Мандрівні дервіші у пошуках Лема: яким був найвідоміший польський фантаст

Мандрівні дервіші у пошуках Лема: яким був найвідоміший польський фантаст

Войчех Орлінський, Лем. Життя не з цієї землі / переклад Андрія Павлишина, – Львів: Човен, 2021 – 550 с.

«Лем. Життя не з цієї землі» Войчеха Орлінського – це перша в Польщі біографія великого фантаста і футуролога, і перша з часу незалежності України біографія українською мовою народженого у Львові Станіслава Лема. Книжка докладно розповідає про те, як Лем пережив Голокост у Львові, про його ставлення до комуністичної ідеї, про мотиви виїзду до Польщі в 1945 році та багато іншого. Це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.

У день народження Лема Читомо публікує післямову до книжки Войчеха Орлінського, яку написав для українського видання письменник-фантаст Володимир Аренєв.

Кажуть, якось кілька сліпих мудреців-дервішів зустріли на дорозі слона. Один обмацав його хвіст, другий — хобот, третій — вухо, четвертий — ногу… А коли вони поділилися враженнями, виявилося, що ті геть не збігаються.

 

Звісно, життя будь-якої людини значно складніше за історію, яку ми про неї оповідаємо. Станіслав Лем тут не виняток — радше надзвичайно яскраве підтвердження цього.

 

Доля і природне обдарування зробили так, що все життя Лем існував наче на межі, у граничному стані між двома полюсами. Цими полюсами могли бути вибір між польською та єврейською ідентичністю, самовизначення себе як філософа і письменника, ненависть до німецьких і совєцьких окупантів та водночас гордість за успіхи у ФРН/НДР і СРСР. Навіть власні твори викликали в нього то втіху, то сором і роздратування.

 

Це відкриває широке поле для сумнівів, суперечок, розвідок — за умови, звісно, що нам конче потрібно зупинитися на чомусь одному, чітко класифікувати Лема, який — у цьому сенсі подібно до всіх людей — не вписувався в жодну двополюсність.

 

Його складність — на щастя й горе лемознавців — зафіксована надзвичайно щедро. По собі Лем лишив не тільки колосальну кількість художніх та публіцистичних текстів, але й листи (досі оприлюднено мізерну частку — лише чотири томи), книжки-бесіди зі Станіславом Бересем і Томашем Фіалковським, а також незліченні інтерв’ю в періодиці, на телебаченні etc.

 

Додаймо до цього спогади Томаша Лема та колег і друзів Лема-старшого — і ми зрозуміємо масштаби виклику, що стояв перед Войчехом Орлінським.

 

Парадоксальним чином пан Орлінський був першим — і водночас мусив зважати на голоси своїх попередників та самого героя книжки. Дві наявні біографії Лема на той момент уже застаріли. Праця білоруського російськомовного перекладача й дослідника Віктора Язневича була кропітким, але часом сухим переліком фактів; значна її частина присвячена розмислам про те, чи Лем більше філософ, чи письменник. Натомість книжка перекладача Володимира Борисова й письменника Геннадія Прашкевича в серії «Жизнь замечательных людей» відзначалася надмірним — по 2–3 сторінки (!) — цитуванням відомих текстів Лема, переказом їхнього змісту й недбалим ставленням до фактів.

 

Обидві книжки містили помилки, брали на віру все, що Лем казав про себе, не зважаючи на контекст, а найголовніше — були написані до появи монографії Аґнешки Ґаєвської «Голокост і зірки. Минуле в прозі Станіслава Лема» (2016). Ця праця стала поворотним пунктом у лемознавстві: у ній науковиця дослідила долю родичів Лема, уточнила датування переломних подій у його житті, виявила чимало замовчуваних моментів з його біографії й наочно продемонструвала, наскільки досвід окупаційного життя вплинув на всю творчість Лема.

