Михайло Сидоржевський. Дещо з історії окремих давніх поселень на території нашого…

Михайло Сидоржевський. Дещо з історії окремих давніх поселень на території нашого…

“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023

У столичному видавництві «Ліра-К» (директор Віталій Зарицький) щойно побачила світ моя книжка «Солотвин. З глибин минулого до наших днів», матеріали до якої я почав збирати ще в студентські роки, а писав з перервами майже десять років, починаючи з січня 2014-го року. Це – результат моїх аматорських досліджень з історії мого рідного села – Старого Солотвина (до 1924 року – Солотвин).

Книжка нараховує понад 500 сторінок і більше 300 фотографій, в тому числі старі карти.

Для мене це надзвичайно важлива книжка. Її я присвячую майбутнім поколінням солотвинців.

Нижче публікується невеликий уривок.

Михайло Сидоржевський.

…Думаю, тепер варто навести деяку інформацію з давньої історії деяких довколишніх поселень, яку автор зібрав під час написання цієї книги.

Взагалі, якщо подивитися на географічну карту нашого краю, то можна побачити, що найдавніші місця розселення, як правило, виникали по берегах тутешніх річок: Гнилоп’яті з притокою Гнилоп’яткою, Гуйви, а також меншої за розмірами – Коденки. Так, на березі Гнилоп’яті розташований Бердичів, а також Бистрик і Хажин (від Бердичева вверх по течії), і нижче по течії Скраглівка, Мирославка, Райки, Швайківка, Слободище, Троянів… На Гнилоп’ятці – Райгородок. На берегах Гуйви – Котельня, Ліщин, Скоморохи, Пряжів… На берегах Коденки – Солотвин, Кодня, Вертокиївка, Іванківці…

Зрозуміло, що багато відомо про Бердичів. Якщо говорити про час його виникнення (як і версії щодо походження назви), то думки істориків з цього приводу є різними. Так, А.Косич у книжці «Бердичев и Бердичевский уезд» (1901 р.) зазначає, що «Бердичів відомий з 1320 року, коли місцевість, яку він нині займає, була подарована Великим князем Гедиміном литвину Тишкевичу». Цю ж дату називають укладачі «Енциклопедії українознавства» (під редакцією В. Кубійовича). Щоправда, ні в першому, ні в другому випадку автори не вказують джерел, звідки могли бути взяті ці відомості. При цьому історики зазначають, що у відомих писемних джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про Бердичів.

Є й інші версії. Ось одна з них (цитуємо за книжкою: Горобчук А.П. «Бердичів. Історія міста від заснування до сьогодення»): «1437 року князь Лев Болеслав Свидригайло, наймолодший син Ольгерда, Великий князь Руський (Київський), надав жалувану грамоту своєму підданому – васалу Каленику Мишковичу – на володіння землями від Хмільника (сучасна Вінниччина) до Пулина (сучасне селище міського типу Червоноармійськ (нині знову Пулин – М.С.) Житомирської області). До цих володінь входили і землі сучасної Бердичівщини. У Каленика Мишковича було три сина – Сенька, Івашка і Тишка (Тишко, Тимофій). Від третього сина Каленика Мишковича – Тишка – і походить рід Тишкевичів (що означає нащадки Тишка)». І саме нащадки Каленика, зазначає А.Горобчук, активно освоювали край, будуючи замки і населяючи їх переселенцями. В цей час, за версією місцевого краєзнавця і історика, і з’являється, або скоріше відроджується, Бердичів.

Втім, А.Горобчук у своїй праці наводить ще один історичний факти, оприлюднений порівняно недавно. Дослідник повідомляє, що «у Національному історичному архіві Білорусі (Радзивілівська папка, Беларускі гістарычны агляд) зберігається вельми цікавий документ – Дарча грамота подільського князя Федора Коріатовича, написана кирилицею на пергаменті, датована 20 червня 1391 року. Ось фрагмент дослівного трактування в перекладі на сучасну мову, підготовлений археографом Олександром Грушею у 2001 році: «Ми, князь Федір Коріатович, Божою милістю дідич і господар Подільської землі, чиним свідомо цим листом всякому доброму, хто на цей лист гляне і почує, поважаючи його, даруємо, але не чужих земель, а земель ними самими перетвореної Подолії за вірну службу землі Крапивни долов Буга («місцевість», по-сучасному «басейн» Бугу) недалеко від Бердичева (землі Великого князівства Литовського) пану Гринькові зі всіма тими ріками, землями, лісами, полями, дібровами і селами, хто там сидять і прислуживають (проживають)…

Княжий писар Андрій Морхина, город Смотрич, 20 червня 1391 року».

