Надія Гаврилюк. Поезія полеглих: Максим Кривцов

Надія Гаврилюк. Поезія полеглих: Максим Кривцов

Максим Кривцов (22.01.1990 – 07.01.2024) десять років життя провів на фронтах російсько-української війни. Незадовго до загибелі видав дебютну поетичну збірку “Вірші з бійниці” у видавництві “Наш формат”, яку було визнано однією з найкращих українських книжок 2023 року за версією українського ПЕН.

Твори поета – верлібри[1]. Метр і ритм у таких текстах довільно змінюються, рима відсутня. Верлібр Максима Кривцова належить до верлібрів ланцюгового типу. Ланцюжок, який виникає в цих текстах, узалежнено не так від синтаксису (нанизування сурядних і підрядних речень), як зумовлено розгортанням образу. Фактично йдеться про верлібр, вибудуваний за принципом кадрів.

Верлібри Максима Кривцова виразно метонімічні: цілісну картину поет зображує через показ її частин. І такий “атомізований” підхід диктує як руйнівна сутність війни (коли людина будь-якої миті може перетворитися на шматки – руки, ноги, голову), так і потреба людської психіки фіксуватися на деталях, аби опис не став механічною сухою статистикою:

Моя голова котиться від посадки до посадки

як перекотиполе                                                   

чи мʼяч                                                                 

мої руки відірвані                                               

проростуть фіалками навесні                            

мої ноги                                                                

розтягнуть собаки та коти                                 

моя кров                                                          

вифарбує світ у новий червоний                                

Pantone людська кров                                       

мої кістки                                                         

втягнуться в землю                                              

утворять каркас   

Спершу зображено загибель персонажа (автор ідентифікує себе з героєм поезії через присвійні займенники моя та мої). Оптику автора спрямовано зверху вниз (голова-руки-ноги), а ще – від зовнішнього до внутрішнього (ноги-кров-кістки). Поет укрупнено структурує текст у той спосіб, аби моторошна деталь війни подавалася спершу в зіставленні з мирним тлом через порівняння (голова котиться, як перекотиполе / м’яч), далі – за посередництвом метафори (“руки відірвані проростуть фіалками”); далі без художніх окрас (“мої ноги розтягнуть собаки та коти”). Так Максим Кривцов поступово наближає до читачів воєнну дійсність. І тільки видається, що з восьмого до тринадцятого рядка верлібр позбавлено метафор.

Насправді ці метафори укрито в тексті, як кров і кістки приховано від очей. Адже коли автор згадує Pantone – читач розуміє, що йдеться про систему підбору кольорів, що використовується для визначення друкарських фарб, а отже новий червоний – не тільки тому, що, як сказано Ліною Костенко, “ми пишем кров’ю на своїй землі” знову. Мовиться не так про загибель молодих, як про те, що кожне життя нове не тільки за віком, а і за суттю. Кров – текст, який відображає неповторність людського життя, інакшість його творчого самовияву. Цю метафору підхоплює інша: кістки, що утворять каркас. Як кістки – каркас людського тіла, так вони стають і каркасом землі. Землі не абстрактної – моєї. України, яку персонаж вірша захищав і в яку перейде в момент “загибелі”.

Кістяк оцього верлібру становлять саме ці тринадцять рядків, де описано загибель персонажа. Не знаю, чи автор свідомо вмістив опис загибелі саме в таку кількість рядків, але що людина – “скелет” його поетичного світу, сумніву не викликає. У подальшому тексті цього верлібру поет “вилучає” з опису людину, і залишається лише  її екіпіровка, схожа на ослаблі м’язи без скелету-людини:

мій прострелений автомат                                         

заржавіє                                                                        

бідненький                                                           

мої змінні речі та екіпу                                              

передадуть новобранцям                                     

та скоріше б уже весна                                          

щоб нарешті                                                        

розквітнути                                                           

фіалкою.         