 

Від самого початку Орлінський мав зробити надскладний вибір: або залучати всі вже оприлюднені матеріали, або ж акцентувати на ексклюзивних даних. (Очевидно, жоден видавець не розглядав би серйозно третього варіанта: поєднати перші два й отримати кількатомний, комерційно неперспективний життєпис-календар Лема).

 

Орлінський надав перевагу роботі з тим, про що читачі переважно ще не знали. Він спілкувався з рідними Лема, опрацював ще не опубліковані листи, відвідав місця, у яких колись був Лем. Це й робить «Лем. Життя не з цієї землі» унікальним.

Водночас цим зумовлені й деякі недоліки книги — принаймні з погляду не польських читачів, тих, хто не має доступу до згаданих листів, книг-бесід тощо. Без них Лем постає перед нами… не сказати викривленим, але — не повним.

 

Наприклад, часом може здатися, що Лем більше переймався питаннями автомобілістики, ніж футурологією, і останніми роками майже не цікавився політикою. Чому так? Та тому, що польський читач напевно знає про футурологічні праці Лема й легко може їх придбати, а остання, post mortem, збірка есеїв Лема «Раса хижаків» вийшла 2006 року й частково була перевидана 2016-го в капітальній збірці «Планета ЛЕМа. Фейлетони позачасові».

 

Одне слово, Орлінський (на відміну від своїх попередників) не впадає в гріх переказування того, що його читачі й так знають.

 

Проблема виникає у той момент, коли книжка потрапляє до країни, де присутність Лема в культурному просторі незначна. Втім, це в жодному разі не проблема автора біографії.

 

Чи робить це книжку Орлінського хоч трохи гіршою? Чи применшує огром його праці? Аж ніяк! 

 

Це абсолютно самодостатній текст, який, однак, вбудований у наявні в польському культурному середовищі інші тексти й контексти. Звісно, намагатися у післямові коротко переказати все те, що лишилося в Орлінського за дужками, неможливо — та й не потрібно.

 

Натомість є кілька речей, важливих для українського читача тут і тепер. Ризикнемо ж поговорити про них чи бодай розставити акценти й лишити для тих, хто захоче дізнатися більше, дороговкази.

 

* * *

 

Як ставився Лем до наукової фантастики? Любив чи не міг терпіти?

 

Ці питання не мають сенсу без уточнення: у який із періодів життя і яку саме фантастику.

 

В юності він залюбки читав так звані журнали «палпфікшн», тобто надруковані на неякісному папері розважальні часописи для молоді. З цього захоплення постав і перший — написаний в окупаційному Львові — роман Лема «Людина з Марса» (надрукований 1946-го).

 

Пізніше саме наукова фантастика стала джерелом його стабільного прибутку і принесла Лемові славу, причому перші комерційно успішні твори зовсім не були вершинними ні для жанру, ні для самого автора. Однак Лем уважно стежив за новими книжками і навіть — хай ненадовго — добирав твори інших авторів до серії «Лем рекомендує».

 

З роками, однак, він дедалі більше розчаровувався у НФ — і власній, і яку написали інші письменники. Його зацікавлення змінювалися, творчі амбіції зростали — і, зрештою, Лемові стало затісно в межах жанру. Згодом так само він втратив цікавість до сюжетної літератури й надавав перевагу есеїстиці та філософським працям: йому просто стало шкода витрачати час на сюжет і героїв.

Мало хто при цьому зауважує: Лем був майже ровесником наукової фантастики — і його очікування, вподобання, ілюзії, розчарування багато в чому віддзеркалюють те, що відбувалося у цьому жанрі (принаймні в англомовному секторі НФ, який диктував та й донині диктує моду).

