Маєтки, книжки і ненависть: чому сестри Блеквуд завжди жили в замку

Маєтки, книжки і ненависть: чому сестри Блеквуд завжди жили в замку

Ширлі Джексон Ми завжди жили в замку / Переклад з англійської Наталії Гоїн – Жорж, 2021

 

Сестри Блеквуд живуть усамітнено в старому родинному маєтку. Констанс уже шість років не виходить з будинку, хоча її й виправдали у справі вбивства власних батьків, а Мерікат лише раз на тиждень вибирається в містечко на закупи, уникаючи зустрічей із місцевими мешканцями. Ізольовані від світу, вони живуть у власному вимірі, аж доки у їхньому маєтку не з’являється кузин Чарлі… Мерікат має зробити все можливе, щоб позбутися чужинця і захистити сестру та свій дім.

Ми публікуємо уривок з українського перекладу книжки, який має вийти у видавництві Жорж, з якого ви дізнаєтесь, як живе родина Блеквудів та яким чином проходить усамітнене життя Мері.

Мене звуть Мері Кетрін Блеквуд. Мені вісімнадцять років. Живу зі своєю сестрою Констанцією. Завжди думала, що, якби мені бодай трохи пощастило, я могла б народитися перевертнем, бо мої середній і безіменний пальці на обох руках — однакової довжини. Але залишається вдовольнятися тим, що є. Я не люблю вмиватися, не люблю собак і шуму. Люблю свою сестру Констанцію, а ще Річарда Плантагенета і гриб Amanita phalloides, бліду поганку. Інші мої родичі померли.

 

Коли я востаннє бачила бібліотечні книжки на кухонній полиці, термін їхнього повернення минув ще п’ять місяців тому, і я замислилася: чи хотілося б мені якихось інших, якби знала, що це останні книжки і вони залишаться на тій полиці довіку. Ми нечасто переставляли речі. Блеквуди не любили метушні і змін. Ми, звісно, користувалися недовговічними предметами — книгами, квітами чи ложками, — та все наше життя трималося на міцних і тривких речах. Ми завжди складали все на свої місця. Витирали пилюку й підмітали під столами та стільцями, під ліжками й картинами, під килимами й лампами, але ніколи їх не переставляли. Черепахові гребінці на маминому туалетному столику не посувались ані на дюйм. У нашому будинку споконвіку жили Блеквуди й завше підтримували бездоганний порядок. Щойно сюди перебиралася нова пані Блеквуд, одразу знаходилося місце для її речей, і на будинок щоразу нашаровувалося блеквудське майно, обтяжуючи його й допомагаючи втримати рівновагу в цьому світі.

 

Бібліотечні книжки я принесла в п’ятницю, наприкінці квітня. П’ятниці й вівторки були жахливими днями, бо мені доводилося ходити в містечко. Хтось же мав ходити в бібліотеку й купувати продукти. Констанція ніколи не ходила далі саду, а дядько Джуліан не міг. Тому двічі на тиждень я вирушала в містечко — не через гордість, навіть не через упертість, а просто тому, що потребувала книжок і їжі. Та, можливо, якраз гордість приводила мене до Стелли — випити чашечку кави дорогою додому. Я казала собі, що це гордість, і не минала Стелли, хай би як мені хотілося додому, а ще тому, що знала: Стелла помітить, якщо я пройду повз і не зайду, і може подумати, ніби я боюся, а такого я не можу стерпіти.

 

— Доброго ранку, Мері Кетрін, — незмінно віталася Стелла, протираючи барну стійку вологою ганчіркою, — як ся маєш?

 

— Дуже добре, дякую.

 

— А як почувається Констанція Блеквуд?

 

— Дуже добре, дякую.

 

— А як справи в нього?

 

— Усе гаразд. Чорну каву, будь ласка.

 

Якщо заходив ще хтось і сідав біля стійки, я залишала каву недопитою й підкреслено неквапно виходила, кивнувши Стеллі на прощання. «Бувай здорова», — завжди казала вона мені вслід.

 

Книжки в бібліотеці я вибирала ретельно. У нас удома, певна річ, були книжки — дві стіни батькового кабінету заставлені ними до самісінької стелі, однак мені подобалися казки та історичні книжки, а Констанція любила читати про їжу. Хоч дядько Джуліан зроду не брав до рук книжки, він полюбляв увечері, відірвавшись від своїх паперів, дивитись, як Констанція читає. Часом навіть кивав.