У цих дев’яти рядках автор дистанціюється від описаного дужче, ніж у перших тринадцяти. Це підтверджують і присвійні займенники: двічі моя (голова, кров) і тричі мої (руки, ноги, кістки) – в першому фрагменті; по одному разу мій (автомат) і мої (речі) – в другому. Таке дистанціювання цілком закономірне, бо в першому фрагменті йдеться про частини тіла персонажа, а другий уривок фіксує погляд на зовнішніх щодо нього речах.

З-поміж оцих речей особливе значення для бійця має автомат, який поетом персоніфікується, уподібнюється раненій людині (прострелений) і зрештою вибуває з ладу, ніби помирає (“заржавіє бідненький”) услід за своїм власником. Інші ж зовнішні атрибути (змінні речі та екіпіровка) можуть легко змінити власника на іншого чи кількох інших.

Кінематографічність розглянутої поезії  Максима Кривцова полягає в тому, що поет змінює “кут зору” на зображення: наближаючи до читача реалії війни на тлі мирного світу, далі – без тла; переходячи від фіксації погляду на частинах людського тіла (голова, руки, ноги) до загострення уваги на зовнішніх щодо тіла речах. Останнє дає зворотну перспективу – досить своєрідне віддалення від реалій війни: втрата речей болить усе-таки менше, ніж втрата людей.

Оте почергове наближення з подальшим віддаленням сприяє зростанню емоційного впливу тексту на реципієнта, створюючи амплітуду читацької напруги, що закарбовує описане в емоційному світі читача.

Втім, верлібр Максима Кривцова “Моя голова котиться від посадки до посадки” – не дві частини з відносною автономністю, а цілість. І досягнено її через образ фіалки. З одного боку, цвітіння фіалки знаменує прихід весни (як пори року) і настання миру (фіалка – символ краси мирного часу, що відтінює моторошність війни). З іншого боку, в першій частині автор верлібру писав: “мої руки відірвані  / проростуть фіалками навесні”, а у фіналі вірша фіалка – не частина людини (руки), а людина цілком (“та скоріше б уже весна / щоб нарешті  / розквітнути / фіалкою”).

Як стає зрозуміло, життя персонажа ототожнене з його руками і це має два відчитання. По-перше, персонаж – боєць, отож у руках його є зброя, яка захищає життя бійця, тож ці поняття – руки і життя людини – логічно ототожнюються. По-друге, персонаж є alter-ego автора поезії, внаслідок чого людина (поет) ототожнюється з його руками (отже, з текстом, тими руками набраними: на це вказує відсилка до системи підбору кольорів для визначення друкарських фарб).

У фб-дописах, написаних після загибелі Максима Кривцова, найчастіше цитовано верлібр, розглянутий вище, а також іще один – “Хочу розповісти вам історію”. Центральним персонажем цієї віршованої оповіді обсягом у сімдесят три рядки є рудий кіт, який загинув разом з поетом. Але у виборі тексту для цитування є і глибша причина.

Цей текст про час і дії, що його виповнюють. У верлібрі переважна більшість дієслів має форму теперішнього часу: вмощується, розглядає, вичікує, застрибує, ховається, витягує, засинає, прокидається, примружує, роздивляється, знає… Варто звернути увагу на три узагальнені поняття, що позначають час і визначають хід авторської розповіді: свого часу; одного разу; тепер. Перечитавши верлібр, доходимо висновку, що свого часу означує минуле (“свого часу / на початку осені / він був загрозою усіх тутешніх мишей”; з цим виміром можна пов’язати сни кота про життя поза бліндажем: “йому сниться літо / сниться цілий цегляний будинок / сняться кури / які бігають по подвірʼю / сняться діти / які частують пиріжками з мʼясом”), а одного разу вказує на подію, що визначальна не тільки для персонажа-кота, а і для оповіді загалом:

Одного разу він

намагався спіймати мишку

у лінивому

але феноменальному стрибку

пролітаючи над пальником

з відкритим блакитним полумʼям

тепер обпалені

неохайні

смішно закручені

як у відомого художника

уже не такі довгі вусики

нагадують про той легендарний стрибок.

