душею – З НАМИ.

Вітаю, знаменО моє незборне!
Господь нехай шляхи тобі прогорне –
любов нести, і кликати підмогу,
і рятувати світ в епоху строгу…

***
А листопад все шле і шле депеші:
«Смерть ворогам!»
ПотЕпліло, – тож буде трохи легше
І тут, і ТАМ.

Горить моя земля, і хто зупинить
Той вал вогню?!
Чекає світ модерної картини:
«Смерть в стилі ню».

А Бог все вимальовує деталі
Днів нелегких, –
І чути, як хрипить козак на палі…
Затих… Затих??!

***
До сонечка серце тулиш…
А дні, як тарпани:
Галоп чужомовних вулиць
І запах маріхуани.

Ти – ніби той Ной в потопі;
Що маєш при сОбі?
Лише словеняток торбу
Й надій безконечні дроби.

Хитають вітриська човен,
І завтрашнє – невідоме…
Молитва спиняє лови:
«Діждися, мій дОме!..»

***
Затишні вулички вдивляються у тебе,
коли блукаєш ними, як причинна…
Безпека і достаток – що ще треба
у цьому звихреному і непевнім світі?
Ні, не за себе – за Вітчизну лячно, –
на чужині вона іще рідніша…
І по очах упізнаЄш землячку:
той самий крик причинної вигнАнки…

***
– … Я із Юкрейн…
– Юкрейн? Спік інглеш? Ноу?!
Ітель’єн? Франсе?.. –
І дивиться розгублено-здивовано.
– У нас війна, мій пане, – гине все.
Ай лів ін Київ…
– Єс! То п’єнькне място. –
– У нас віійна… Нам русіш смерть приніс…
– Шлєхт! Шлєхт!! –
– В нас хочуть душу вкрасти…
– Тшимайчє… Бардзо прошен! Соррі. Пліз…

Ліфт зачинився. День спішив по колу.
Мигтів калейдоскоп людських облич…
Нових часів якісь нові закони
знак подавали: ЯК ДОЗРІЄШ – КЛИЧ.

***
ВійнИ жахіття… Господи, не впасти б!..
І ворога кленУ: ЗГИНЬ! ЩЕЗНИ! ЗСЛИЗНИ!..
…Втекла – слабка!!! – але не годна скласти
вогненні пазли чужини й Вітчизни.
Щоночі сниться рідний дім, і мама
запитує з небес: «БанУєш, доню?..»
А я молюсь отерплими вустами,
аби спинити цю страшну погоню…

***
Малими нам бути завАжко:
ми йшли крізь випрОби й покути…
Озвись по-веснЯному, пташко, –
пружина готова рвонути
і випростатись – на всю силу
терпінь своїх і непокори…
Все – фронт, і нема більше тилу,
й могили, могили – як зорі
в Чумацькому шлясі… Пильнують,
чи наші не вмовкли гармати,
чи вершник дочищує збрую –
і меч подає йому мати…

***
Учора ще – здвиг і клекіт,
віків проминулих луни:
озвались живі й полеглі,
повіривши тим – з трибуни…

Учора ще – чорна й біла
дороги – без камуфляжу:
земля моя правди хтіла,
зривала облуду вражу.

Були заповіти й клятви…
…А з ким і за ким – СЬОГОДНІ,
якщо в тих – брехня під глянцем,
а ті – наче пси голодні?

Із ким та за ким – у нетрях
блискучого словоблуддя??
Летять в капшуки монетки,
медальки бряжчать на грудях…

Чого ви нас вчили, Крути?
Де ворог? Ізліва? Справа?..
У рОзбратах та покутах
шукає свій жезл держава.

***
Кутя та узвар на столі –
і свічки врочиста підмога:
чекають старі і малі
народження Бога.
Того, що не відає меж,
Того – для яскині й хорому…
Народиться Він щонайперш
у серці людському.

***
Безоглядно, о, як безоглядно
перемелює вік цей паролі…
Не згубися, різдвяна колядко,
між війною, чужИнами й болем.

В темінь, хижим вогнем підігріту,
де нема ні душі, ані дому,
прозвістуй про народження світу –
і про доброго Бога у ньому.

Він запалить зорю восьмикутну
і поблагословить наші ниви, –
а до них ми, колядко, прикуті
часом давнім і словом пестливим.

Нам утримати віру та згоду, –
не возрадується плем’я враже:
для козацького древнього роду
перевЕсла пшеничні Бог в’яже…
***
Ці дні – мов спасенні протАлини
В снігах безнадій;
Мов букви, які не читаються,
У мові чужій.

Акваріум з рибками дивними
В пустелі утрат;
Ці дні – наче стрілки годинника
На брамі у сад.

Живеш? Не живеш? Хто озвучує
Тривог чорторий?..
Ці дні – грудка глею пахучого
На вишні старій…

***
«Роздоріжжя життя ой круті!
Я лиш лялечка в коконі – й долі не зрушу…»
«Із тобою зостануться ті,
хто впізнав, і збагнув, і прийняв твою душу».