 

— Що ти читаєш, люба? Як же мило виглядає дама з книжкою.

 

— Я читаю «Кулінарне мистецтво», дядьку Джуліане.

 

— Чудово.

 

Нам не вдавалося довго просидіти в тиші, коли в кімнаті був дядько Джуліан; однак я не пригадую, щоб Констанція чи я колись розгортали книжки, які досі стоять на нашій кухонній полиці. 

 

Я вийшла з бібліотеки погожого квітневого ранку — світило сонце, усюди відчувалися оманливі та принадні обіцянки весни, які ніяково проступали крізь кіптяву містечка. Пам’ятаю, як зупинилася на сходах бібліотеки з книжками в руках і з хвилину дивилася на ніжну соковиту зелень поміж гілок на тлі неба, мріяла, як завше, повернутися додому небом, а не йти через містечко. Я могла зійти зі сходів бібліотеки, перетнути вулицю і крокувати протилежним боком, повз бакалійну крамницю, але тоді мені б довелося минути універмаг і чоловіків, які сидять перед входом. У цьому містечку чоловіки не старіли і пліткували, а жінки марніли й сивіли від клятої втоми. Жінки мовчки чекали, коли чоловіки нарешті підведуться й повернуться додому. Або я могла б простувати цим боком вулиці, доки не опинюся навпроти бакалійної крамниці, а вже тоді перейти на інший бік. Так навіть краще, хоча довелося б минати пошту й маєток Рочестера, де у дворі валялися купи поржавілих залізяк, поламані автівки, порожні газові балони, старі матраци, водопровідні труби та умивальники, що їх Гарлери постягали до себе. Мабуть, вони справді любили весь той мотлох.

 

Маєток Рочестера — найгарніший у містечку. Там колись була бібліотека зі стінами, оздобленими горіховими панелями, на другому поверсі — бальна зала, а вздовж веранди — багато троянд. Тут народилась наша мама, за законом маєток мав би дістатися Констанції. Як завжди, я вирішила, що безпечніше пройти повз пошту й маєток Рочестера, хоч і не люблю дивитися на будинок, де народилась мама. Уранці той бік вулиці зазвичай затінений і безлюдний. Якщо ж зазирну до бакалії, мені однаково доведеться минати універмаг, а долати такий шлях двічі за день — понад мої сили.

За містечком — на Гілл-роуд, Рівер-роуд та Олд-Маунтін — люди на кшталт Кларків і Каррінґтонів звели симпатичні нові будинки. Аби дістатися до Гілл-роуд і Рівер-роуд, їм доводилося перетинати все містечко, бо тамтешня головна вулиця була заразом і головною автострадою штату; однак діти Кларків і Каррінґтонів вчаться у приватних школах, а їжа на їхніх кухнях — з інших міст і містечок. Листи з нашої пошти їм привозять автівкою, уздовж Рівер-роуд аж до Олд-Маунтін, тамтешні мешканці відправляють листи в інших містечках, а жителі Рівер-роуд стрижуться у великому місті.

 

Мене завжди дивувало, чому люди, які мешкають у брудних будиночках уздовж автостради чи десь на околиці, на Крік-роуд, усміхаються, кивають і махають руками, коли повз них проїжджають Кларки й Каррінґтони. Коли Гелен Кларк заходить до бакалійної крамниці Елберта по банку томатного соусу чи каву, які забула купити її кухарка, усі бажають їй «Доброго ранку» і кажуть, що погода нині нівроку. Будинок Кларків новіший, але нітрохи не кращий за будинок Блеквудів. Батько привіз до будинку перше в містечку фортепіано. Каррінґтони володіють паперовою фабрикою, зате Блеквудам належать усі землі між автострадою й річкою.

