Навіщо слова про надію, коли вона поруч: 11 віршів від військових

Навіщо слова про надію, коли вона поруч: 11 віршів від військових

Поезія війни стає її документом, і чи не найточніше цю документацію через вірші здійснють поети і поетки військові. Читомо зібрало вірші від 11 авторів і авторок, які пишуть поетичний літопис війни зі щонайкоротшої відстані.

 

(зі збірки “[dasein: оборона присутності]” Видавництво Віхола, 2023)

 

***

 

ті, що мають загинути в бою

мають занадто ясні очі

на війні ніхто ніколи не вирішує загинути в бою

(це нікчемна книжна романтика), однак…

якщо вже говорити про таких, то —

я аж занадто добре відчуваю їх

їхня поява в твоєму житті схожа

                                  на осяяння, таке ніби «ага, ось і ти»

щойно вони по твоєму погляду

бачать, що ти знаєш, хто вони

і як підуть вони

починають з тобою розмову на рівні серця

а розмови на рівні серця — вони завжди ні про що

і часто промовляються, як мовчання, —

ви подаєте знаки, обертаючись

ідучи за спиною один в одного, щоб ворог не почув

розмови мовою серця схожі на дубове листя —

навряд є щось тривкіше й вічніше, аніж воно

аніж його мовчазна присутність

серед літа, що так само піде в землю

аж до наступного забуття

так мовчать, з тобою розмовляючи

ті, що вирішили загинути у бою

так розмовляють, мовчачи, з тобою ті

що вирішили загинути у бою

ти оприявнюєшся їм, як істина

вони оприявнюються, як істина, тобі

і в бажанні сказати, що нема на цілій землі нічого

важливішого, ніж він —

ти не маєш влади зупинити хоча б на мить час

ти безсила, ти не можеш нічого дати йому

крім мотузки від свого серця

все одно

вони відчувають твоє знаття, хто вони

краще, ніж власне тіло

і в несвідомому бажанні загинути першими вони

проявляють свій єдиний страх —

краще осліпнути, краще не бути

краще будь-що —

тільки б не пережити смерть того

чиє серце тримає їх за світ, ніби

невидима срібна шпилька

тільки би бути першими…

і на конвеєрі смерті, в який загрузила нас уже мертва

росія

ми не відпускаємо один одного навіть у небутті

«і хай небуття не розлучить вас», так…

кожен раз ти хочеш помилитися

у ясноті цих очей

очі тих, що вирішили одного дня

загинути у бою

завжди ясніші, ніж в інших.

 

 

ТАКСИДЕРМІЯ

 

пригадувати імена

загиблих поетів

тримати в таємниці імена поетів

зниклих безвісти

наразі двох

третій недавно

знайшовся

я хотів піти на похорон

але не зміг

не вивіз

писати метафоричні вірші

про загиблих поетів

знущання й

хворе збочення

набивати загиблих поетів

метафорами

ніби це відшкодує

порожні книжки

ніби це воскресить

п’ятдесят

мертвих китів

на узбережжі шотландії

 

19.07.2023

 

 

Діти

 

Коли ми говоримо про надію,

то насправді ми говоримо

про дітей.

 

Я вдячний, бо пам’ять про тебе

досі вилазить зсередини,

хоч стільки часу минуло.

І колись усі діти

будуть жмуритися від сонця.

А ті з нас, хто виживе,

побачать, що все це

було не дарма.

 

Ми тут рідко говоримо про надію,

чи про патріотизм, чи

про Батьківщину.

Але якщо говоримо, то це завжди

про дітей.

І, знаєш, коли я думаю тепер про тебе,

то уявляю, якою дитиною ти була.

Як ти жмурилася

від сонця.

 

Ті з нас, хто виживе,

будуть довго мовчати.

Бо навіщо слова про надію,

коли ось вона поруч.

Стоїть у замурзаних шортах,

чухає руки, обкусані комарами,

показує сонцю

молочні зуби.

 

– напиши щось про себе

для іноземного видання

щоб можна перекласти —

і одразу все зрозуміло

 

– я з країни

де дружити сім’ями

дуже часто тепер означатиме

суто жіночу дружбу

 

де з близькими щоразу говоримо наче востаннє

хоч увечері не боїмося

що сонце зникне безвісти

 

насправді мало чого боїмося

лише сполохати відлуння

і бути метеликом без ефекту

 

нещодавно я пізнала

що в присмерку Європи

тінь твоя має зливатися з тінню дерева

хворого на провину вцілілого

щоб не видати надмірної присутності

та інші премудрості виживання

 

я з країни

де вчорашні діти сидять на паркані

між живими і мертвими

і весело теліпають ногами

хоч бабусі й казали чортів не гойдати

що вже ті бабусі знають про життя?

