Мандрівні дервіші в пошуках Лема

Мандрівні дервіші в пошуках Лема

Войчех Орлінський, Лем. Життя не з цієї землі / переклад Андрія Павлишина, – Львів: Човен, 2021 – 550 с.

«Лем. Життя не з цієї землі» Войчеха Орлінського – це перша в Польщі біографія великого фантаста і футуролога, і перша з часу незалежності України біографія українською мовою народженого у Львові Станіслава Лема. Книжка докладно розповідає про те, як Лем пережив Голокост у Львові, про його ставлення до комуністичної ідеї, про мотиви виїзду до Польщі в 1945 році та багато іншого. Це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.

У день народження Лема Читомо публікує післямову до книжки Войчеха Орлінського, яку написав для українського видання письменник-фантаст Володимир Аренєв.

Кажуть, якось кілька сліпих мудреців-дервішів зустріли на дорозі слона. Один обмацав його хвіст, другий — хобот, третій — вухо, четвертий — ногу… А коли вони поділилися враженнями, виявилося, що ті геть не збігаються.

 

Звісно, життя будь-якої людини значно складніше за історію, яку ми про неї оповідаємо. Станіслав Лем тут не виняток — радше надзвичайно яскраве підтвердження цього.

 

Доля і природне обдарування зробили так, що все життя Лем існував наче на межі, у граничному стані між двома полюсами. Цими полюсами могли бути вибір між польською та єврейською ідентичністю, самовизначення себе як філософа і письменника, ненависть до німецьких і совєцьких окупантів та водночас гордість за успіхи у ФРН/НДР і СРСР. Навіть власні твори викликали в нього то втіху, то сором і роздратування.

 

Це відкриває широке поле для сумнівів, суперечок, розвідок — за умови, звісно, що нам конче потрібно зупинитися на чомусь одному, чітко класифікувати Лема, який — у цьому сенсі подібно до всіх людей — не вписувався в жодну двополюсність.

 

Його складність — на щастя й горе лемознавців — зафіксована надзвичайно щедро. По собі Лем лишив не тільки колосальну кількість художніх та публіцистичних текстів, але й листи (досі оприлюднено мізерну частку — лише чотири томи), книжки-бесіди зі Станіславом Бересем і Томашем Фіалковським, а також незліченні інтерв’ю в періодиці, на телебаченні etc.

 

Додаймо до цього спогади Томаша Лема та колег і друзів Лема-старшого — і ми зрозуміємо масштаби виклику, що стояв перед Войчехом Орлінським.

 

Парадоксальним чином пан Орлінський був першим — і водночас мусив зважати на голоси своїх попередників та самого героя книжки. Дві наявні біографії Лема на той момент уже застаріли. Праця білоруського російськомовного перекладача й дослідника Віктора Язневича була кропітким, але часом сухим переліком фактів; значна її частина присвячена розмислам про те, чи Лем більше філософ, чи письменник. Натомість книжка перекладача Володимира Борисова й письменника Геннадія Прашкевича в серії «Жизнь замечательных людей» відзначалася надмірним — по 2–3 сторінки (!) — цитуванням відомих текстів Лема, переказом їхнього змісту й недбалим ставленням до фактів.

 

Обидві книжки містили помилки, брали на віру все, що Лем казав про себе, не зважаючи на контекст, а найголовніше — були написані до появи монографії Аґнешки Ґаєвської «Голокост і зірки. Минуле в прозі Станіслава Лема» (2016). Ця праця стала поворотним пунктом у лемознавстві: у ній науковиця дослідила долю родичів Лема, уточнила датування переломних подій у його житті, виявила чимало замовчуваних моментів з його біографії й наочно продемонструвала, наскільки досвід окупаційного життя вплинув на всю творчість Лема.

 

Від самого початку Орлінський мав зробити надскладний вибір: або залучати всі вже оприлюднені матеріали, або ж акцентувати на ексклюзивних даних. (Очевидно, жоден видавець не розглядав би серйозно третього варіанта: поєднати перші два й отримати кількатомний, комерційно неперспективний життєпис-календар Лема).

 

Орлінський надав перевагу роботі з тим, про що читачі переважно ще не знали. Він спілкувався з рідними Лема, опрацював ще не опубліковані листи, відвідав місця, у яких колись був Лем. Це й робить «Лем. Життя не з цієї землі» унікальним.

Водночас цим зумовлені й деякі недоліки книги — принаймні з погляду не польських читачів, тих, хто не має доступу до згаданих листів, книг-бесід тощо. Без них Лем постає перед нами… не сказати викривленим, але — не повним.

