Наталка Поклад. «…Доля вела»

2022-02-08 08:00:00 НСПУ

УРИВОК ЗІ СПОГАДІВ

…Доля вела. Влітку 1974-го, коли синові ось-ось мав виповнитися рік і треба було виходити на роботу, а в університетське видавництво повертатись дуже не хотілось, я зайшла на Басейній, 15 до «Веселки», що займала чималий другий поверх. Директор видавництва Віктор Андрійович Костюченко (колеги згодом «просвітили», що він директорує тут перший рік, йому трохи більше сорока) поговорив зі мною дуже по-людськи, доброзичливо й привітно, і сказав на прощання: «Приходьте». Це був якийсь зовсім інший світ, ЖИВИЙ, і мені він страшенно сподобався. І коректорський відділ, до якого мене взяли і яким керувала владна красива єврейка Рима Михайлівна Зарембовська, сподобався теж.

Видавництво велике – з багатьма редакціями, а література напрочуд цікава, бо – ХУДОЖНЯ; робоча дисципліна у видавництві – «творча», та для нас, коректорів, – залізна: Рима Михайлівна вміла за цим слідкувати.

У нашому відділі – біля десятка трудяг. Завжди елегантна Світлана Гордіюк (її чоловік Петро був науковцем і гарним, хвалила, господарем, жили десь біля Виставки), старшого віку Лідія Карлаш, дружина якогось високого чиновника (мали дачу на Осокорках, тож співробітниця часто розповідала про неї та про свої болячки); миролюбний і привітний Валентин Богаєвський, що терпів проблеми зі слухом, але писав і вже підготував до друку свою першу дитячу книжку; худенька, щира й непосидюча Зіна Поліщук, яка ніде не могла нагріти собі місця й, шукаючи ідеальних сусідів, безконечно міняла комуналки; Оля – ?, Наташа – ?; ще одна пещена «батькова донька»…

Схвалений «вищими силами» до друку рукопис після редакторського читання рідко бував чистим, тож ішов до машиністок на передрук. А вже потім потрапляв до нас, і починалось шліфування його грамотної мови та стилю: вичитка, перша верстка гранок, друга верстка гранок і нарешті – контрольне читання. Однак, попри цю скрупульозну роботу, в книжках усе ж вряди-годи проскакували більші чи менші помилки, за які ми, коректори, тремтіли душею, а часом отримували й фінансову покару.

Серед редакторів видавництва – Петро Засенко, Василь Грінчак, Леонід Василенко, Євгенія Горева, Михайло Ратушний… І когорта талановитих перекладачів, що згодом стануть членами Спілки, – Валентин Ціпко, Олександр Мокровольський, Євген Литвиненко…

До редакторів постійно заходили їхні автори-письменники і часом з тих чи тих питань зазирали й до коректорського відділу…

Григір Тютюнник не міг не запам’ятатись: густий чорний чуб, виразні красиві очі, горда постава… Якось перебігала з рукописом під пахвою з однієї половини нашого довгого коридора на іншу, саме минала сходи з вулиці, а по них підіймається Григір Михайлович та до мене як до знайомої: «Оце бродив по луках… Що за диво-краса! І пташок наслухався…». А я – в чорній терновій хустці з тороками, кінці скручені качалочкою довкола голови, як у нас у селі жінки роблять на свята (любила тоді так запинатись), – може, цим і привернула увагу…

А ввечері 6 березня 1980-го, коли видавництво вже працювало на Мельникова (зараз Юрія Іллєнка, 63) і в ресторані на Виставці святкувало «жіночий день», десь ближче до кінця гамірного застілля дали слово і Григору Михайловичу. «…Я люблю вас, люди…». Ця фраза із його емоційного спітчу згадувалась мені знов і знов після того, як наступного дня стало відомо про подробиці тієї страшної ночі та смерть Григора Тютюнника… Потім був похорон у Спілці, труна стояла на другому поверсі, море вінків та квітів – і вбита горем невисока Григорова мама в усьому чорному та два його сини-підлітки… Людмилу Василівну, дружину Григора, красиву білявку з лагідними сумними очима, я тоді не за­пам’ятала, а запізнала вже згодом, коли вона стала вчити мого сина…

Якщо враховувати політичні події того часу, яких тут не торкаюсь, то 80-й видався страшенно важким і чорним для багатьох. У січні я розлучилась із чоловіком, маючи на руках двох дітей – синові 6,5 років, а дочці не виповнилось і півтора. У вересні мій малий помічник став першокласником (їздив з Оболоні на Хрещатик, у школу № 117 – українську; метро не було, переповнений автобус ішов через Рибальський острів, я впихала в нього сина, а тоді ввечері пришивала відірвані на його шкільній формі гудзики).

І в ту пекельну для мене пору на поміч прийшло Слово – я почала писати… Від когось дізналась про літературну студію «Кобза», якою керував Володимир Забаштанський, осліплий внаслідок нещасного випадку талановитий поет, родом теж із Вінниччини, і стала її відвідувати. То була моя перша висока школа літературної майстерності…

Із «Веселкою» по­в’я­за­но багато і гарних, і сумних спогадів: 9 років – час таки немалий. У видавництві  працювало чимало цікавих, справді творчих людей. Профспілка час від часу возила нас кудись на екскурсію: то в Прибалтику, то на Кавказ, і я тоді бодай трохи побачила світу. Але політичні застороги й настанови, що отруйною хмарою висіли над усіма (ідеологічний фронт!), недремне всевидюще око заступника директора Миколи Шевченка та холодний тотальний контроль за всім і вся парторга Зарви робили атмосферу у видавництві вкрай гнітючою. Можна лише здогадуватись, скількох стукачиків пригріли-випестили ці особи, легко роблячи своїх улюбленців редакторами, даючи їм як заохочення впорядкування різних збірок, неважкі переклади з російської та інші «авторитетні» підробітки, тоді як неугодні й «підозрілі» жорстко тримались у чорному тілі та обструкції, і про це можна багато говорити…

Тож як тільки в кінці літа 1983-го Петро Петрович Засенко якось обмовився в редакції, що утворюється новий журнал «Київ», туди набирають штат, і сам він іде з «Веселки», аби очолити в журналі відділ поезії, я не вагалась ні хвилини і з благословіння свого доброго й мудрого редактора Леоніда Трохимовича Василенка – світла йому пам’ять – рушила випробовувати щастя, бо то був маленький, але – шанс…

«Українська літературна газета», ч. 2 (320), 28.01.2022

Оригінал статті на НСПУ: Наталка Поклад. «…Доля вела»