 

колись ви відкриєте наші серця

наче мушлі

надто незаймані щоб виростити перлини

 

і дотліють рудименти мелодій

і шумітимуть вільні моря

річки

світлоносні проспекти

 

я не знаю як сказати зрозуміліше

хай скаже троянда

що зрізають її для когось чий голос

ще відлунює і струменить

услід танцю сонця й місяця

 

хай скажуть трави

які передчуваючи серпень

шепочуть щось відчайдушне

довершене зрозуміле

 

на жаль

неперекладне

 

зачудований корабель

 

кінець і початок

(зовсім нічого

лежу і читаю бекета

тричі на день

мене водять строєм

до їдальні й назад)

кінець і початок

рухаються назустріч

одне одному

ніби лунатики

(нас часто шикують

лейтенант гуменюк

зачитує з папірця прізвища

ми кажемо я)

зарізаний зойк 4 по вертикалі

кінець і початок збігаються десь в уяві

на залізничнім вокзалі

я хочу сказати

дуальність є запорукою справедливості

завжди іншої читаю аристофана

справедливість не має сенсу

лише абсолютну втіленість (власне плоть)

вдень сусіди мої сєльцов і решетник

цитують сунь цзи

а вночі їдять тушену качку

після того як в коридорі гуртяги

нас перелічують по головах

і велять вимкнути світло

у світі де всього – тьма

окрім може обіймів

про них поговоримо згодом

сніданок перловка яйце салат

куряче стегно кусник сиру солодкий чай

обід борщ картопля котлета салат узвар

коли ми (сто чоловік) разом б’ємо об стіл

круто вареними яйцями

в цьому є сила сміливість і радість

не дуже багато радості рівно стільки

щоб стало на ще одну

ітерацію духовного вишколу

нам видали шеврони 210 грн за комплект

решетник тужить за кумом

кожен може стати святим

що означає це слово

що було першим тіло чи плоть?

що трапляється у приміщеннях

не призначених для живих?

відключили гарячу воду трохи пишу

про речі що стаються зі мною

до речі нічого не стається зі мною

кінець і початок розбігаються врізнобіч

лишаючи друге відділення п’ятої роти батальйону резерву

наодинці з військовим обов’язком і честю мундиру

8:30 шикування на плаці

22:00 відбій

життя складається з рецидивів

я в наряді попереду

ніч повна тоскного солдацького

нежитія

йде дощ

страшно ходити в ліс

мені ні але декому

може декому страшно

може дехто в розпуці заради мене

прокльовує марс у бичачім боці неба

чи ділиться цигарками з жінками й чоловіками

що бояться дощу і лісу

чи тільки чогось одного

чи більше зовсім нічого

зі мною солдат гаталяк

і підручник з військового перекладу за редакцією балабіна

про це не можна розповідати але

частина людей і предметів насправді медузи

сяючі вони зависають під стелею

сяючи ледве чутно дзвенять

і ворушать гострими жалами

я навчився голитися жалом медузи

живитися медом лози

просто з вікон відчахнутих усередину

довгого коридору з двома стільцями

для мене і солдата гаталяка

ми сидимо тут як два морські огірки

два морські огірки в очікуванні світанку

тривога

погнав роту в підвал

гаталяк зібгався на стільчиках

резервіст без нашивок приніс їжака

солдат ковальов що лишив на луганщині плантацію шмалі

говорить вві сні

хочеться спати пахне чорнилами

на сніданок гречка м’ясо і ковбаса

коліна болять ніби перед пришестям

(причастям? подумати) кінець і початок

обертаються кругом яблуні у вікні

про яку не написано жодного вірша

жодного слова яблуня

може навіть

яблуня це не слово а тільки штука

для уречевлення слів

що мов кордони існують там і тоді

де і коли їх встановлюють і захищають

тож позаду

завжди

безмежжя

дещо надмірна

визначеність нової реальності беззастережно

виконувати накази командирів (начальників)

захищати їх у бою як святиню

оберігати бойовий прапор своєї частини

пам’ять приходить змінити уяву де зовсім нічого

майже нічого самі тілько чорні брови

талани

мілтеки

лови

американські гармати

якщо ви хотіли спитати

чому ти антоне приєднався до мілітаристської інституції

не соромтеся

 

ФОКУСИ З МОНЕТАМИ

 

монети що котилися все життя

раптом упали на бік

 

всі знають що кожна монета

має дві сторони

одна похована у землі

інша витріщається на небо

 

отак витріщається

як ми сьогодні

ніби чекає на щось

на якесь небесне диво

ніби з небес приходять самі лише дива

 

в дитинстві моїм улюбленим дивом був зайчик

коли дідусь приносив якісь цукерки

завжди казав

це від зайчика

 

йшов додому і дорогою зустрів зайчика

а він передав тобі смаколиків

це від зайчика вася

це від зайчика

 