 

Шепарди з Олд-Маунтін подарували містечку ратушу — білу шпилясту будівлю посеред зеленої галявини з гарматою перед входом. Якось зайшла мова про те, що варто поділити містечко на райони, позносити халупи на Крік-роуд і відбудувати все містечко, допасувавши його до ратуші, але ніхто й пальцем не ворухнув. Може, боялися, що тоді Блеквуди надумають відвідувати засідання ратуші. Мешканці містечка отримували в ратуші дозволи на полювання й риболовлю, а раз на рік Кларки, Каррінґтони й Шепарди приходили на засідання й урочисто голосували за те, щоб прибрати з Мейн-стріт звалище Гарлерів і лавки перед універмагом. І щороку містяни залюбки голосували проти. За ратушею ліворуч простягається Блеквуд-роуд — дорога додому. Блеквуд-роуд великим колом оперізує наші землі, уздовж неї тягнеться дротяна загорожа, поставлена нашим батьком. Неподалік ратуші — велика чорна брила, що позначає початок стежки. Я відмикаю тамтешню хвіртку, замикаю її за собою й через ліс іду додому.

 

Мешканці містечка завжди нас ненавиділи.

 

Я грала в гру, коли ходила щось купувати. Вона нагадувала дитячі настільні ігри, де поле ділиться на клітинки і гравці пересувають фішки, кинувши перед тим кості; гравців завше підстерігали якісь небезпеки: «пропусти хід», «повернися на чотири клітинки» чи «повернися на старт», а також маленькі підмоги на кшталт «перемістися на три клітинки вперед» і «зроби додатковий хід».

 

Бібліотека була моїм стартом, а чорна брила — фінішем. Я рухалася по Мейн-стріт, перетинала її, йшла іншим боком до чорної брили — і тоді перемагала. Я почала добре, безпечно подолала безлюдний відтинок Мейн-стріт, і, схоже, той день мав би стати вдалим; інколи таке траплялося, але весняними ранками нечасто. Якщо день видавався вдалим, на знак подяки я неодмінно робила пожертвування якоюсь коштовністю.

 

Спершу я крокувала дуже швидко, глибоко вдихала, щоб утримати темп, і не роззиралася довкола; я несла бібліотечні книжки й пакет із покупками, дивилась, як одна за одною ступали мої ноги у старих маминих коричневих туфлях. Я відчувала, що хтось стежив за мною з вікна пошти — ми не отримували листів і не мали телефона, адже спекалися одного й другого шість років тому, бо вже не могли їх терпіти, — але стерпіти цей швидкий погляд з вікна я могла. То була літня міс Даттон, вона не витріщалася відкрито, як інші, а визирала з-за штор чи крізь жалюзі.

 

Я ніколи не дивилася на маєток Рочестера. Нестерпно думати, що там народилась наша мама. Мені завжди було цікаво, чи Гарлери знали, що мешкали в будинку, який мав би належати Констанції? У їхньому дворі завше стояв такий гуркіт, що вони навіть не чули моїх кроків. Може, Гарлери думали, що такий безкінечний шум відлякує демонів, або ж любили музику, і цей звук видавався їм приємним. А може, в будинку Гарлерів було не краще, ніж у дворі: вони сиділи на старих ваннах, їли з розбитих тарілок за столом, яким слугував каркас «форда», брязкали бляшанками, розмовляли так гучно, аж вуха закладало. Тротуар біля будинку Гарлерів завше був брудний і запилюжений.

 

Далі мені належало перейти на інший бік вулиці (пропустити хід), аби дістатися бакалійної крамниці навпроти. Я нерішуче стояла на узбіччі, вразлива й незахищена, поки повз мене мчали автівки. Через містечко проходила автострада, тож по Мейн-стріт переважно проїжджали випадкові автівки, і їхні водії навряд чи дивилися на мене; зате місцеву автівку я впізнавала відразу — за швидким противним поглядом водія. Мені завжди було цікаво, що трапиться, коли я зійду з тротуару на дорогу, — чи зверне водій, блискавично й мовби випадково, у мій бік? Лише налякає? Чи подивиться, як я відстрибну?

 

А тоді почується сміх — зусібіч, крізь жалюзі на пошті, від чоловіків перед універмагом, від жінок, які визирають із-за прочинених дверей бакалійної крамниці. Усі вони дивитимуться і зловтішатимуться, коли Мері Кетрін Блеквуд відсахнеться від автівки. Часом я пропускала два чи й навіть три ходи, щоб перейти, бо чекала, доки дорога в обох напрямках звільниться.

