Михайло Слабошпицький: харизма, розум, талант

Михайло Слабошпицький: харизма, розум, талант

“Українська літературна газета”, ч. 14 (332), 22 липня 2022

(для книжки спогадів про М.Ф. Слабошпицького, яку нині впорядковує  Світлана Короненко)

Мої спогади про Михайла Федотовича не є настільки багатими, як у деяких інших колег, котрі з ним спілкувалися значно більше. Проте, звісно, і мені є про що згадати.

Не скажу, що ми з паном Михайлом належали до одного товариства. Багаторічний, з великими перервами, досвід нашого з ним спілкування був різноманітним – від короткотривалих контактів як двох доволі близьких за поглядами людей до затяжних конфліктів. Проте ніколи ні він, ні я не переходили т.зв. червоних ліній, за якими – підлість, наклепи, оббріхування. Те, чим, на жаль, нерідко послуговуються чимало служителів муз.

Прізвище «Слабошпицький» мені було відомим ще зі студентських часів. Тоді, в першій половині 1980-х років, я був постійним передплатником «Літературної України», і саме починав, після юнацького захоплення творами «світової класики» (ось деякі мої тодішні кумири: Хемінгуей, Фолкнер, Драйзер, Фіцджеральд, Флобер, Цвейг…), впритул цікавитися сучасним українським літературним процесом. Неабияку роль у цьому зіграли, думаю, і наші університетські викладачі – Анатолій Погрібний, Юрій Бурляй, Василь Яременко, Павло Федченко, Микола Хмелюк. Мені було нецікаво читати твори українських письменників; обов’язковий класичний «іконостас» ще зі шкільних років не зачіпав ні розуму, ні серця, а тодішні сучасники порівняно з Хемінгуеєм переважно видавалися дрібними й нудними. Про Стуса ми не знали, про Григора Тютюнника після його самогубства ходили стишені розмови, про Маланюка, Осьмачку, Ольжича, Телігу, Донцова якщо й чули, то дуже й дуже віддалено. Зрештою, ті художні твори, що друкувалися, були надійно покриті товстим залізобетонним шаром цензури і самоцензури. А от у власне самій літературній критиці можна було бодай іноді надибати щось, за що чіплялось око. І друкувалися ці твори переважно в «Літературній Україні», хоча й товсті літературні журнали («Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Прапор») тоді так само регулярно друкували статті про сучасний літературний процес. І саме на сторінках «Літературної України» я вперше надибав прізвище Михайла Федотовича – як автора однієї з таких статей. Крім Слабошпицького, пам’ятаю прізвища ще кількох авторів, які тоді часто друкувалися в ЛУ: В’ячеслав Брюховецький, Юрій Пригорницький, Юрій Макаров, Михайло Стрельбицький, Микола Рябчук…

Таким – заочним – було моє знайомство з Михайлом Слабошпицьким.

А от безпосередньо мене з ним познайомила вже значно пізніше, здається, в 2000 чи в 2001 році, моя однокурсниця Світлана Короненко, яка тоді працювала в пресслужбі Ліги українських меценатів, виконавчим директором якої був Михайло Федотович. Це була коротка розмова в тодішньому Будинку вчителя на Володимирській після завершення якогось творчого вечора. Я тоді працював головним редактором газети Організації українських націоналістів «Українське слово», однак мої стосунки з деякими особами з оточення шанованого мною голови ОУН Миколи Плав’юка настільки пригнічували мене, що я радий був змінити місце роботи. І Господь, мабуть, почув мої «клопотання». За якийсь час, під час нашої наступної зустрічі, Михайло Федотович сказав, що є ініціатива, на базі одного з існуючих часописів, видання загальноукраїнської суспільно-політичної газети. І що вони, ініціатори, пропонують мені очолити це видання. А поки триватиме підготовка, реєстрація і всі необхідні процедури, то якийсь час я, мовляв, можу попрацювати прессекретарем Володимира Загорія – керівника фармацевтичної фірми «Дарниця», голови Ліги українських меценатів.