дідусь мав не одне диво в запасі

з нього вийшов би хороший фокусник

бо молоко завжди було від корови

яка живе у його вантажівці

а молочні зуби забирала мишка

щоб виконати моє бажання

 

я б навіть подумав що дідусь дуже любив тварин

якби не пам’ятав як завзято він топив кошенят

бо окрім див є ще життя і смерть

всі знають що кожна монета

має дві сторони

одна витріщається на небо

інша похована в землі

 

отак похована

як ми сьогодні

 

ПІДЕШ ЗА МНОЮ ЧИ НІ

 

Підеш за мною чи ні

Слід у слід ступаючи тихо

Хоч тебе й ображу не раз

Через те що буйний на лихо

 

Моя карта болотні вогні

А супутники мрій лиш сувої

То підеш за мною чи ні

Бо один я в полі не воїн

 

Як тільки гайну за Тамань

І зникну за обрію диском

Будь уважна дивись не відстань

Нашу стежку знайдеш за любистком

 

Пильнуй за мною і стеж

Мов за диким і хижим звіром

Затим що не маю меж

В цьому світі спокус без міри

 

По шляхах що кличуть людей

Я ноги зібʼю об каміння

Не зглянусь на стогін з грудей

Не почую шепіт зомління

 

Але прошу не кидай цю путь

Не таї за відвертість образу

Я не хочу тебе обмануть

Зате хочу боротися разом

 

Ти знаєш за ким вирушаєш

Нестримність мою добре знаєш

В короні чи може в труні

Підеш за мною чи ні?

 

***

 

Оленка прокидається вранці

Оленка умиває личко

Оленка одягає сукню

Оленчине сьогодні свято

 

Та ніхто не прийде до неї

Та ніхто не постукає в двері

 

Багато ж подарунків у Оленки цьогоріч:

під подушкою знайшла, що вижила,

у гардеробі — можливість одягти сьогодні

м’яку та красиву сукню, а не

сім разів перешиті штани, скільки не

переш, а все ввижаються плями червоні на колінах, вже й інші купила, вже й снитися припинило,

а плями ввижаються, як їх

із пам’яті випрати, на яку річку піти білити

пам’ять свою лебедину

 

Одягтись як хочеш — це зараз коштує дорого,

так дивно бачити людей, що купаються

в розкоші побуту, 

на чорному озері нашої спільної темряви

 

Цьогоріч у нас особливий час

всі свята поставали тризнами,

От і чекай за круглим порожнім столом

доки хтось з’явиться,

годуй і напувай Надію, свою єдину гостю

на цьому святі

 

Цьогоріч думаєш —

а раптом ось цей день

судився мені останнім?

Як прожити його?

Що відчути, проживаючи його?

Що із усіх справ, що судились тобі на усеньке життя, таки

завершити у свій день тридцятиріччя останній?

Проживаєш звичайно, але у найкращій

сукні

 

Та ніхто не прийде до неї

Та ніхто не постукає в двері

 

Запросила б Макса — не прийде,

він книжок більше теж не писатиме.

Найм’якший камінь — язик у роті,

ніяк не перевернеться сказати тобі: спокійної ночі, друже,

спокійної ночі

Колись ти прокинешся, я вірю,

і явишся до нас,

так вже було у іншій книзі

з не менш апокаліптичним фіналом

 

Запросила б Гліба — не прийде,

бо дивилась на нього як на нового бога слова,

але привітатись вперше наважилась

підійшла вже лиш до труни

закритої

 

Запросила б Володю капітана — не прийде,

його номер знову поза мережею,

тяжче і тяжче дістати його у радіоефірі,

надто далеко його новий полігон,

чи на цій ще землі?

 

Запросила б Юлю — але випадково дізналась

подружки скло розсипали

на курилці

Ні до кого Юля вже не прийде

у гості

Ні до кого ніколи

 

Ігор навіть не подзвонить

Таке щастя — точно знати, що ніколи не подзвонить,

таке щастя не мріяти,

таке щастя — поховати людину в землю,

бо надія — рана, шахта соляна на серці,

роз’їдає і мучить, мучить і роз’їдає,

а тут точно знаєш:

бо ви ж самі палили зрізаний його одяг,

закривавлений зрізаний одяг

із сухими бурульками крові,

бо сама ж бачила як горіло

серце твоє

на пустирі за казармою

 

А з Микитою ми так і лишимось

поза очі знайомими, лиш з історією пересилок

поштою

Тепер ці маршрути найменше, що має значення

 

Накриваю сьогодні святковий стіл на 87 тисяч людей,

87 тисяч порожніх приборів —

і ще не завершили носити,

ще доставляють стіл за столом,

мов на химерному безлюдному весіллі,

носять стільці, щоб усім

вистачило місця

ніби знов оживає

тихе портове місто

 

Це лише ті, хто вже ніколи не прийде,

Це лише ті, кого встигли порахувати

Лише ті, кому тепер назавжди є місце

у наших серцях і мріях

 

Ті, кому обов’язково лишиш порожнє місце на власному святі, бо

чекатимеш,

бо навіки тепер чекатимеш

на стукіт у двері

чи на раптовий дзвінок із номера,

який так і не стерла із пам’яті.

