«Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ

«Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ

В іноземних ЗМІ продовжують писати про Україну: впродовж кількох тижнів аналізували спротив громадян і небажання виїжджати, не оминули увагою й історію нашої держави та те, чому Україна мусить перемогти. І хоч кількість матеріалів про війну зменшується, але хороші статті продовжують виходити. Читомо пропонує ознайомитися з їх оглядом.

Про геноцид у Бучі та про бажання українців бути поміченими у світі

Політолог, історик Університету Джона Гопкінса, автор книжки Ordinary Jews: Choice and Survival During the Holocaust та співавтор книжки Reform and Rebellion in Weak States Євген Фінкель для видання The Washington Post написав статтю «Те, що сталося в Бучі, — геноцид. Крапка».

 

У ній він спростовує заяву радника з національної безпеки США Джейка Саллівана: «Ми ще не бачили, щоб рівень систематичного позбавлення життя українського народу піднявся до рівня геноциду». На думку Фінкеля, події в Бучі підпадають під поняття геноциду.

 

«Геноцид розгортається на наших очах. Геноцид, який часто називають «злочином злочинів», вважається абсолютним найнижчим рівнем людської поведінки. Активісти та політики схильні застосовувати цей ярлик до всього, що вважають жахливим, навіть до вакцинації дітей проти коронавірусу. Це принижує злочинність, знецінює її. Як дослідник Голокосту і нащадок тих, хто пережив Голокост, я добре усвідомлюю необхідність обережності, і в минулому критикував уряди багатьох пострадянських держав, включаючи Україну, де я народився, за неправильне використання цього терміну. Але не зараз», — наголосив Фінкель.

 

Він зазначає, що ключовим поняттям геноциду є не кількість жертв, а наміри тих, хто його здійснює. Конвенція ООН про запобігання геноциду 1948 року визначає геноцид як «діяння, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу».

 

Фінкель наголошує, що Буча — не єдине місто, у якому російські окупанти вчинили масові злочини проти людяності, а «жахливі вбивства там стали частиною ширшої схеми». Як доказ наміру росії винищити українців він наводить статтю під назвою «Що росії робити з Україною», опубліковану 3 квітня російським державним ЗМІ «РИА Новости».

 

«Поєднання офіційних заяв, що відмовляють Україні та українцям у праві на існування, і все більше доказів навмисних, широкомасштабних нападів на цивільне населення України, не залишають місця для сумнівів. Межу від воєнних злочинів до геноциду вже перейшли», — написав Фінкель.

 

Український письменник Андрій Курков для видання The Guardian у статті журналістки Вів Гроскоп «Я більше не боюся війни» розповів про життя в Києві під час війни.

 

Він зазначив: «Спочатку ви перебуваєте в стані шоку. Але потім просто адаптуєтеся до цього психологічно. Я більше не боюся війни. Ви просто відчуваєте цей фаталізм. Те, що буде, буде. І ви просто повинні продовжувати жити та робити все, що можете в цих обставинах. Це дає вам таку енергію. І переконання, що можна боротися з силою зла, яка більша за вас»

 

Курков радить читати літературу про Україну: «Ворота Європи» Сергія Плохія, «Червоний голод» Енн Епплбом, «Криваві землі» Тімоті Снайдера. За його словами, так можна допомогти Україні й зрозуміти різницю між нашою країною і росією, а також причини цієї війни.  

 

Ще Курков рекомендує «Солодку Дарусю» Марії Матіос та Stalking the Atomic City. Life among the decadent and the depraved of Chornobyl («Переслідування атомного міста: життя серед декадентів і розбещених Чорнобиля») Маркіяна Камиша, бо ці книжки зрозумілі для читача не з України, на відміну від більшості української літератури, яка «спрямована всередину, на тих, хто вже розуміє, про що ідеться».

 

Андрій Курков наголошує, що більше не повернеться до росії й не відвідуватиме її: «Ми говоримо про місце, де 80% населення підтримують путіна. Тому я не зацікавлений у її відвідуванні. Мене не цікавить їхня культура, їхня історія». Письменник зазначає, що Крим не відвідуватиме також.

 

Письменник Пітер Померанцев, автор «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності», керівник проєкту «Арена» із дослідження України в Університеті Джона Гопкінса, для The Economist у статті «Що владімір путін неправильно зрозумів про українців» пригадує свої відвідини України та аналізує те, чому у світу неправильне уявлення про країну.