Тобто, якщо вважати цей документ достовірним, то станом на 1391 рік Бердичів уже існував.

Дослідники історії нашого краю М. Бедь і Б. Марковський («Бердичівщина під владою Литви та Речі Посполитої. Козацькі часи») вважали, що Бердичів як населений пункт вперше згадується в історичних джерелах за 1545 рік. Також зазначається, що ця дата вказується в двох джерелах: люстрації (переписі населених пунктів) Київського воєводства  як власність Василя Тишкевича та в описі Житомирського замку (Павло Скавронський. Мила моя сторона. Краєзнавчі нариси з історії, економіки та культури рідного краю. – Бердичів: ФОП Мельник М.В., 2014).

На сьогодні, згідно збірника нормативних документів «Охорона культурної спадщини в Україні», офіційно визнаною датою заснування Бердичева є 1430 рік.

Після Люблінської унії 1569 року – угоди про об’єднання Польщі й Литви в єдину державу Річ Посполиту – Бердичів з довколишньою місцевістю відійшов до шляхетської Польщі. (Це зумовило посилення католицького тиску на православне населення краю. Великі землевласники переходять в уніатство). На цей час майже вся територія сучасного Бердичівського району, як засвідчує сайт my.berdychiv.in.ua, перебувала у володінні Федора Тишкевича і його братів Остафія, Юрія, Петра і Олександра. Від свого дядька, Каленицького, Федір отримав у спадщину містечко Слободище, яке нараховувало 90 «димів» і замок.

В інвентарному описі від 7 жовтня 1593 року записано (тут подається в перекладі на російську з ста­ро­поль­ської): «Город ново­осед­лый Бердичев, находящийся на реке Большая Пята, в котором повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом. В том местечке замок на городище, в котором построены: спереди над вратами башня, в стене 4 светлички и 6 домиков, на горке зал построен большой, пекарня, сени, коморы, напротив сеней начали строительство башни. Городище стенами обставлено, вокруг замка пригород. Возле замка гребля, став, млын с четырмя колесами, который орендует до 1599 года за 100 коп в год еврей». З інвентарного опису також відомо, що Федір Тишкевич на двадцять років звільняє селян-переселенців від податків. З цього часу Бердичів стає містечком.

До речі, в цьому доволі детальному інвентарному описі (за 1593 рік) подається дуже багато цікавої інформації про деякі села тодішнього Житомирського повіту Київського воєводства. Деяку, як на мене, важливу інформацію я постараюсь викласти нижче. Хоча зробити це непросто, оскільки весь текст написаний старопольською мовою.

Спершу подаю повну назву цього документу (назва вказана російською мовою; початок тексту – латинь; весь текст, повторюю, – старопольською): «Инвентарь имений, принадлежащих панам Евстафию, Юрию, Петру и Але­ксандру Тыш­ке­ви­чам Логойским, находящихся в Житомирском повете Киевского воеводства, с исчислением крестьян и мещан и их повинностей. 1593 года, Октября 7 дня».

При побіжному вивченні питання походження назв деяких сіл нинішнього Бердичівського району і окремих довколишніх сіл, я, крім інвентарного опису 1593 року, використовував й інші джерела. Зокрема: довідник «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Т. 1 – 5. – Почаев, 1888 – 1903» (elib.shpl.ru). Автор — Теодорович Н. И.; а також дослідження Г.Богуна, Т.Мовчанівського і матеріали з сайту  my.berdychiv.in.ua.

Цікаво, що названі в цьому інвентарному описі населені пункти (включаючи найбільші – Слободище і Бердичів) належали «до міста Кодні» (саме так сказано в описі). Тобто, станом на 1593 рік Кодня була містом і адміністративним центром (пізніше – містечком, а нині – селом). В описі детально описані межі земельних «володінь» Кодні.