 

Посеред вулиці я вийшла з тіні на яскраве оманливе квітневе сонце; до липня поверхня дороги розм’якне від спеки, мої ноги в’язнутимуть, переходити вулицю стане ще небезпечніше (Мері Кетрін Блеквуд, загрузнувши ногою в смолі, зіщулилася, коли на неї летіла автівка, — повернися на старт і починай спочатку), а будинки здаватимуться ще потворнішими. Майже всі будівлі нашого містечка схожі між собою, збудовані в один час і в одному стилі, наче місцеві мешканці конче потребували цієї потворності, живилися нею.

 

Скидалося на те, що будинки і крамниці звели поспіхом, аби швидше поселити туди злиденних нечупар. А маєтки Рочестера і Блеквудів, і навіть ратушу, принесло сюди випадково, з якоїсь далекої країни, де люди жили вишукано. Можливо, гарні будинки потрапили в полон — як покарання Рочестерам і Блеквудам за їхні жорстокі серця? — і залишилися в’язнями містечка; можливо, їхнє повільне руйнування — то символ потворності містян? Крамниці вздовж Мейн-стріт були незмінно сірими. Зверху мешкали їхні власники у притулених одна до одної квартирках, а фіранки на однотипних вікнах видавалися блідими й неживими. У цьому містечку будь-який колір швидко блякнув. Занепадало воно аж ніяк не через Блеквудів — тутешні мешканці почувалися як удома, це було єдине підхоже для них місце.

 

Наближаючись до крамниць, я завжди думала про гниль, про чорну бридку гниль, яка з’їдала їх ізсередини, завдаючи жахливого болю. Саме цього я бажала всьому містечку.

 

Я мала список покупок; Констанція складала його для мене щовівторка і щоп’ятниці перед тим, як я виходила з дому. Мешканці містечка були не в захваті від того, що в нас завжди вдосталь грошей, аби купити все, чого ми бажали; ми, звісно, забрали наші гроші з банку, і я знала, що люди подейкували, ніби ті гроші заховані в нашому будинку, наче там цілі гори золотих монет, і Констанція, і дядько Джуліан, і я сидимо вечорами, забувши про бібліотечні книжки, і граємося ними, перебираємо, перераховуємо, будуємо з них вежі й руйнуємо їх, потішаємося та глузуємо з наших сусідів, сховавшись за зачиненими дверима. Я уявляла, що в містечку чимало гнилих душ, які жадали наших золотих гір, але вони були слабкодухими й боялися Блеквудів. Разом зі списком я витягла з пакета гаманець, аби Елберт із бакалійної крамниці знав, що в мене є гроші, і не посмів відмовити.

 

Будь-хто, хто був на той час у крамниці, обслуговував мене відразу; містер Елберт чи його бліда жадібна дружина квапилися з найдальших закапелків дати мені все, що я хочу. Часом, коли на канікулах їм допомагав старший син, вони квапилися ще й тому, що не хотіли, аби він обслуговував мене. Якось маленька дівчинка — певно, не з тутешніх — підійшла до мене зовсім близько, і місіс Елберт відсмикнула її, так грубо, що дівчинка скрикнула, а в крамниці залягла мертва тиша. Усі чекали, що місіс Елберт заспокоїть дихання й урешті скаже: «Бажаєте ще чогось?». Я завше стояла рівненько й нерухомо, коли до мене підходили діти, бо я їх боялася. Боялася, що вони торкнуться мене — і тоді миттю, ніби зграя пазуристих шулік, на мене налетять їхні матусі. Чомусь це завжди уявлялося саме так — птахи кидаються, клюють і шматують гострими пазурами. Сьогодні я мала купити чимало всього для Констанції. На щастя, дітей у крамниці не було, та й жінок прийшло небагато. Зроби додатковий хід, подумала я, і сказала містерові Елберту: «Доброго ранку».

 

Він кивнув у відповідь. Зовсім не привітатися він не міг, але жінки в крамниці стежили за ним. Навіть відвернувшись, я спиною відчувала, що вони стоять позаду, з бляшанкою або неповним пакетом печива, з голівкою салату-латуку в руках, не хочуть наближатися до прилавка, доки я не вийду, тоді вони знову зможуть повернутися до своїх балачок і своїх життів. Десь серед них була й місіс Донелл; я помітила її, коли заходила, і вже вкотре подумала, чи вона, бува, не прийшла сюди навмисне, коли побачила мене дорогою. Вона завше намагалася щось мені сказати — одна з небагатьох, хто зі мною говорив.