Подія – це спроба спіймати мишку, стрибаючи над вогнем, і її наслідки (обпалені смішно закручені вусики). Уточнення, що його дає Максим Кривцов, – “як у відомого художника / уже не такі довгі вусики” – відразу орієнтує читача верлібру, що поет уподібнив кота Сальвадору Далі. Втім, у Максима Кривцова позивний “Далі”, що дає підстави вбачати в коті уособлення самого автора.

Приглянувшись до кота пильніше, ідентифікуємо його як кота вченого (“часто прижмурює брови / наче вивчає наукову працю”; “Кіт знає / кожну стежку / кожен окоп нірку бліндаж”), що оповідає казку.

В стилістиці казки подано розмову мишей (“це бліндаж великого рудого кота / пробігай повз нього / як найшвидше / шепотіли вони між собою”), а також і згадку про велетів (“це прокидаються давні велетні / йдуть у своїх справах”). А правило перспективи підказує, що велетнями для кота є люди:

і розглядає щось

крізь маленькі щілинки

можливо

когось

ворога або друга

лисицю або людину

Два фінальні рядки з цитованого фрагмента дають альтернативу, що може читатися не тільки зліва направо (антонімія), а і зверху вниз (синонімія). Так отримуємо пари ворог-лисиця; друг-людина. Перша – відома з народних казок, де лисиця є алегорією лукавства, підступу. В реаліях війни ця алегорія працює також: адже ворог – підступний звір, а друг – людина. З тих, яких кіт у фіналі верлібру називає свої:

в мене з рук випадково скочується шолом

падає на багнюку

кіт прокидається

прижмурює очі

уважно роздивляється навколо

свої:

засинає.

Для кота тільки свої – люди і велетні, а вороги – дрібні звірі (миші). У фіналі тексту людину (бійця-поета) і кота розподібнено (“в мене з рук… скочується шолом – кіт прокидається”). Та в епізоді легендарного стрибка їх максимально ототожнено: кіт, схожий на Далі, – боєць із позивним “Далі”.  Полювання на мишей і є полюванням на ворога-окупанта. Казка переповідає про феноменальний стрибок-атаку. І майже непомітно переходить у легенду, у тональність героїчної пісні. Такої, якою сповнені життя і смерть Максима Кривцова – воїна і поета.

[1] Вірші взято з фб-сторінки поета.

zbruc.eu

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Надія Гаврилюк. Поезія полеглих: Максим Кривцов

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців конкурсу. Про це повідомили на сайті Буквоїд.
У конкурсі за всіма категоріями (7 номінацій по 2-4 підномінації в кожній) оц

Відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко

Національна спілка письменників України з глибоким сумом повідомляє, що 28 лютого після важкої хвороби відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець, громадський діяч, доктор філологічних наук, пр

Літературна премія Європейського Союзу оголосила номінантів

Оголосили номінантів літературної премії Європейського Союзу 2024 року (European Union Prize for Literature, EUPL). Про це повідомляють на сайті EUPL.
До журі цього року увійшов українс

Відомі фіналісти міжнародної премії з арабської художньої літератури

Міжнародна премія з арабської художньої літератури 2024 (IPAF) визначила короткий список фіналістів. Про це повідомляється на сайті премії.
До короткого списку потрапили 6 книжок:
 

«С

В Канаді презентували книжку “Листи з України”, підготовану відомою журналісткою Le Devoir

Цієї середи, 28 листопада, в Монреалі представили книжку «Листи з України» (фр.« Lettres d’Ukraine »), ініційовану та укладену Маґдалін Бутро (Magdaline Boutros), журналісткою-міжнародн

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"