Опис починається з «міста» (його мешканців тут названо «міщанами») Слободища, розташованого над рікою «П’ятою великою» (теперішня Гнилоп’ять), яке на той час, судячи з усього, було доволі великим і давно заселеним, і належало Федору Тишкевичу Логойському, ще одному братові чотирьох вище вказаних братів. В тексті зокрема згадується «старе місто», в якому є «замок», і «Слободище нове», «на пагорбі біля річки Кузьминки». Вражає розмір цього «новозаселеного міста»: 148 будинків. «Під тим  же містом на тій же річці гребля засипана», — говориться в описі далі, що вірогідно свідчить про те, що поселення на території Слободища існувало задовго до 1593 року. Варто зазначити, що Слободище – одне з найдавніших сіл нашої місцевості, межиріччя Гнилоп’яті – Коденки – Гуйви. Як зазначено вище, тут археологи знайшли багато артефактів давніх і дуже давніх часів.

І ще. Житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький (1952 – 2021), якому 15 грудня 2022 року присвоєне звання «Почесний громадянин міста Житомира» (посмертно), під час нашої зустрічі в Житомирі влітку 2021 року повідомив мені цікавий факт: наявність у топонімі закінчення «-ище» свідчать про його древність. За його словами, це безпосередньо стосується і назви «Слободище». Тобто це ще одне підтвердження, що поселення з такою назвою виникло дуже давно.

До цього додам ось що. Історик К.М. Тищенко у своїй праці «Араби на півночі (Присвячено арабським студіям Омеляна Йосиповича Пріцака») зазначає, що корінь «Слобод- чимраз надійніше пов’язується з ар. salābat ‘твердиня’». В іншій своїй праці – «Правда про походження українців» (https://shron1.chtyvo.org.ua/Tyschenko_Kostiantyn/Heny_mova_Ukraina.pdf) К.Тищенко наводить перелік арабських семітизмів VIII-XIII ст. в українських топонімах: Гайссин, Русава, Воропаїв, Кур’янці, Гоба, Тараща, Кафа, Солотвин, Хасанівка.

Принагідно зазначу, що про Слободище згадує П.Клепатський в контексті кінця ХV століття. «Близько 1483 року Свитригайло пожалував Слободище з обширними просторами землі над Гнилоп’ятом і Гуйвою своєму вірному слузі Каленику Мишковичу. (Тут незрозуміло, про якого Свитригайла йдеться. Свидригайло Ольгердович, відомий з історії зокрема як Великий князь литовський, помер 1452 року).

Отже, П.Клепатський пише, що після смерті Каленика його володіння були передані на братів (очевидно, йдеться про синів Каленика), які здійснили розподіл між собою в Житомирі (1450 р.). За іменем одного із «нісходящіх»  (очевидно, нащадків) – Тишка його потомки прозвались Тишкевичі. В момент люстрації 1545 року Слободищами володів Василь Тишкевич, п’ятий син цього Тишка. Помираючи (1561 р.), Василь Тишкевич заповідав своїм синам Юрію і Каленику і внуку Костянтину «отчизну» і «дідизну» — «Слободищи, двір Чортоліси (Пуліни), Бердичево, Кодню, Рудники». Згідно з цим заповітом, власником Слободищ і Бердичева залишився Каленик.

Станом на 1590 рік, як засвідчує запис у Актовій книзі Житомирського гродського уряду за вищевказаний рік («Акти Житомирського гродського уряду». 1590 рік. 1635 рік.  Житомир, видавництво «Полісся»), Кодня і Слободище належали «воєводичу берестейському» Фрідриху Тишкевичу Логойському (він же Теодор Фрідрих, або Федір, 1549 – 1621), старшому синові Юрія Тишкевича. Але при цьому згадується і «пан Михайло Станіславський», «воєводич коденський, слободиський і бердичовський».

В Інвентарному описі 1593 року згадується село Райки, яке «слуга його милості, пан Воронич, заселив, неподалік від Слободищ, над рікою П’ятою великою». В описі є згадка про «пусте Городище» на околиці Райок, і «біля того Городища вал старий насипаний». Також згадується про село Голодьки (Holotki, з 1960 року — Мирославка), яке «пан Воронич своїм коштом заселив неподалік Слободищ над рікою малою П’ятою». Села Райки і Голодьки як власність «воєводича брестського пана Антоніяна з Логойська Тишкевича» (1609 – 1649) згадуються також у Актовій книзі Житомирського гродського уряду за 1635 рік.