Так і сталося. З болем перегорнувши чергову сторінку свого життя, я покинув оунівське середовище  і опинився у зовсім новому, мало мені знайомому. Саме тоді мені довелося найчастіше спілкуватися з Михайлом Федотовичем. Фармацевтична тематика була мені доволі далекою, справи з реєстрацією нової газети рухалися чомусь дуже повільно, відтак майже щотижневі зустрічі з Слабошпицьким під час його регулярних приїздів у «Дарницю» були для мене якоюсь віддушиною, в’язали мене зі світом, близьким мені. Я ще тоді дивувався його ерудиції, обізнаності в літературному процесі. Він справді знав і пам’ятав дуже багато. Його розповіді про письменників – як сучасних, так і тих, хто відійшов за межу вічності,  — я готовий був слухати годинами. При цьому гострий на язик Михайло Федотович не шкодував окремих колег, у тому числі й класиків, котрі для мене височіли десь далеко в недосяжній бронзі. А, виявляється, вони були живими людьми – з вадами й недоліками простих смертних. Шкодую, що не записував тоді наших розмов – стільки цікавого розказав мені пан Михайло про учасників нашої літературної толоки. Щоправда, думаю, все те є на сторінках його унікального в історії української літератури «дзеркального» багатокнижжя.

Зрештою, нова газета тоді так і не почала виходити, але то вже інша тема.

Проте наші з Слабошпицьким контакти продовжились. Деякий час, після мого звільнення з «Дарниці», я працював у пресслужбі Ліги українських меценатів, під безпосереднім керівництвом Михайла Федотовича. І тоді побачив уже іншого Слабошпицького: чіпкого, доволі жорсткого і вольового керівника, котрий від підлеглого вимагає лише одного: чіткого виконання своїх службових обов’язків. Не знаю, звідки це: чи від особливостей характеру, а чи набуте під час багатьох його поїздок за океан, де, кажуть, виробничий конвеєр потребує слухняних і високопрофесійних виконавців. Крім того, я зрозумів, що Михайло Федотович – людина команди, але команди, створеної ним самим і керованої ним же. Тобто, тут, мабуть, маємо класичний приклад сильної домінантної особистості, яка вимагає від членів команди чіткої злагодженої гри, де в кожного – своя роль і своє місце.

Будучи людиною, схильною до особистісної «творчості» в житті, я дуже швидко відчув дискомфорт і змушений був шукати іншу роботу…

Втім, за якийсь рік – півтора наші з Слабошпицьким шляхи знову перетнулись. До честі пана Михайла (і це ще одна з його чеснот), він був здатен переступати через якісь дрібні непорозуміння чи образи – якщо йшлося про справи більш серйозні. Напровесні 2004 року під час однієї з наших зустрічей він сказав мені, що в газеті «Літературна Україна» є вакансія заступника головного редактора, і, якщо я хочу, то він може головному редактору – Петру Мойсейовичу Перебийносу – рекомендувати мене на цю посаду. Я аж затремтів від хвилювання. «Літературна Україна»! Та це ж була моя улюблена газета зі студентських часів! Це ж рівень! Це ж письменницька газета!.. Звичайно, я погодився. Хоча й мав на той час уже чималий редакторський досвід, однак «Літературна Україна» — це щось особливе. І це було справді так. Працювати «в парі» з головним редактором Петром Перебийносом було дуже комфортно, і я поступово почав освоювати тему письменницького буття…

За час роботи в «Літературній Україні» я доволі рідко контактував з Михайлом Федотовичем, хоча, звичайно, ніколи не забував, що саме він, по суті, привів мене в редакцію цієї газети.