 

Сам термін science fction уперше виник у 1926 році, коли винахідник, письменник і редактор Г’юґо Ґернсбек намагався якось означити тексти, що він їх планував видавати у своєму палповому журналі Amazing Stories. Звісно, художня проза, у якій суттєвим, сюжетотворчим елементом було фантастичне припущення, існувала й раніше. Але саме завдяки появі палпових журналів та прагненню Ґернсбека привернути увагу молоді до наукових винаходів, наукова фантастика виокремилася як жанр масової літератури.

 

Згодом горизонти очікувань авторів і читачів змінилися, НФ пережила кілька суттєвих змін: популяризація науки та розвага стали не єдиною — і часом не головною — метою творів. Жанр виріс, подорослішав і поступово почав розгалужуватися на піджанри. Так виникли кіберпанк, нова космічна опера, НФ ближнього прицілу тощо.

 

Інакше кажучи, у якийсь момент на книжкових полицях з табличкою «Наукова фантастика» абсолютно спокійно співіснували поетичні оповідання Рея Бредбері, «виробничі романи» Артура Кларка, провокативні тексти Гарлана Еллісона, етико-антропологічні студії Урсули Ле Ґуїн тощо.

 

А от у країнах соцтабору — зокрема і в ПНР — такого різноманіття не було. Влада відводила там науковій фантастиці роль літератури розважально-повчальної, а всі переклади суворо цензурувала.

 

Коли Орлінський згадує про те, що твори Лема в СРСР скорочували, він звинувачує у цьому перекладачів. Однак реальна ситуація була дещо іншою — і ми бачимо це з мемуарів, листів, а також внутрішніх видавничих рецензій. Часто рішення скоротити твір надходило від редакторів чи видавців. І хоча робили це без відома та згоди зарубіжних авторів, таким був єдиний шлях узагалі видати їхні твори в СРСР. Наприклад, у першому радянському виданні «Космічної одіссеї» Артура Кларка (1970) із 47 розділів переклали 37, а замість останніх дали післямову відомого фантаста Івана Єфремова. У ній він серед іншого писав, що «останні сторінки абсолютно неприродні, […] антагоністичні реалістичній атмосфері роману, не узгоджуються із власним, цілком науковим світоглядом Кларка, що і викликало видалення їх у російському перекладі».

 

Це реалії, про які Орлінський навряд чи знає — втім, як і більшість нинішніх читачів. Так само складно усвідомити, чим загрожувало видання тексту, який заднім числом було б визнано шкідливим. Приміром, за необачну публікацію другої «Одіссеї» Кларка в журналі «Техника — молодежи» головний редактор був негайно звільнений із посади, а низка його підлеглих отримала сувору догану; саму публікацію перервали, закінчивши надкоротким переказом змісту. Що ж сталося? Виявилося, що ніхто в журналі не зауважив: Кларк дав персонажам прізвища радянських дисидентів.

 

(До речі, це означає, що, перевидаючи будь-які радянські переклади Лема українською, варто уважно зіставити їх з оригіналами і, ймовірно, відновити всі купюри. Але це — напевно — робота для прийдешніх поколінь лемознавців).

 

* * *

 

Парадоксальним чином уявлення Лема про НФ збігалося з уявленням радянських цензорів: наукова фантастика мала бути насамперед науковою. У разі невідповідності радянська цензура скорочувала чи «не пускала». Лем — писав розгромні статті.

 

І він, і вона ігнорували те, що у цьому жанрі наукова складова далеко не завжди була вагомою чи визначальною.

 

Лем із розчаруванням, а потім і з гіркотою відзначав у таких творах втрачені можливості. Та чи коректно при цьому говорити, як це робить Орлінський, що колеги Лема читали менш уважно наукові журнали? Як на мене — ні, адже різні письменники ставили перед собою й різні завдання. А наголошувати на масштабі Лемового таланту, принижуючи значення інших, просто не потрібно — хоча б тому, що масштаб цей очевидний і без таких протиставлень.