 

Він також описує результати соціологічних досліджень зі ставлення українців до СРСР. Померанцев зазначає, що відмінності між світоглядом українців різних з різних регіонів країни менші, ніж того можна було очікувати. 

 

Він також апелює до роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», коли говорить про сприйняття українцями травм своєї історії та бажання бути поміченими у світі: «Цікаву відповідь дало наше минулорічне дослідження про те, «що об’єднує українців». Коли ми запитували людей, коли вони найбільше пишаються своїм українством, вони майже завжди згадували момент міжнародного визнання, коли відчували, що Україну помітили. Часто це були дрібниці: українська дитина перемогла на міжнародному математичному конкурсі, іноземець згадав на відпочинку, що знає, де Україна».

 

«Тоді я думав, що це прагнення пов’язане з ідентичністю, бажанням бути відомим. У «Польових дослідженнях з українського сексу» Забужко героїня подорожує від одного міжнародного літературного семінару до іншого, спонукана довести, що українська мова — жива мова, і виснажена потребою постійно відповідати на запитання «Україна? Де це?». Тепер я розумію, що бажання бути поміченим пов’язане не лише з ідентичністю; це також про безпеку. Те, що вас бачить світ, означає, що є менше шансів, що вас уб’ють», — підсумовує Померанцев.

Про музей російського письменника у місті, яке страждає від нападу росіян

Американське інтернет-видання «Literary Hub», яке вже писало про Україну та її літературний спадок, зокрема про вірші українських поетів і поеток та про те, які книжки варто прочитати, щоб зрозуміти Україну, опублікувало статтю Елісон Андерсон «Улюблений літній дім Антона Чехова в Україні під загрозою», у якій та пригадує свої відвідини України й музею Чехова.

 

У статті Андерсон пише про неназвану знайому із Сум, котра надіслала їй повідомлення: «Найбільше ми переживаємо за наших хоробрих воїнів та жителів міста, але чимало хвилює культурна спадщина міста, особливо доля музею Чехова».

 

Авторка статті вважає, що Чехов не тільки російський письменник, він належить світові, а Суми пишаються тим, що стали важливим містом для відомого автора. Про значення садиби на Луках вона пише так: «За масштабом речей — це лише одна невелика дача з кількома коштовними артефактами, подарованими сестрою чи вдовою письменника: його медичні інструменти, пенсне, портрет, який намалював брат Микола, садовий капелюх, що носила його сестра Маша. Народ України втрачає, втратив, нескінченно, незмірно більше, але музей — більший за сукупність його складових, він лишається сховищем надії людства, місцем паломництва незнищенної віри».

 

Чому життя українців вагоміші, ніж геополітика

Це ж видання опублікувало відповідь українського письменника Артема Чапая на коментарі американського лінгвіста Ноама Чомскі у контексті російсько-української війни, у яких Чомскі стверджує, що потреба у НАТО зникла після розпаду СРСР, а російське втручання є порушенням міжнародного права, але «воно не порівнюється з тим, що роблять США за підтримки Великої Британії»

 

Чапай наголосив, що Україну не втягували у війну, на неї безпричинно напали, а весь світ — свідок російського імперіалізму.

 

«Я не хочу робити якісь хибні історичні порівняння, але імперії раніше програвали війни проти менших народів, і врешті-решт російський імперіалістичний уряд повинен програти. Коли вас бомбардують, коли ви думаєте про способи евакуації своїх дітей, у вас інша перспектива, ніж коли затишно сидите в офісі десь в Арізоні. Так, Ноам Чомскі, я маю на увазі й вас серед інших», — написав Чапай.

 

Він зазначив, що вражений акцентами Чомскі на «повалення капіталізму», коли українців убивають. Чапай попросив західних інтелектуалів перш за все думати про страждання мільйонів людей і аналізувати їх, а не геополітичні ходи.

 

Зазначимо, що Артем Чапай також перекладав праці Чомскі на українську.

 

Коріння українського опору: від Сковороди до Махна

Про спротив українців та роль української культури в ньому пише Остап Українець на своїй сторінці на Medium у блозі «Філософські підґрунтя українського опору». Він аналізує прагнення до свободи українського народу та українську культуру через 4 видатних діячів різних періодів та поглядів (бароко, романтизму, соціалізму та анархії): Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка та Нестора Махна.