Більш інтенсивним наше спілкування було під час подій 2011 року в Спілці письменників. Не хочу переповідати якихось деталей – це для іншого сюжету. На той час Яворівський набрався гріхів предостатньо, і письменники в переважній більшості ставилися до нього негативно. Проте для його усунення з посади голови НСПУ необхідно було організувати кампанію. На мою думку, режисером цієї кампанії був саме Михайло Федотович. У цьому проявився ще один його талант – організатора, промоутера, медіатора. Лідера. Наскільки я знаю, і Віктора Баранова на найвищий спілчанський пост висував саме Слабошпицький…

Зрештою, як відомо, за результатами двох «турів» письменницького з’їзду в Пущі-Водиці (я був учасником обох) головою НСПУ був обраний Віктор Баранов. Після обрання 30 січня 2012 року на конференції столичних письменників головою Київської письменницької організації я увійшов до складу Секретаріату НСПУ, і тоді почалась нова сторінка нашого спілкування з Михайлом Федотовичем, який тоді став також одним із секретарів НСПУ.

Думаю, не варто тут про це багато розказувати, скажу лиш, що це був не найкращий період наших взаємин з паном Михайлом. Баталії, які розгортались під час засідань Секретаріату – знову ж таки, тема для окремої розмови, але були вони іноді справді дуже гарячими… Тоді для мене відкрилась ще одна якість Слабошпицького – його вміння полемізувати, переконувати, знаходити аргументи. Ну, звичайно ж, і бійцівські якості…

Не скажу, що ми стали ворогами, однак жорсткими опонентами – це так.

Наші стосунки загострилися ще більше під час підготовки до письменницького з’їзду, який відбувся 29 листопада 2014 року і на якому мене було обрано головою НСПУ. Михайло Федотович, наскільки я розумію, не мав реального фаворита, здатного перемогти, однак і мене, зрозуміло, не підтримував.

Наступних чотири роки наші з паном Михайлом шляхи практично не перетиналися. Проте і особливої ворожнечі як такої не пригадую. Тоді довкола Спілки точилися скандали, спровоковані групою «небайдужих» з числа окремих спілчанських секретарів, підтримуваних зовнішніми впливовими силами, зацікавленими в «прихватизації» Спілки. Слабошпицький в цьому участі не брав і, більше того, наскільки я знаю, доволі критично ставився до заколотників. (Пізніше, на з’їзді 29 листопада 2018 року, він назве їх «літературною шпаною»).

Відчуваючи налаштованість Михайла Федотовича, я по телефону запропонував йому зустрітися, дарма що до цього ми вже років п’ять чи шість взагалі не розмовляли.

Тодішня наша зустріч відбулась ранньої затишної осені 2018 року в скверику біля метро «Золоті ворота». У мене було відчуття, що ми ніби знову розмовляємо в їдальні фармацевтичної фірми «Дарниця», і що не було цих років непорозумінь, сварок, образ… Виявляється, в мене в душі до Михайла Федотовича не залишилось, попри все, якихось бар’єрів чи льоду. Виявляється, всі ці роки, доволі жорсто опонуючи Слабошпицькому, десь у глибині душі я так само його поважав – як сильну, талановиту  особистість. Я знову опинився в полоні його харизми, його інтелекту…

Та зустріч зробила нас знову якщо не союзниками, то принаймні зблизила. Я відчув, що при потребі зможу розраховувати на підтримку Михайла Федотовича.

Зрештою, після з’їзду наші контакти тривали, хоча й доволі рідко, переважно принагідно. Пригадую, що Слабошпицький як член Правління НСПУ кілька разів доволі різко виступав на засіданнях Правління – тоді, коли потрібно було давати раду кільком невгамовним скандалістам, котрі закидали Спілку і мене як голову заявами до суду, до поліції, СБУ, прокуратури… Я відчув, наскільки справді пан Михайло вболіває за Спілку, настільки йому болить те, що в ній відбувається, і настільки йому гидко від того, що ці стіни, освячені присутнім тут духом наших славетних класиків, змушені чути такі брудні і спекулятивні репетування і погрози.