 

Тепер, півстоліття по тому, претензії Лема до НФ з його «Фантастики і футурології» (1970) виглядають, сказати б, дещо надмірними. До того ж він, мабуть, був би втішений (хоч напевно знайшов би і причини для нарікань), що нині в піджанрі так званої «твердої НФ» працює чимало гідних авторів: згадаймо хоча б Пітера Воттса, Ґреґа Іґана чи польських фантастів Цезарія Збешховського та Яцека Дукая.

 

Лем дратувався тим, що не бачив співмірних собі колег у професійному колі. Згадана вище двотомна «Фантастика і футурологія» була амбітною спробою дослідити науково-фантастичне поле — звісно, у межах, які були Лемові доступні в ПНР. Праця ця зіграла, однак, несподівану роль у долі Лема, а точніше, його творів в англомовному світі.

 

Фантасти взагалі (хай би в якому жанрі вони писали — фентезі, НФ, містика тощо) дуже узалежнені від присутності спільноти — так званого фендому. Це цікавий феномен: саме за наявності у країні згуртованої спільноти фантастика здатна розвиватися і давати ґрунт для таких талантів, як Лем.

 

Сам Лем у ПНР існував поза фендомом: спершу через те, що той не сформувався, згодом — через своє гостре негативне ставлення до НФ і до подібних спільнот. Прояви шани приймав як належне, але тримав дистанцію.

 

Натомість у США про створення фендому подбав іще Г’юґо Ґернсбек — зокрема, ввівши у своїх журналах рубрику з відповідями на листи читачів. Тож не дивно, що від 1965 року там існувала професійна організація Science Fiction Writers of America (нині — Science Fiction & Fantasy Writers of America), або скорочено SFWA. Попри назву, до SFWA могли долучитися й автори з інших країн, але для цього треба було платити членські внески. Виняток становило почесне членство, яке надавали не як особливу відзнаку, а як альтернативу, якщо автор був із-за кордону, не мав мінімальної кількості публікацій (виданих англійською 3 оповідань або 1 роману) і не міг платити згадані внески. (Наприклад, саме таке членство мав Толкін, якому SFWA допомагала боротися з піратськими виданнями «Володаря перснів»; щойно ж відбулася офіційна публікація роману, Толкін змінив статус на повноправного члена).

 

Лем — попри все своє зверхнє ставлення до професійної фантастичної спільноти — побачив тут можливість для просування власних творів на західний ринок. А може, підсвідомо він усе-таки прагнув визнання і серед тих, кого відкрито зневажав?..

 

Так чи інакше, але у березні 1973 року до Лема звернувся Джордж Зебровскі — американський письменник польського походження, який тоді був редактором бюлетеня SFWA. Він запропонував Лему на вибір або повне, або почесне членство.

 

Лем, хоч у листі до свого перекладача й назвав SFWA «клубом баранів», однак на пропозицію погодився й обрав почесне членство. Чи сповна він усвідомлював різницю між двома варіантами? Ми не знаємо. Але знаємо напевно, що англійською тоді вже було видано «Соляріс» і чотири оповідання, а у 1973 році — «Непереможного», «Щоденник, знайдений у ванні» й ще одне оповідання.

 

Втім, до 1975 року членство Лема у SFWA жодних питань не викликало. Скандал вибухнув, коли у SFWA Forum — виданні, розрахованому виключно на членів організації, — передрукували чергову статтю Лема. Було це зроблено у свідомо провокативний спосіб, викликало гостру реакцію фантастів і змусило керівництво SFWA вилучити Лема з почесних членів — тим паче, що формально кількість його публікацій англійською не давала жодних підстав для почесного членства.

Тодішній президент SFWA, письменник і редактор Фредерік Пол, написав Лему й запропонував стати повноправним членом; він навіть готовий був — враховуючи можливі обмеження у валютних трансакціях — заплатити за Лема внески. Лем, однак, ввічливо відповів, що не зацікавлений у членстві в будь-якому із наявних варіантів.