 

Сковороду Українець розглядає як філософа, який переймався питанням волі та свідомості. Також він наголошує на важливості самопізнання для Сковороди.

 

Про почуття єдності як гуманізм у світогляді Шевченка Українець пише так: «Спільні зусилля є корінням спільної справи, і для цього потрібно ставитися до ближнього як до свого. Якщо у поневолених і неосвічених селян не вистачає ні знань, ні вільного часу, щоб подумати, освічені рабовласники не мають жодного виправдання». Він зазначає, що поняття свободи для Шевченка не політичне, а романтичне.

 

Що ж до Івана Франка, то його погляди прогресували від класичного соціалізму до націонал-демократизму. Українець наголошує, що для Каменяра одним із ключових факторів боротьби народу за волю є рівень його освіченості.

 

Також Українець апелює до анархістських поглядів Нестора Махна, який визначав управління як самоорганізовану «мить потреби, що вимагає вольової дії, яка розглядається як необхідність». Згодом такий підхід, констатує Остап Українець, трансформувався в сучасний державний апарат.

Лишатися в Україні, бо вона стала домом

Кейт Цуркан, заступниця директора Агентства перекладів української літератури Томпкінса, або TAULT, для The New Yorker пише про те, чому вирішила залишитися в Україні.

 

Цуркан — американська письменниця, яка чотири роки тому переїхала до Чернівців.  Вона пише, що перша сирена вмісті спрацювала через 4 дні після початку повномасштабного вторгнення, та описує досвід першої стрімголової втечі до укриття.

 

Цуркан пригадує, що коли родичі родини евакуювалися за кордон і пропонували їхати з ними, вона та чоловік відмовилися: «Моя свекруха не хотіла залишати двох своїх синів, і я, так само, відчувала, ніби кину свого чоловіка. Думка про те, щоб жити в Польщі, поки вони продовжували волонтерську допомогу в Чернівцях і готувалися до можливості бути призваними, здавалася неправильною, навіть збоченою».

 

Крім того, Цуркан наголошує, що за чотири роки перебування в Україні та стала її домом. Вона вивчила мову і зустріла тут свого чоловіка. Ці роки, за словами письменниці, мов ціле життя, тож вона дійшла висновку, що разом із чоловіком зможе пережити все.

 

Вона пригадує свій перший візит до України й до Чернівців як викладачки англійської на запрошення Мустафи Наєма: «Моє попереднє життя могло здатися комусь ідеальним, але воно було не для мене. Хотілося спробувати чогось іще, і як виявилося, відповіддю була Україна. Того літа я зустріла в Чернівцях кількох місцевих письменників і потрапила на українську літературну сцену. У сучасній українській літературі було щось глибоко хвилююче, і мені здавалося, ніби я спостерігаю, як історія пишеться в реальному часі».

 

Також Цуркан пише про досвід перебування у Чернівцях вимушених переселенців, серед яких і письменник Олександр Михед з дружиною, які втратили в Гостомелі дім. Інша пара біженців живе у квартирі Кейт Цуркан та її чоловіка.

 

«Багато наших речей досі у квартирі, і моя бібліотека теж, якою я колись так пишалася. Кожного разу, коли я повертаюся, щоб щось взяти, я не можу не поставити собі питання: чи дійсно мені це потрібно? Чи ця книжка поезій Пауля Целана врятує мене від зґвалтування чи вбивства?Відповідь на ці питання очевидна. Немає повернення до того, що ми колись вважали нормальним. Ніхто з нас не подивиться на своє життя знову так само», — підсумовує письменниця.

Незламність України, причини якої — у її історії

Олеся Хромейчук, директорка Українського інституту Лондона, та Соня Білоцеркович, авторка збірки есеїв «На нашому шляху додому з революції: роздуми про Україну», у статті «Нація, якою стала Україна» для видання The New York Review розмірковують про перетворення українського суспільства під впливом Революції Гідності, російсько-української війни, що розпочалася у 2014 році, та наступної її фази — повномасштабного вторгнення.

 

Вони аналізують процеси, підсилені цими подіями — зокрема розбудову громадянського суспільства, підвалини якого заклала ще Революція на граніті, розвинула Помаранчева революція, але «перезавантаженню країни» найбільше сприяла Революція Гідності. Вона вплинула на українізацію та сплеск національної свідомості, але і на збільшення уваги до прав і свобод громадян країни, включаючи національні меншини киримли та євреїв.