«Вже душа – мов стара корогвА:
пошматована вітром і бита дощами…»
«Та у ній ще потуга жива.
І нескОри краса. І прозірливість драми.

Наче магма, в глибинах її –
пам’ять роду й любові несмертні зернята:
це залишив Бог знаки свої –
щоб колись з небуття вміла знову піднятись».

ОБРУСИ
Не кажи, не мов, не говори…
Ці обруси, вишиті печаллю,
забереш у придане, Наталю, –
щоб не поглумилися вітри.

У подільське сіре полотно
заповИєш душу тонкошкіру, –
так їй легше не згубити віру
в рід, і хліб його, його зерно.

В тих печальних знаках – оберіг,
що на чорну силу – білу має…
Хай весільна свічка догорає –
зачин всіх чужин і всіх доріг.

Жертва предкам – білий коровай,
а пломінчик свічки – тиха клятва.
По Дунаю утіночка плава,
ти її до серця прикликай.

Утіночка – доля молода –
на обруси пір’я поронила…
Від землі своєї буде сила,
а до роду – принесе вода.

…Слухай тихий голос вишиття
і в негожу, і в ясну годину, –
в ньому ти почуєш Україну,
що твоє вилЮлює дитя…

***
«…Ну як ти? – всміхнувся лукаво. – Щаслива?»
«Щаслива – як плугом розорана нива,
Що зЕрнятко гріє і тайну правіку ховає;
Під нею – глибінь. А вгорі – неба плесо безкрає…»

Хитнув головою і зиркнув спідлоба ліниво:
«В щасливих жінок… таких очей не буває…»

***
О, солодкавий смак цикути!..
Зозульки, солов’ї…
Чому – некликаний, забутий –
Приходиш в сни мої?
І пестиш – радісно та спрагло,
П’янієш і п’яниш,
І я, немов земля під ралом:
Не видихну: «Облиш…»
А піддаюсь, тремка й заклична…
…А може, то й не я?
А жінка із сумним обличчям,
Якій сказав: «Моя…»

НА НОВИЙ РІК
…Хай закінчиться війна,
і відпустить чужина
всіх, що спраглі рідного, – ДОДОМУ;
втихнуть біди-холодИ,
і гукнем землі: «Роди –
дітям, котрі знають мову грому…»

***
В самотній охололий дім
вернусь – шукати правди в нім
і слухати дороги;
передивлятись віщі сни,
і готуватись до весни –
й… чекати Перемоги…

***
«Швидше рости», – татко тихо сказав,
Маму обняв: «Не сумуй, в тебе – син…»
Взяв на плече свій зелений рюкзак –
Й рушив на фронт. В татка псевдо – «Полин».

Радіо каже: «Пекельні бої;
Ворог нетямиться в люті й злобі…»
Татко приснився: у дверях стоїть,
Прапор дає – й тихо мовить: «Тобі…»

***
Вертаємося навесні, як птахи,
Набравши в серце туги через край,
До гнізд німих, що повні болю й страху, –
У свій війною випалений рай.

З собою узяли любов і віру.
Мільйони нас, потрібних цій землі…
Поквапся, весно! Збий приціли звіру,
Знеси його у болота гнилі!

З усіх смертей, руїн і сліз пекучих
Ми виростили ненависті квіт;
Господь благословить – і час озвучить
Для цього квіту вогняний зеніт.

Були ми добрі, а тепер – запеклі:
Свій – і чужий, немовби світло – й тьма, –
Бо дивляться нам в очі всі полеглі,
А небо каже: «Хлопці, не дарма!..»

***
…Як понесе з України
у синєє море
кров ворожу…
Тарас Шевченко

І дні збіжать, і зИми проминуть,
Благовістять нову епоху зливи,
Уляжуться злобА та каламуть,
І дитинча народиться щасливим.

Нас тут віки поставили на чати.
Ми межові. Нам треба виживати,
Коли на виживання – жодних шансів…

Душа зіркА, рука завжди – на зброї, –
Орду спиняють лицарі-герої,
Аж ріки крові вражої гнилої:
Нема чогО по наших землях шастать!..

***
Зупинять Божі чи людські закони
Цей на землі нелад?..
З нас не писатимуть ікон: час неіконний –
Біг до пекельних врат.

А як же вірилось у праведну дорогу,
У клИчі й корогви!..
Та старість вже стоїть перед порогом
Із жмутиком трави.

Втекти би від сюжетиків похмурих
(Як світові без них?) –
І в тихій гавані спогадувати бурі
Та друзів молодих.

А не тікається…
Від завивань сирени
Сталевіє рука –
І щось міркують, щось там пишуть гени
У нетрях ДееНКа…

Київ – Монреаль – Київ