 

Ця провокаційна публікація стала не першим перекладом Лемової публіцистики, де він більш чи менш гостро відгукувався про західних колег. Зрештою, проблема була навіть не в аналізуванні творів: це нормальна практика, яка викликає роздратування чи злість, але не вилучення з лав.

 

Йшлося про інше. У своїй публіцистиці Лем легко переходив до особистих образ, часом гострих і ядучих. Скажімо, 1971 року в статті «Секс у науковій фантастиці» (яку з німецької переклав Франц Роттенштайнер; опублікована у фензині SF Commentary) Лем жорстко відрецензував роман Філіппа Хозе Фармера «Коханці» (The Lovers, 1961). Це викликало полеміку між ними, у якій Фармер наголосив, що Лем явно ознайомлений із німецьким перекладом «Коханців» і не читав оригіналу, бо інакше б не припустився низки фактологічних помилок.

 

Тепер ми знаємо, що саме Фармер, довідавшись про членство Лема у SFWA, спричинився до провокаційної публікації. Натомість Філіп К. Дік у своєму листі до SFWA наголошував, що він проти переслідування Лема, і пропонував надати йому повне членство. (Що, звісно, не виключає ані його листа до ФБР — чи ж відісланого? — ані ймовірності, що в різні роки Дік просто по-різному сприймав об’єктивну реальність).

 

Ця, можливо, задовга історія демонструє нам, як народжувалися легенди про Лема. Ті легенди, що супроводжували його все життя і супроводжують після смерті.

 

На жаль, привабливіші історії легко заміщають занудніші та складніші, навіть якщо вони — правдиві. Лем напевно оцінив би цю іронію.

 

* * *

 

Ще один приклад такого заміщення — останній у нашій післямові, та не останній в історії Лема — це, власне, тема зв’язків письменника зі Львовом.

 

Приблизно раз на п’ять років, напередодні чергового ювілею, в українському медіапросторі зринає такий собі конструкт: «наш Лем». Ця «нашість» ґрунтується на формулі «Лем був львів’янином» — і на тому переважно вичерпується.

 

Чи уявляє собі пересічний українець — ба, навіть львів’янин! — історичний контекст Лемової львівськості? Чи знає, під чиєю владою перебувало місто від 1921 року до 1945-го, коли родина Лемів там жила? А про їхнє єврейське походження? Про листопадовий погром 1918-го, який стався за два роки до народження малого Сташека і, певно, вплинув на рішення батьків полонізуватися?

 

А може, Лем присутній в українському культурному просторі через топоніміку вулиць і площ? Може, ми знайдемо в нас хоч один пам’ятник чи пам’ятну таблицю? Іменний сквер?

 

Смішно сказати: до 2016 року не був виданий українською навіть основний корпус його художніх текстів, а 2021-го ми не маємо майже нічого з філософської та публіцистичної спадщини. З текстів про Лема перекладено книжку бесід зі Станіславом Бересем і мемуари Томаша Лема — читання доволі специфічне, розраховане радше на тих, хто хоче глибше зануритися в нюанси письменницької біографії. Набагато більше, ніж років п’ять тому, але кричущо мало, щоб пересічний читач  міг осягнути, ким же був Станіслав Лем, у які часи жив, чим він настільки видатний.

 

До того ж не забуваймо: твори, написані 50–80 років тому, не достатньо просто перекласти й видати. Вони потребують навколо себе дискусії, переосмислення, введення читача в контекст.

 

Чи сталося це із Лемом? Чи мають читачі шанс дізнатися про те, що відбувалося у світовій фантастиці тоді, коли поставали найвидатніші твори Лема (і, відповідно, чим саме він унікальний)? Чи, зрештою, перекладено українською основний корпус фантастичного канону, на який часто покликаються у своїх текстах — десь омажем, десь дискусійно — сучасні письменники?

