Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації
2024-02-26 08:00:00 Вано Крюґер

До другої річниці блокади Маріуполя Вано Крюґер пригадує яким було це місто до початку повномасштабного вторгнення – під час проведення «StartUp Гогольfest». Перша версія цього есею була написана в межах стипендіальної програми Асоціації чеських письменників та Міністерста культури Чеської Республіки для українських письменників. Згодом автор значно розширив цей есей.

Читомо публікує третю, спеціально скорочену версію. Збережено авторський правопис.

Не страшно, коли місто покидають люди; страшно, коли місто покидають статуї

I.

Мені дуже тяжко було писати цей есей. Ані реквієм, ані некролоґ не належать до моїх улюблених жанрів. А от Маріюполь належав до моїх улюблених міст. Місто, в якому я водив екскурсії. Місто, в якому я гуляв одинцем. Місто, про яке багато чув – і яке стало рідним – ще навіть до мого першого приїзду. Саме у Маріюполі розпочинала свою викладацьку кар’єру Наталя Амельченко, мій науковий керівник в Києво-Могилянській академії.

II.

Зараз цього міста уже немає. І, зважаючи на патову ситуацію на фронті російсько-української війни, уже і не буде. Лишень в записах подібних до цього есею та в спогадах містян, що вижили, воно збережеться. Хай це буде монумент йому: замість туристичного буклету, котрий ми із Сергієм Кіреєвим замислили, та так і не встигли втілити.

III.

Є міста вічні: Рим, Париж, Київ, Прага… А є – і російсько-українська війна, на жаль, тому чергове потвердження – міста не-вічні: Мар’їнка, Волноваха, Гуляйполе, Маріюполь…

Що відрізняє міста вічні од міст минущих? Адже і ті, і ті – міста; і ті, і ті – люди; і ті, і ті – це дитсадки, школи, кав’ярні, університети, заводи, храми, кладовища, що використовуються поколіннями…

IV.

…Міф – те, що відрізняє міста вічні од міст минущих; міф, що переказується поколіннями, міґруючи з книги в книгу, з листівки на листівку, з рекламного буклета в рекламний буклет…

Саме тому Рим – Вічне місто; саме тому Париж та Київ – кожен на свій манір – є Північним Римом; саме тому Прага – столиця і Чехії, і Священної Римської Імперії, і – last but not least – місто альхеміків: столиця німецького Гермеса Трисмеґіста <імператора Рудольфа II>, місто Йоганна Ґеорґа Фауста, Йоганна Ді, Едварда Келлі, Тихо Браге, Йоганна Кеплера…

Саме тому кожне затишне місто, місто, в якому хочеться жити, є маленьким Парижем <тут має бути маленьке чорне сердечко>.

V.

У 2019 році я вкотре приїхав до Маріюполя, цього разу – як учасник StartUp Гогольfest. Приїхав я заздалегідь – за тиждень до офіційного початку фестивалю. Місія моя на фестивалі полягала в проведенні екскурсії-сторітелінґа: я мав дати свою власну візію міста. Я мав проводити цим містом екскурсії, хоч раніше був у ньому лише кілька днів. У цьому мені мали допомагати його знакові мешканці: художники, журналісти, диваки…

Тиждень я гуляв із ними містом та надихався їхніми історіями. Знакові співрозмовники для мене – колекціонер та музейник В’ячеслав Долженко, телеведучі Алевтина Швецова та Михайло Загреба, директор маріюпольського кінофестивалю – так, у Маріюполі був свій кінофестиваль! – Ольга Новікова, активіст Микола Шевченко…

VI.

Розквіт Маріюполя – відчутний у порівнянні з попередніми моїми приїздами – дав мені підставу обіграти звичні штампи екскурсоводів – Маленький Париж, Місто троянд, Місто кохання…

Адже насправді ці штампи – попри всю їхню заяложеність – свідчать на користь міста, і зараз це видно особливо. Адже зараз уже ніхто, навіть російська пропаґанда, не назве Маріюполь Маленьким Парижем, Містом троянд чи Містом кохання… Зараз уже ніхто не порівняє Маріюполь навіть із Парижем часів Другої Світової війни. Адже якщо порівнювати західній її фронт, російсько-українська війна уже перевершила її у варварстві.

VII.