 

«Цей громадянський націоналізм, що визріває в Україні, характеризується його політичною ідентифікацією з ліберально-демократичною державою. На відміну від етнічного націоналізму, ця громадянська націоналістична структура не пригнічує етнічну приналежність, мову, релігію чи культуру серед населення, але сприяє колективній готовності людей підтримувати спільні демократичні інститути та цінності, заохочуючи солідарність між групами та долаючи історичні розбіжності», — наголошують авторки.

 

Олеся Хромейчук та Соня Білоцеркович пишуть і про те, що прагнення українців до єдності дуже зросло. Також вони підкреслюють, що наративи російської пропаганди про ультраправих та нацистів в Україні безпідставні: політичні націоналістичні партії в Україні отримали значно менше голосів виборців, ніж в Німеччині чи Франції.

 

Розвинуте громадянське суспільство авторки аналізують на прикладі того, які протести українці розпочали проти поліцейського свавілля Арсена Авакова та злочинів поліції.

 

На противагу цьому вони аналізують репресії росіян в окупованих частинах України: Криму, Донецькій та Луганській областях, зокрема про концтабір «Ізоляцію».

 

«Путін використовує ретроградну міфічну версію російського минулого не лише для пригнічення українців, а й для того, щоб не дати власному народу уявити собі майбутнє, в якому їхнє життя варте більше, ніж служити гарматним м’ясом для його воєн. Натомість українці мають чітке бачення майбутнього для себе та своєї країни, і вони зроблять усе, щоб захистити її», — підсумовують у статті.

Нарешті, чому світові потрібна перемога України

Про те, чому Україна мусить перемогти, розмірковує американська журналістка, лавреатка Пулітцерівської премії Енн Епплбом в однойменній статті для журналу The Atlantic: «Українці та демократичні сили, які підтримують Україну, повинні працювати для досягнення мети. Цією метою не повинне бути перемир’я, плутанина, рішення підтримувати якийсь український опір протягом наступного десятиліття, чи клятва «випустити з росії кров насухо», чи щось інше, що затягне бойові дії та нестабільність. Цією метою має стати перемога України».

 

Епплбом наголосила, що українці довели: їхня боротьба — не тільки за власну державу, а й за загальні гуманістичні, демократичні цінності, за верховенство права, отже, перемога України буде перемогою демократії, а поразка — тріумфом автократії та дозволом від Заходу на геноцид.

 

Письменниця звертає увагу на те, наскільки російська окупація України подібна на окупацію СРСР Центральної Європи після Другої світової війни. Також вона наголошує, що росія змушує Захід боятися, а цього не можна допустити.

 

«Це не наша війна» — те, що ми могли сказати три тижні тому. Не зараз», — підсумовує Епплбом.

 

 

Попередні частини огляду:

 

  • «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого

 

  • «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня

 

  • «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня

Оригінал статті на Suspilne: «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Продовження попаданки!

Усім привіт! 

Оновлення книги Академія дружин драконів вже на сайті! 

 

                        Запрошую до прочитання 

поціновувачів фентезі,

Досьє на персонажа

Ім’я: Белла

Фамілія: Франкс

Рід: Франкс

Країна: Україна (перебування в цей момент)

Вік: 16

Ріст: 165 см

Характер: хитра; весела; вигадлива.

Родичі: Ян Косориконіг – зведений брат ; Ольга Косориконіг – опікун.

Сильні

Не варто проходити повз)

Ваша підтримка дуже важлива для мене)Підтримайте мене та цю книгу)І деякий подарунок для вас)

Няня по зальоту

Оце я потрапила! Так, саме такі думки завітали до мене в голову, коли я дізналася, що мені доведеться підміняти

Я теж хочу собі принца!

Привіт всім) Останнім часом мене тягне на історії про королівства)) Як тільки я дочитала до останньої випущеної глави книжку Юліанни “Та єдина, яку він шукав”, то одразу почала шерстити букнет на ще щось подібної тематики

Нова обкладинка та трішки перчику)

Слава Україні! 

Шановні читачі, хочу повідомити, що історія

“День студента”

отримала нову обкладинку! Ось так вона виглядає зараз)  

Також хочу поділитися враженнями про книгу, яку нещодавно почала

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"