— Запечену курку, — сказала я містерові Елберту, і в іншому кінці крамниці його жадібна дружина відкрила холодильник, вийняла курку і взялася її загортати.

 

— Невелику баранячу ніжку, — продовжувала я, — на початку весни дядько Джуліан полюбляє їсти запечену баранину. — Не варто було цього казати, бо люди в крамниці ледь чутно охнули. Якби я сказала те, що насправді хотіла, вони б розбіглися, ніби сполохані кролики, але потім з’юрмилися б на вулиці і стежили за мною звідти.

 

— Цибулю, — ввічливо сказала я містерові Елберту, — каву, хліб, борошно. Волоські горіхи і цукор — цукру в нас майже не залишилося. — Десь позаду пролунав приглушений наляканий смішок. Містер Елберт зиркнув у той бік, а тоді знову перевів погляд на продукти. За якусь хвилю місіс Елберт принесе курку і м’ясо, вже загорнуті в папір, і мені не доведеться обертатися, аж доки я не рушу до виходу.

 

— Дві кварти молока, — продовжувала я, — половину пінти вершків, фунт масла. — Шість років тому Гарріси припинили доставляти нам молочні продукти, тому тепер я купляла їх у крамниці. — І десяток яєць. — Констанція забула додати до списку яйця, але вдома залишилося тільки два.

 

— Коробочку арахісових льодяників, — закінчила я. Увечері дядько Джуліан хрумкотітиме над своїми паперами і вкладеться спати весь липкий.

 

— Блеквуди завжди накривали щедрий стіл, — то була місіс Донелл, її голос долинав звідкись у мене за спиною. Хтось хихикнув, а хтось шикнув. Я не оберталась, мені вистачало відчуття, що вони стовпилися позаду, не було потреби ще й дивитися на їхні порожні сірі обличчя з повними ненависті очима. Щоб ви всі сконали, подумала я, а як же мені кортіло сказати це вголос! Констанція казала: «Ніколи не показуй, що тебе це переймає» і «Якщо звернеш на них увагу, буде тільки гірше». Мабуть, вона мала рацію, але мені хотілося, щоб вони всі сконали. Мені б хотілося якогось ранку прийти до крамниці й побачити, як вони всі, навіть Елберти й діти, лежать на підлозі, кричать від болю і конають. А я переступила б через їхні тіла, взяла з полиць усе, що забажаю, і, вже виходячи, буцнула б ногою місіс Донелл. Я ніколи не соромилася таких думок і мріяла, щоб вони здійснилися. «Не треба їх ненавидіти, — говорила Констанція, — це почуття лише позбавляє тебе сили», — та я однаково їх ненавиділа й дивувалася, навіщо Бог узагалі створив таких людей.

 

Оригінал статті на Suspilne: Маєтки, книжки і ненависть: чому сестри Блеквуд завжди жили в замку

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Непристойна поведінка зі знижкою 25%

Вітаю, мої любі Натхненники!!!

Сьогодні діє знижка 25% на книгу

Художник, для якого закортить бути Музою.
Фарби, пристрасть…

«Непристойна поведінка».

Уривок:

— Ти ображаєшся за те, що я з тобою чесний?

Знижок багато не буває) Подарунки до свята!

Привіт, дівчатка!

В честь сьогоднішнього свята я приготувала для вас знижку. І не тільки я)) До вашої уваги ще книги колег, які сьогодні також мають знижку)) Приємного читання!

(картинки всі клікабельні)

Уляся Смольська

Закінчила “Мій драконе!”

Вітаю! Запрошую прочитати мою закінчену казку “Мій драконе” у збірці “Мій драконе! (збірка про кохання)”.

Щойно її закінчила. В цій збірці ще будуть нові твори. А поки що насолоджуйтеся історією кохання дівчини

У Криму окупаційна влада переслідує 11 кримських громадянських журналістів

11 громадянських журналістів, кримських татар, стали жертвами політичних переслідувань російською окупаційною владою. Про повідомив аналітик КримSOS Євгеній Ярошенко.
«Це чергова хвиля

Рушді приходить до тями, проте його стан ще важкий

Британський письменник Салман Рушді приходить до тями після замаху на його життя. Про це повідомляє інформаційна аґенція Reuters із покликом на слова аґента письменника Ендрю Вайлі. 
Ру

Перейти до блогу

Нові автори

Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Перейти до "Нові автори"