2019 рік для Парижа якраз не був спокійним – це був рік пожежі у соборі Нотр-Дам де Парі, за яким, без перебільшення, спостерігав весь світ, вболіваючи за його ґорґулій та його реліквії, вболіваючи за всю пам’ятку, оспівану та увічнену Віктором Гюґо.

Аж раптом в самому центрі Маріюполя, в одному з його внутрішніх двориків, я бачу сад химерних каменів. Камені явно розташовані спеціяльно так, щоб підкреслити їхню химерність, навіть химеричність. І камені явно значно давніші за навколишню повоєнну – після Другої Світової війни – забудову в стилі сталінського ампіру.

Миттєво пазл склався у мене в історію для майбутньої екскурсії: це самі ті ґорґулії, що злетіли з Нотр-Даму, рятуючись від пожежі, та знайшли собі прихисток у цьому затишному дворику Маріюполя: з вогню Великого Парижа – до затишного дворика Маленького Парижа!

VIII.

Зрештою, цей дворик став одним з ключових пунктів в моїй екскурсії Маріюполем, тож першого ж дня я завів туди екскурсантів.

І якраз коли я розповідав свою фантазію про приліт ґорґулій з Нотр-Даму, з під’їзду навпроти вийшов чоловік, явно місцевий мешканець. Чемно дослухавши мою розповідь, він спитав хто ми такі та звідки. Та розмова дуже швидко перейшла на нього самого.

IX.

Місто – це перш за все його диваки. Саме вони роблять його живим. І диваки – не конче і не в першу чергу міські божевільні, хоч вони також. Це, перш за все, – ентузіясти, колекціонери, ті, хто віддані перш за все, своїй справі, а не праґматиці.

Таким є пан В’ячеслав. Коли він бачив, що десь розбирають якийсь старий будинок і там є якийсь цікавий камінь, він домовлявся з робітниками, і ті за невеликі гроші чи невелике пригощання, транспортували цей камінь до нього у двір. Так у нього в дворі зібрався цілий сад цих каменів – ґорґулій в моїй уяві та в моїй історії Маріюполя.

X.

Колекціонування пана В’ячеслава не обмежувалось химерними/химеричними каменями з давніх будівель. У підвалі багатоквартирного будинку, в одній із квартир якого він мешкав разом зі своєю мамою, він зібрав цілу колекцію старожитностей. Підвал перед тим він сам розчистив від сміття. Так виник його приватний клуб-музей в самісінькому центрі Маріюполя.

Вхід до музею прикрашав інший камінь – один з двох, що залишились від Харлампіївського собору, підірваного більшовиками в тридцятих роках. Собор було збудовано настільки добре, що коли його підривали, він на певний час цілим піднявся в небо… А коли він таки впав, дзвіниця його не розсипалась, а залишилась лежати на землі, так, що її ще довелося розбирати окремо. Зрештою, залишилося лише два камені, один з яких пан В’ячеслав перевіз до свого музею.

А в самому музеї гордо стояла справжня половецька баба, врятована паном В’ячеславом із чергового будівництва, де вона ризикувала зникнути у фундаменті якоїсь нової будівлі…

XI.

2019 рік – шостий рік російсько-української війни. Зараз – коли повномасшатбне вторгнення військ Російської Федерації в Україну триває уже два роки – ті роки виглядають майже як мир. Ключове слово – майже. І саме тому вони мирними і не були.

Та в 2019 році лінія фронту стабілізувалася; стала майже нерухомою, як і зараз; все йшло до того, що російсько-український конфлікт стане замороженим і триватиме десятиліттями в майже анабіотичному стані. Маріюполь – після тижня окупації; зараз слід додати: першої окупації – залишився на території, de facto контрольованій Україною: її найбільше місто на Азовському морі.

XII.

Дивним – та цілком закономірним чином – ці роки, 2015-2022 стали часом розквіту Маріюполя як форпосту України на її південному сході. Місто цивілізувалося – на противагу тому дикунству, що коїлося і коїться з іншого боку фронту.

Маріюполь став не лише портом, важливим індустріяльним центром, а й містом кав’ярень, парків і скверів… Власне, містом в европейському значенні цього слова. Ба навіть більше, Маріюполь повертався до своїх витоків: за Російської Імперії це був торговельний порт, маленька Одеса на Азовському морі.