 

Книжка Орлінського — перше видання українською для широкого кола читачів, а не для лемознавців. Добре, що починаємо з неї; шкода, що починаємо тільки тепер. До речі, ота вкоріненість «Лем. Життя не з цієї землі» в інших текстах Лема і про Лема може в нашому випадку піти на користь: дати імпульс читачам до власних розмислів, пошуків, відкриттів. І ось, коли думки Лема стануть зрозумілими й актуальними для нашого культурного простору; коли його твори читатимуть, цитуватимуть, переосмислюватимуть — мабуть, лише тоді ми зможемо з повним правом сказати: Лем — направду наш.

 

У легенди про сліпих дервішів є фінал, який зазвичай у переказах гублять.

 

Збагнувши, що вони описують слона геть по-різному, мудреці почали доповнювати враження один одного — і так склали загальний опис слона, доволі точний.

 

Чи ж це не гідний взірець для наслідування — зокрема й у лемознавстві?..

 

Київ, червень 2021 року

 

 

Войчех Орлінський (нар. 1969 р.) – польський журналіст, письменник.

 

За освітою хімік, закінчив Варшавський університет.

 

З 1997 року працює у Gazeta Wyborcza. Ведучий блогів «Екскурсії в дискурс» і радіопередач на радіо TOK FM. Викладач факультету журналістики та новий медій Колегіуму Цівітас у Варшаві, Вищої школи соціальної психології. 

 

Сценарист фільму про Станіслава Лема «Автор Соляріса» (режисер Борис Лянкош, 2016) та словника «Що таке сепульки. Все про Лема» (2007), укладач багатотомного видання творів Лема у видавництві Agora.

 

Автор науково-фантастичних романів, подорожніх нотаток про мандри США та Швецією, путівників Віднем, Хорватією, Стокгольмом. Автор книжки «Людина, що винайшла Інтернет. Біографія Поля Барана» (2019).

 

Переклав з польської Андрій Павлишин, літературне редагування Олександра Бойченка. Книга вийшла друком за сприяння LEM Station та House of Europe.

 

Фотографія Станіслава Лема – INTERFOTO / Alamy Stock Photo

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Мандрівні дервіші у пошуках Лема: яким був найвідоміший польський фантаст

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Знижка 20% – тільки до 24:00

Тільки 22.10.2021 діє знижка на бестселер, що захоплює увагу з першої до останньої сторінки й підтверджує, що кохання непереможне. ВСТИГНІТЬ ПРИДБАТИ ДЕШЕВШЕ!

https://booknet.com/uk/book/tretm-budesh-b355426

Анотація до книги “Третім будеш?”

Від

Низька ціна / Що почитати у прохолодні вечори

Вітаю, красуні))

Сьогодні діє знижка на еротичну книгу Іграшка

Ціна
45 33.75 UAH

Анотація до книги “Іграшка”

Іноді здається, що бути зачиненою у золотій клітці це найкраще, що може з тобою статись. Особливо тоді,

Знижка на емоційно-пристрасний цикл!

Вітаю мої любі!

Цей блог присвячений моїм історіям про двох братів: Ніколаса та Томаса. Їхні історія кохання дуже різні та водночас схожі: емоціями, переживаннями та боротьбою за своє щастя.

 І для запалу вашого інтересу,

Не вір мені більше

Привіт, мої любі читачі!

Пропоную звернути увагу на книгу

НЕ ВІР МЕНІ БІЛЬШЕ

від

Уляни Пас

Одного разу переді мною постав вибір: красивий, харизматичний музикант, котрий не знає слова “ні”, та одногрупник

Невеличкі зміни в викладці

Привітики мої любі!

Радію, що ви зі мною й сподіваюсь на ваше розуміння. Пробачте, але завтра не буде викладки продовження роману “Смак пристрасті”.  нова главу буде  в неділю,як завжди, о 9.00.

Пробачте за незручності,

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Перейти до "Нові автори"