 

Не змогла.

 

 

***

 

смола 

 

гусне ночі смола

і тріскоче пташа – не ти не ти

не твоя іще черга не по тобі жевріє щем

хоч у нього самого під кожним крилом по провині та

запитаю його – а хто ще повинен загинути

щоб нарешті заціпило кожну з чорних пащек? 

 

бо несила нести у собі хвору пам’ять з насічками

не хотів жодну чути чи бачити навіть здаля

бо в пташати не кігті – ножі – я ним також помічений

то питаю його – кого ще має бути скалічено

щоб нарешті хмелями залляло горлянки халяв? 

 

бо на те вона й ніч дерти ґрати грудей мов оковами

стиснуть кисень густий що смолою клекоче в печі

пташе сточує спів але тиша у нього бракована

то питаю його – кого ще має бути зґвалтовано

щоб нарешті потомлені вдовіль поспали вночі? 

 

але мучить воно

і вичовгує шкіру зсередини

і мов щит виправдання з цілого ряду причин

чому зараз не ти 

власноруч ламаєш веретена

в тім болючім вузлі

у тій чорній точці перетину

точить кігті пташа

і вглядається в мене

й мовчить

 

Я йду по чорній вулиці

на чорне світло

чорні машини

виїжджають на чорне шосе.

У чорному небі

чорні птахи із металу

втім

важко розгледіти їх.

Хто тут?

Хто ви?

Хто вони?

Хто я?

Намагаюсь почути власне серце воно зроблене із металу

як ті птахи

воно і є птахом

старим і самотнім

що куди там летіти

неба грудної клітки

йому вистачає сповна.

Пахне землею

пахне вогнем

пахне хвоєю

пахне тишою

пахне темрявою

на тротуарах лежать

чорні люди

намагаються щось сказати

притуляюсь до одного:

не дихає.

У чорному озері неба

вистрибують п’ятеро чорних рибин

на крихти чорного хліба.

А серця власного я досі

не чую

дайте мені викрутку

відлийте мені мастила.

Моя любов

ховається в бомбосховищі

і коли закінчиться повітряна тривога

відпусти.

Тепер я розумію

про що співають The Rolling Stones ми потрапили в пісню

кожен з нас

слово

ритм

чи частина мелодії.

Я шукаю червоні двері

червоні двері шукають мене

червоних дверей не існує у чорному

як зуби, які уразив карієс

світі.

No colours anymore

і want them to turn black.

 

***

 

Місяць хмари підсвічує.

Хмари – подушки Бога.

Навіть за крок до відчаю –

Що відчуваєш?

Нічого.

Тиснуть бетонні плити,

Тиснуть залізні грати.

Будеш м’яко стелити?

Вірити і пробачати?

Бо виливаються з рота

В ночі твої бузкові

Висмоктані з болота

Здерті хрящі любові.

Вибух тебе розбудить.

Що відчуваєш?

Нічого.

Люди – такі люди.

Хмари – подушки Бога.

 

 

Оригінал статті на Suspilne: Навіщо слова про надію, коли вона поруч: 11 віршів від військових

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Запустили флешмоб «Електрохарчування»: що читають українці під час блекаутів

Українські користувачі соцмережі Х (твіттеру) відновили флешмоб «Електрохарчування», у межах якого люди діляться книжками, які читають під час знеструмлень світла. 
Флешмоб започаткувал

Переклад Майка Йогансена номінували на престижну польську премію

Переклад роману Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» номінували на літературну премію міста Ґдиня. П

House of Europe оголосив переможців сьомого конкурсу грантів на переклад

House of Europe визначив переможців сьомого конкурсу на отримання перекладацьких грантів. Про це йдеться на сторінці організації у фейсбуці.
Переклади на українську
Видавництво «Вавилон

«Це національна ганьба, що в Києві є музей Булгакова», — Віра…

Дослідниця літератури Віра Агеєва вважає, що в Києві не має бути музею Булгакова.

Про це вона сказала у інтерв’ю «Культурі на часі».

Агеєва пояснила, чому література 19 століття стає промовистою д

В Україні планують карати студентів за плагіат і ШІ в наукових роботах

Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроєкт №10392 про академічну доброчесність. Про це повідомили на сайті Верховної Ради.
Законопроєкт передбачає відповідальність за

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"