Індустріяльним ґіґантом Маріюполь став лише за Радянського Союзу, що вписало його в загалом нехарактерний і чужорідний для нього контекст Донбасу.

XIII.

На радянському гербі Маріюполя – в 1948-1989 рр. він називався Ждановим – було зображено ковш розплавленого металу – цим підкреслювався його індустріяльний статус.

На сучасному гербі Маріюполя зображено якір – так Маріюполь навіть на рівні емблематики намагався повернутися до свого природного стану.

XIV.

А могло б бути зображення Чайкосетра.

Ризикну ствердити, що більшість читачів цього есею вперше чують про цю істоту, адже це саме Приазовська, Маріюпольська леґенда.

Навіть пошуковик Google – я щойно перевірив – знає лише одне-єдине зображення цієї істоти.

XV.

Поверхня моря розділяє чітко надвоє повітря і воду: і там, і там вирує життя, та те, чому приписано жити в одній стихії, знаходить свою смерть у іншій. Птахи літають над поверхнею моря; риби ж плавають на глибині, у воді.

І ось чайка, що літає над морем, закохалася в осетра, що плаває в морі. Кохання це було взаємним, та нещасливим, бо як їм зійтися? Довго і тужливо літала чайка низько над морем, а осетр, навпаки, майже виринаючи з води, аж доки мудрець не повів їм єдиний спосіб бути разом: чайка мала злетіти вище хмар, майже до сонця, а потім каменем кинутися вниз у воду, осетр мав, навпаки, спустися до самого морського дна, і звідти, щосили, кинутися вгору, до сонця, і якщо зроблять це чайка і осетр в одну мить, то там, де повітря зустрічається з водою, зустрінуться і вони, і зіллються в єдине ціле.

Так вони і зробили: осетр занурився до самого дна, чайка злетіла вище хмар, і в одну мить вони кинулися назустріч одне одному, і там, де вода зустрічається з повітрям, зустрілися і вони, злившись в одну єдину істоту – Чайкосетра, істоту, про яку навіть Google майже нічого не знає.

XXIX.

Столітній камінь з Харлампіївського собору. Тисячолітня половецька баба. Музей і квартира пана В’ячеслава. Драматичний театр. Жінки. Діти. Центр. Все це було перетворено на попіл російськими бомбами.

Ґорґуліям недовго було відпочивати у дворику будинка пана В’ячеслава. Вогонь Нотр-Даму прийшов за ними – цього разу прийшов зі сходу.

Не страшно, коли місто покидають люди; страшно, коли місто покидають статуї.

XXX.

Та навіть російські бомби не здатні перетворити на попіл леґенду про Чайкосетра. Навіть російські бомби не здатні перетворити на попіл мої екскурсії Маріюполем – навіть якщо вони знищили значну частину будівель і дворів – вузлових точок моїх екскурсій.

Місто – це містяни і міф, а не будівлі.

XXXII.

Якраз в час завершення цього есею на відновленому шпилі Нотр-Дам де Парі встановили золотого півня, що містить реліквії, котрі пережили пожежу 2019 р.: фраґмент тернового вінця Христа, освяченого його кров’ю, мощі Св. Діонісія Паризького та Св. Ґеновефи Паризької.

Париж – Вічне місто.

Ґорґулії знали куди повертатись.

Міф, вимислиний мною, закільцювався.

XXXIII.

В’ячеславу Долженкові – разом із мамою і собакою – вдалося виїхати з Маріюполя. Зараз вони в Києві, і пан В’ячеслав навіть замислює новий музей – життя ніколи не пізно починати спочатку, особливо, якщо від старого залишилося лише найголовніше.

Алевтині Швецовій та Михайлові Загребі теж вдалося виїхати, щоправда, в різних напрямках. Алевтина сама визнає, що Маріюполя, якого ми знали, більше ніколи не буде. З Михайлом же – жодного зв’язку.

Ольга Новікова виїхала в Німеччину.

Микола Шевченко, від якого я і почув леґенду про Чайкосетра, три місяці провів в окупації, та теж виїхав і зараз збирає гроші на дрони, рації, акумулятори, тепловізори та інше спорядження для Збройних Сил України.

Всі вони виїхали = всі вони вижили…