При цьому, як мені здається, в останні роки Михайло Федотович дещо дистанціювався від Спілки, і не лише з причини своєї відрази до «літературної шпани». Думаю, йому хотілося передати людям ті знання, які він накопичив упродовж кількох десятиліть своєї активної присутності в літературному процесі і в спілчанському житті; зафіксувати на письмі ту нерідко безцінну інформацію, якою володів,  — щоб це залишилось в історії літератури. Всі ці роки, наскільки я розумію, він активно писав свої «Дзеркала» — так, ніби відчував, що час збігає, і треба встигнути поставити останню крапку. Здогадуюсь, що він не встиг написати все, що хотів. Але написав дуже багато. Скажу чесно: я не впорався з часом, щоб повністю прочитати його останнє «чотирикнижжя», але навіть з того, що прочитав, можу сказати, що це – вражаюча праця. Величезний обсяг інформації, сотні імен, детальний аналіз окремих сторінок історії нашого літературного процесу, характеристика багатьох творів, особисті спостереження з життя наших класиків,  з життя багатьох письменників, з якими перетиналися дороги Михайла Федотовича… Тисячі сторінок…. Все це зробила одна людина. Здогадуюсь, що значний обсяг текстів у цих книжках був написаний впродовж кількох десятиліть: пан Михайло, як людина дуже неледача, не лінувався вести нотатки з приводу різних літературних подій, буквально на коліні записував свої враження і спостереження… А коли прийшов час, йому залишались тільки все оформити належним чином, зшити і огранити… Пригадую, що якось під час однієї з наших розмов він захоплювався шаленою працездатністю Павла Загребельного і казав, що Павло Архипович у цьому – для нього приклад…

Звичайно, написане мною – далеко не все, що я міг би згадати про Михайла Слабошпицького як про особистість, письменника, лідера. Не маю сумніву, що колеги скажуть і про інші його заслуги: і як про автора талановитих творів для дітей, творів про видатних українців, розкиданих по світах у вихорі двадцятого століття… Розкажуть про його подвижницьку багаторічну працю у мовному конкурсі імені Петра Яцика… Про підтримку різних суспільно важливих проектів Лігою українських меценатів… Про започатковане ним видавництво «Ярославів вал»… Про його численні «марафони» в ефірі українського радіо… Про його виступи як громадського діяча, одного з лідерів громадської думки, на підтримку української культури…

Інші розкажуть про це. Я ж намагався поділитися своїми особистими спогадами про цю незвичайну, неординарну, талановиту людину. Тим, що «записано в книгу життя». Михайло Слабошпицький жив яскраво і залишив по собі добру пам’ять у серцях тих, хто його знав і хто цінує справжні людські чесноти.

Михайло Сидоржевський

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Михайло Слабошпицький: харизма, розум, талант

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Долучився до “Фонду Фантастики”

Треба зауважити, що мої оповідання у жанрах “наукова фантастика” та “фентезі” тепер належить до Фонду Фантастики, позначка якого на обкладинці книги є певним знаком якості (як мінімум гарантує добре оформлену

Булгаков — за бажанням. Міносвіти прибрало зі шкільної програми російських і…

Міністерство освіти та науки оновило шкільну програму у відповідь на виклики, що виникли після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Як повідомляє пресслужба Міносвіти, із програми пре

Невеличкий гостинчик)

Доброго часу доби! 

Що краще, поставити суперницю на місце чи продовжувати робити вигляд, що нічого не відбувається? 

Сьогодні оновила книгу “Стриптизерша для ректора” і зовсім скоро ми дізнаємось,

Купка банальностей

Слава Україні!

Почну не з банального, хоча сам допис буде пройнятий ним.

Мушу поділитися ушкваром від моєї бабці. Учора, коли зайшла мова про дітей, зятів та навчання, вона сказонула таке, що я уже другий день регочу: «Я

Нова обкладинка

Додала нову обкладинку на “Відьмину службу підтримки”. Казали, що надписи погано читались, та й так, думаю, що можна поекспериментувати трохи. Як вам? 

 

Стара.

Перейти до блогу

Нові автори

Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Перейти до "Нові автори"