 

Наприклад, часом може здатися, що Лем більше переймався питаннями автомобілістики, ніж футурологією, і останніми роками майже не цікавився політикою. Чому так? Та тому, що польський читач напевно знає про футурологічні праці Лема й легко може їх придбати, а остання, post mortem, збірка есеїв Лема «Раса хижаків» вийшла 2006 року й частково була перевидана 2016-го в капітальній збірці «Планета ЛЕМа. Фейлетони позачасові».

 

Одне слово, Орлінський (на відміну від своїх попередників) не впадає в гріх переказування того, що його читачі й так знають.

 

Проблема виникає у той момент, коли книжка потрапляє до країни, де присутність Лема в культурному просторі незначна. Втім, це в жодному разі не проблема автора біографії.

 

Чи робить це книжку Орлінського хоч трохи гіршою? Чи применшує огром його праці? Аж ніяк! 

 

Це абсолютно самодостатній текст, який, однак, вбудований у наявні в польському культурному середовищі інші тексти й контексти. Звісно, намагатися у післямові коротко переказати все те, що лишилося в Орлінського за дужками, неможливо — та й не потрібно.

 

Натомість є кілька речей, важливих для українського читача тут і тепер. Ризикнемо ж поговорити про них чи бодай розставити акценти й лишити для тих, хто захоче дізнатися більше, дороговкази.

 

* * *

 

Як ставився Лем до наукової фантастики? Любив чи не міг терпіти?

 

Ці питання не мають сенсу без уточнення: у який із періодів життя і яку саме фантастику.

 

В юності він залюбки читав так звані журнали «палпфікшн», тобто надруковані на неякісному папері розважальні часописи для молоді. З цього захоплення постав і перший — написаний в окупаційному Львові — роман Лема «Людина з Марса» (надрукований 1946-го).

 

Пізніше саме наукова фантастика стала джерелом його стабільного прибутку і принесла Лемові славу, причому перші комерційно успішні твори зовсім не були вершинними ні для жанру, ні для самого автора. Однак Лем уважно стежив за новими книжками і навіть — хай ненадовго — добирав твори інших авторів до серії «Лем рекомендує».

 

З роками, однак, він дедалі більше розчаровувався у НФ — і власній, і яку написали інші письменники. Його зацікавлення змінювалися, творчі амбіції зростали — і, зрештою, Лемові стало затісно в межах жанру. Згодом так само він втратив цікавість до сюжетної літератури й надавав перевагу есеїстиці та філософським працям: йому просто стало шкода витрачати час на сюжет і героїв.

Мало хто при цьому зауважує: Лем був майже ровесником наукової фантастики — і його очікування, вподобання, ілюзії, розчарування багато в чому віддзеркалюють те, що відбувалося у цьому жанрі (принаймні в англомовному секторі НФ, який диктував та й донині диктує моду).

 

Сам термін science fction уперше виник у 1926 році, коли винахідник, письменник і редактор Г’юґо Ґернсбек намагався якось означити тексти, що він їх планував видавати у своєму палповому журналі Amazing Stories. Звісно, художня проза, у якій суттєвим, сюжетотворчим елементом було фантастичне припущення, існувала й раніше. Але саме завдяки появі палпових журналів та прагненню Ґернсбека привернути увагу молоді до наукових винаходів, наукова фантастика виокремилася як жанр масової літератури.

 

Згодом горизонти очікувань авторів і читачів змінилися, НФ пережила кілька суттєвих змін: популяризація науки та розвага стали не єдиною — і часом не головною — метою творів. Жанр виріс, подорослішав і поступово почав розгалужуватися на піджанри. Так виникли кіберпанк, нова космічна опера, НФ ближнього прицілу тощо.

 

Інакше кажучи, у якийсь момент на книжкових полицях з табличкою «Наукова фантастика» абсолютно спокійно співіснували поетичні оповідання Рея Бредбері, «виробничі романи» Артура Кларка, провокативні тексти Гарлана Еллісона, етико-антропологічні студії Урсули Ле Ґуїн тощо.

 

А от у країнах соцтабору — зокрема і в ПНР — такого різноманіття не було. Влада відводила там науковій фантастиці роль літератури розважально-повчальної, а всі переклади суворо цензурувала.