Також пишеться про «село Збжиловку неподалік Слободищ над річкою П’ятою» (незрозуміло, про яке село йдеться), яке «слуга його милості, пан Кшиштоф Козицький, недавно своїм власним коштом заселив».

Згадується «недавно заселене село Олішковці», яке «слуга його милості, пан Кшиштоф Прусак, тримає», а також Селище Кащинське поблизу Олішковичів.

Детально описується маєтність «міста Бердичева над рікою П’ятою великою, від Слободищ у двох милях нагору по П’яті».

«Вище Бердичева, в селі Бистрик, впадає (річка) Бистрик в річку П’яту», — як бачимо, є тут згадка і про це село. Виявляється, заселив це село своїм коштом «слуга його милості пан Кросвіцький, якого прозивали Бистриком». Таким чином, ця інформація заперечує версію краєзнавця Г.Богуна про те, що назва «Бистрик» походить від слова «бистрина» (швидка річкова течія).

Є в цьому описі згадка про заселене «слугою його милості Угрином Міклошем село Маркушівці (нинішні Маркуші), яке також розташоване на річці Бистрик, а також селище Хажин, «над річкою П’ятою великою лежаче», яке недавно заселив «слуга його милості Щешни Мйьодуський».

Згадується «Сільце слуги його милості пана Нізгорського, недавно над рікою Бернавою заселене» (можливо, йдеться про Великі Низгірці? – М.С.). Якщо це так, то це також суперечить версії Г.Богуна про походження назви Великі Низгірці як «поселення людей на невисоких пагорбах серед заболоченої місцевості (низьких горах)».

Більше інформації – про «місто Кодню, в двох милях від Слободищ», або ж «місто Коденське». Зокрема, про «річку Кодню» і насипану на ній греблю.  Є згадка про села Янківці (нинішні Іванківці) і Вертикиївці (Вертикиївка).

Також є інформація про села Салинці і Дедеркали на березі річки Кодні (Коденки), а також про Солотвин.

В описі повідомляється про села Журбинці (заселив своїм власним коштом «слуга його милості Антон Журбинський), ще одне «сільце» (незрозуміло, про яке село йдеться; «де слуги його милості мешкають Заблоцький, Іван Голич»), село Сємашковці (Сьомаки), яке «тримає слуга його милості пан Токарський».

(До речі, в Актовій книзі Житомирського гродського уряду за 1590 рік згадується якийсь «служебник Карпо Журбинський»).

Цікавою є згадка про «сільце, яке слуга його милості Половіцький почав заселяти». Можливо, йдеться про Половецьке? Не знаю, наскільки достовірною, виходячи з цієї інформації, є версія про те, що Половецьке вперше згадується у 1650 році як Половецьк – imsu-zhytomyr.com, і що на місці села був половецький табір.

Згадується в описі «селище пусте Озіранське» (ймовірно йдеться про Великі Мошківці).

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Михайло Сидоржевський. Дещо з історії окремих давніх поселень на території нашого…

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

В Україні запровадили механізм добровільної відмови від вченого звання

У Кабінеті міністрів затвердили постанову, що визначає механізм добровільної відмови від вченого звання. Її оприлюднили на вебпорталі органів виконавчої влади України.
До затвердження р

У Словаччині поет скоїв напад на прем’єр-міністра країни Роберта Фіцо

Прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо поранили під час стрілянини перед Будинком культури у Гандлова, де проходило засідання уряду. Про це повідомив словацький новинний сайт Aktualit

Хто з українських письменників-класиків одягав вишиванки

Щороку в третій четвер травня українці святкують День вишиванки. Зараз вишита сорочка є невіддільним символом української ідентичності, котру українці одягають не лише на свята. Цікаво,

Із життя пішла канадська письменниця і нобелівська лавреатка Еліс Манро

У віці 92 років померла канадська письменниця, майстриня короткого оповідання, лавреатка Нобелівської премії з літератури-2013 Еліс Манро.
Еліс Манро народилася 10 липня 1939 року в Онт

Стало відомо, які книжки Україна представить на виставці у Польщі

Наприкінці травня в Палаці культури й науки у Варшаві відбудеться Міжнародний книжковий ярмарок, на якому Україна представить національний стенд і літературну програму. Про це повідомил

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"