 

Коли Орлінський згадує про те, що твори Лема в СРСР скорочували, він звинувачує у цьому перекладачів. Однак реальна ситуація була дещо іншою — і ми бачимо це з мемуарів, листів, а також внутрішніх видавничих рецензій. Часто рішення скоротити твір надходило від редакторів чи видавців. І хоча робили це без відома та згоди зарубіжних авторів, таким був єдиний шлях узагалі видати їхні твори в СРСР. Наприклад, у першому радянському виданні «Космічної одіссеї» Артура Кларка (1970) із 47 розділів переклали 37, а замість останніх дали післямову відомого фантаста Івана Єфремова. У ній він серед іншого писав, що «останні сторінки абсолютно неприродні, […] антагоністичні реалістичній атмосфері роману, не узгоджуються із власним, цілком науковим світоглядом Кларка, що і викликало видалення їх у російському перекладі».

 

Це реалії, про які Орлінський навряд чи знає — втім, як і більшість нинішніх читачів. Так само складно усвідомити, чим загрожувало видання тексту, який заднім числом було б визнано шкідливим. Приміром, за необачну публікацію другої «Одіссеї» Кларка в журналі «Техника — молодежи» головний редактор був негайно звільнений із посади, а низка його підлеглих отримала сувору догану; саму публікацію перервали, закінчивши надкоротким переказом змісту. Що ж сталося? Виявилося, що ніхто в журналі не зауважив: Кларк дав персонажам прізвища радянських дисидентів.

 

(До речі, це означає, що, перевидаючи будь-які радянські переклади Лема українською, варто уважно зіставити їх з оригіналами і, ймовірно, відновити всі купюри. Але це — напевно — робота для прийдешніх поколінь лемознавців).

 

* * *

 

Парадоксальним чином уявлення Лема про НФ збігалося з уявленням радянських цензорів: наукова фантастика мала бути насамперед науковою. У разі невідповідності радянська цензура скорочувала чи «не пускала». Лем — писав розгромні статті.

 

І він, і вона ігнорували те, що у цьому жанрі наукова складова далеко не завжди була вагомою чи визначальною.

 

Лем із розчаруванням, а потім і з гіркотою відзначав у таких творах втрачені можливості. Та чи коректно при цьому говорити, як це робить Орлінський, що колеги Лема читали менш уважно наукові журнали? Як на мене — ні, адже різні письменники ставили перед собою й різні завдання. А наголошувати на масштабі Лемового таланту, принижуючи значення інших, просто не потрібно — хоча б тому, що масштаб цей очевидний і без таких протиставлень.

 

Тепер, півстоліття по тому, претензії Лема до НФ з його «Фантастики і футурології» (1970) виглядають, сказати б, дещо надмірними. До того ж він, мабуть, був би втішений (хоч напевно знайшов би і причини для нарікань), що нині в піджанрі так званої «твердої НФ» працює чимало гідних авторів: згадаймо хоча б Пітера Воттса, Ґреґа Іґана чи польських фантастів Цезарія Збешховського та Яцека Дукая.

 

Лем дратувався тим, що не бачив співмірних собі колег у професійному колі. Згадана вище двотомна «Фантастика і футурологія» була амбітною спробою дослідити науково-фантастичне поле — звісно, у межах, які були Лемові доступні в ПНР. Праця ця зіграла, однак, несподівану роль у долі Лема, а точніше, його творів в англомовному світі.

 

Фантасти взагалі (хай би в якому жанрі вони писали — фентезі, НФ, містика тощо) дуже узалежнені від присутності спільноти — так званого фендому. Це цікавий феномен: саме за наявності у країні згуртованої спільноти фантастика здатна розвиватися і давати ґрунт для таких талантів, як Лем.

 

Сам Лем у ПНР існував поза фендомом: спершу через те, що той не сформувався, згодом — через своє гостре негативне ставлення до НФ і до подібних спільнот. Прояви шани приймав як належне, але тримав дистанцію.

 

Натомість у США про створення фендому подбав іще Г’юґо Ґернсбек — зокрема, ввівши у своїх журналах рубрику з відповідями на листи читачів. Тож не дивно, що від 1965 року там існувала професійна організація Science Fiction Writers of America (нині — Science Fiction & Fantasy Writers of America), або скорочено SFWA. Попри назву, до SFWA могли долучитися й автори з інших країн, але для цього треба було платити членські внески. Виняток становило почесне членство, яке надавали не як особливу відзнаку, а як альтернативу, якщо автор був із-за кордону, не мав мінімальної кількості публікацій (виданих англійською 3 оповідань або 1 роману) і не міг платити згадані внески. (Наприклад, саме таке членство мав Толкін, якому SFWA допомагала боротися з піратськими виданнями «Володаря перснів»; щойно ж відбулася офіційна публікація роману, Толкін змінив статус на повноправного члена).

 

Лем — попри все своє зверхнє ставлення до професійної фантастичної спільноти — побачив тут можливість для просування власних творів на західний ринок. А може, підсвідомо він усе-таки прагнув визнання і серед тих, кого відкрито зневажав?..

 

Так чи інакше, але у березні 1973 року до Лема звернувся Джордж Зебровскі — американський письменник польського походження, який тоді був редактором бюлетеня SFWA. Він запропонував Лему на вибір або повне, або почесне членство.

 

Лем, хоч у листі до свого перекладача й назвав SFWA «клубом баранів», однак на пропозицію погодився й обрав почесне членство. Чи сповна він усвідомлював різницю між двома варіантами? Ми не знаємо. Але знаємо напевно, що англійською тоді вже було видано «Соляріс» і чотири оповідання, а у 1973 році — «Непереможного», «Щоденник, знайдений у ванні» й ще одне оповідання.

 

Втім, до 1975 року членство Лема у SFWA жодних питань не викликало. Скандал вибухнув, коли у SFWA Forum — виданні, розрахованому виключно на членів організації, — передрукували чергову статтю Лема. Було це зроблено у свідомо провокативний спосіб, викликало гостру реакцію фантастів і змусило керівництво SFWA вилучити Лема з почесних членів — тим паче, що формально кількість його публікацій англійською не давала жодних підстав для почесного членства.

Тодішній президент SFWA, письменник і редактор Фредерік Пол, написав Лему й запропонував стати повноправним членом; він навіть готовий був — враховуючи можливі обмеження у валютних трансакціях — заплатити за Лема внески. Лем, однак, ввічливо відповів, що не зацікавлений у членстві в будь-якому із наявних варіантів.

 

Ця провокаційна публікація стала не першим перекладом Лемової публіцистики, де він більш чи менш гостро відгукувався про західних колег. Зрештою, проблема була навіть не в аналізуванні творів: це нормальна практика, яка викликає роздратування чи злість, але не вилучення з лав.

 

Йшлося про інше. У своїй публіцистиці Лем легко переходив до особистих образ, часом гострих і ядучих. Скажімо, 1971 року в статті «Секс у науковій фантастиці» (яку з німецької переклав Франц Роттенштайнер; опублікована у фензині SF Commentary) Лем жорстко відрецензував роман Філіппа Хозе Фармера «Коханці» (The Lovers, 1961). Це викликало полеміку між ними, у якій Фармер наголосив, що Лем явно ознайомлений із німецьким перекладом «Коханців» і не читав оригіналу, бо інакше б не припустився низки фактологічних помилок.

 

Тепер ми знаємо, що саме Фармер, довідавшись про членство Лема у SFWA, спричинився до провокаційної публікації. Натомість Філіп К. Дік у своєму листі до SFWA наголошував, що він проти переслідування Лема, і пропонував надати йому повне членство. (Що, звісно, не виключає ані його листа до ФБР — чи ж відісланого? — ані ймовірності, що в різні роки Дік просто по-різному сприймав об’єктивну реальність).

 

Ця, можливо, задовга історія демонструє нам, як народжувалися легенди про Лема. Ті легенди, що супроводжували його все життя і супроводжують після смерті.

 

На жаль, привабливіші історії легко заміщають занудніші та складніші, навіть якщо вони — правдиві. Лем напевно оцінив би цю іронію.

 

* * *

 

Ще один приклад такого заміщення — останній у нашій післямові, та не останній в історії Лема — це, власне, тема зв’язків письменника зі Львовом.

 

Приблизно раз на п’ять років, напередодні чергового ювілею, в українському медіапросторі зринає такий собі конструкт: «наш Лем». Ця «нашість» ґрунтується на формулі «Лем був львів’янином» — і на тому переважно вичерпується.

 

Чи уявляє собі пересічний українець — ба, навіть львів’янин! — історичний контекст Лемової львівськості? Чи знає, під чиєю владою перебувало місто від 1921 року до 1945-го, коли родина Лемів там жила? А про їхнє єврейське походження? Про листопадовий погром 1918-го, який стався за два роки до народження малого Сташека і, певно, вплинув на рішення батьків полонізуватися?

 

А може, Лем присутній в українському культурному просторі через топоніміку вулиць і площ? Може, ми знайдемо в нас хоч один пам’ятник чи пам’ятну таблицю? Іменний сквер?

 

Смішно сказати: до 2016 року не був виданий українською навіть основний корпус його художніх текстів, а 2021-го ми не маємо майже нічого з філософської та публіцистичної спадщини. З текстів про Лема перекладено книжку бесід зі Станіславом Бересем і мемуари Томаша Лема — читання доволі специфічне, розраховане радше на тих, хто хоче глибше зануритися в нюанси письменницької біографії. Набагато більше, ніж років п’ять тому, але кричущо мало, щоб пересічний читач  міг осягнути, ким же був Станіслав Лем, у які часи жив, чим він настільки видатний.

 

До того ж не забуваймо: твори, написані 50–80 років тому, не достатньо просто перекласти й видати. Вони потребують навколо себе дискусії, переосмислення, введення читача в контекст.

 

Чи сталося це із Лемом? Чи мають читачі шанс дізнатися про те, що відбувалося у світовій фантастиці тоді, коли поставали найвидатніші твори Лема (і, відповідно, чим саме він унікальний)? Чи, зрештою, перекладено українською основний корпус фантастичного канону, на який часто покликаються у своїх текстах — десь омажем, десь дискусійно — сучасні письменники?

 

Книжка Орлінського — перше видання українською для широкого кола читачів, а не для лемознавців. Добре, що починаємо з неї; шкода, що починаємо тільки тепер. До речі, ота вкоріненість «Лем. Життя не з цієї землі» в інших текстах Лема і про Лема може в нашому випадку піти на користь: дати імпульс читачам до власних розмислів, пошуків, відкриттів. І ось, коли думки Лема стануть зрозумілими й актуальними для нашого культурного простору; коли його твори читатимуть, цитуватимуть, переосмислюватимуть — мабуть, лише тоді ми зможемо з повним правом сказати: Лем — направду наш.

 

У легенди про сліпих дервішів є фінал, який зазвичай у переказах гублять.

 

Збагнувши, що вони описують слона геть по-різному, мудреці почали доповнювати враження один одного — і так склали загальний опис слона, доволі точний.

 

Чи ж це не гідний взірець для наслідування — зокрема й у лемознавстві?..

 

Київ, червень 2021 року

 

 

Войчех Орлінський (нар. 1969 р.) – польський журналіст, письменник.

 

За освітою хімік, закінчив Варшавський університет.

 

З 1997 року працює у Gazeta Wyborcza. Ведучий блогів «Екскурсії в дискурс» і радіопередач на радіо TOK FM. Викладач факультету журналістики та новий медій Колегіуму Цівітас у Варшаві, Вищої школи соціальної психології. 

 

Сценарист фільму про Станіслава Лема «Автор Соляріса» (режисер Борис Лянкош, 2016) та словника «Що таке сепульки. Все про Лема» (2007), укладач багатотомного видання творів Лема у видавництві Agora.

 

Автор науково-фантастичних романів, подорожніх нотаток про мандри США та Швецією, путівників Віднем, Хорватією, Стокгольмом. Автор книжки «Людина, що винайшла Інтернет. Біографія Поля Барана» (2019).

 

Переклав з польської Андрій Павлишин, літературне редагування Олександра Бойченка. Книга вийшла друком за сприяння LEM Station та House of Europe.

 

Фотографія Станіслава Лема – INTERFOTO / Alamy Stock Photo

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Мандрівні дервіші в пошуках Лема

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Одеса, Івано-Франківськ, Дніпро, Вінниця й Чернівці — які нові книгарні можна відвідати не в столиці

В Україні відкрилися нові книгарні: «Книгарня Є» у Вінниці й Івано-Франківську, книгарні-кав’ярні Старого Лева в Івано-Франківську й Одесі, «Вперта коза» у Дніпрі, «Книгарня артефактів»

Видавці й книгорозповсюджувачі: Піратство не зменшилось

Під час публічного обговорення підсектора книговидання та книгорозповсюдження, що організував проєкт RES-POL спільно з Українським інститутом книги, розгорнулася дискусія щодо піратства

Фільм Ірини Цілик «Я і Фелікс» — відтепер на стримінгових сервісах

Фільм «Я і Фелікс» режисерки Ірини Цілик вийшов в онлайн прокат на стримінгових сервісах Netflix, Megogo, Sweet.TV і Київстар ТБ. Про це повідомила режисерка фільму на своїй фейсбук-сто

Після ракетної атаки по Харкову кількість замовлень у Vivat зросла вчетверо

Після оголошення про підтримку харківського видавництва Vivat, чиї книжки були знищені під час російської ракетної атаки на друкарню Factor Druk, українці вчетверо збільшили зам

Книжки Катерини Міхаліциної і Сашка Дерманського переклали словацькою і англійською

У Словаччині вийшла друком книжка Катерини Міхаліциної з ілюстраціями Грасі Олійко «Яків та мокрий вечір». Про це письменниця повідомила на своїй фейсбук-сторінці.
У Словаччині книжка в

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"