Майже сто років самотності в романі Павла Белянського «Бабуся вмирати не любила»

Майже сто років самотності в романі Павла Белянського «Бабуся вмирати не любила»

Павло Паштет Белянський. Бабуся вмирати не любила. Пер. Т. Кохановської. — Харків. Віват, 2023 — 224 с. 

У видавництві «Віват» вийшла книжка блогера, сценариста, письменника Павла Паштета Белянського («Паштет» — це нік, а тепер і позивний) «Бабуся вмирати не любила». Історія родини, що охоплює три покоління, веде читача різними долями, демонструючи, як формуються характери під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників.

Розповідаємо, як автор пише про Луганщину, розкриває теми любові й ненависті, прощення й провини, самотності й пошуку любові.

 

Перше й найголовніше, що слід знати про роман в оповіданнях Павла Паштета Белянського «Бабуся вмирати не любила», — він геть не про те, як зрозуміти Донбас. Коли бачиш цю замозолену фразу в одній з публікацій видавництва у соціальній мережі, відразу хочеться заперечити й уточнити, бо книжка розповідає передовсім про людей: скривджених, травмованих, спраглих любові, наполегливих, стійких, вразливих… 

 

Місце дії — шахтарське селище на сучасній Луганщині, неподалік Алчевська — додає атмосферності й історичного контексту, але лише частково і в певних випадках визначає, який вибір має зробити той чи інший герой роману. З цим розібрались. Далі — про персонажів книжки та їхню самотність, бо чого б ми вдавалися до алюзії на Маркеса. 

 

Сюжет роману, який часто порушує лінійність оповіді, стрибаючи в часі, розгортається навколо однієї сільської родини. Маємо три покоління: дід Петро й баба Аня, їхні діти — Катя, Павло й Таня, онуки — Гришка, Ніна, Міша, Маша й Олександра. Майже кожному з них автор присвятив главу роману, чи радше оповідання. 

 

Тут є цікавий момент, акцентний. Основна увага письменника дісталась діду Петру та бабі Ані. У романі вони — стовпи, атланти, які на своїх плечах тримають стільки пережитого, що його важкість звеличує їх перед дітьми та онуками, на долю яких не випало більшовицької революції, Другої світової війни, необхідності до останніх днів приховувати страшні таємниці… Здається, що з кожним наступним поколінням цей рід став дрібнішати, заколисаний чи то відносно спокійним, приречено визначеним наперед життям, чи то приспаний самотністю, радянською звичкою тримати все в собі, не виносити за стіни кухні. 

 

Оповідання про діда Петра та бабу Аню теж різняться тональностями. Є в них і суто дитячий страх перед п’яним головою родини, одна кисть якого перетворилась на «копито», залишившись без пальців через нещасний випадок на шахті. Є й повага, бо доводилося Петру йти проти високого керівництва, гуртувати людей, щоб захистити шахту-годувальницю від закриття. Трапляються й історії, що більше нагадують родинні анекдоти, коли бувальщина обростає неймовірними подробицями, передаючись із покоління в покоління. Щодо баби Ані, то цей персонаж розкривається поступово. Автор береже його як туз у рукаві, щоб певної миті вразити читача складністю й силою характеру. Подробиць не розкриватимемо, щоб не псувати задоволення від читання. 

Покоління дітей значно поступається силою особистостей Петру й Ані. Оповідання про Катю, Павла й Таню — це історії про зайвих людей, самотніх втікачів з родинного гнізда, де не було щасливо й безпечно. Старша Катя ледь не померла під час пологів, з дитинства вона мріяла про море, але замість нього мала перший, ледь не примусовий шлюб, загибель чоловіка на шахті, потім другу спробу побудувати сім’ю, яка завершилася тим, що Катя з двома дітьми залишилася сама. Але якось виплила, щоб, отримавши черговий удар долі, кинути все й купити собі омріяний квиток до Одеси.   

 

«Потім був Павлик. Паша, Пашенька, Павлуша, коханий синочок, надія й опора». Спробувавши себе в ролі шахтаря, він швидко зрозумів, що такої роботи й життя не хоче, а тому вирішив стати військовим, з чим суворий тато не дуже то й мирився. Його самотність породжена страхом, розумінням того, що в чомусь не виправдав сподівання батьків.

 

 

Найменша Таня — жертва сексуального насильства, яка й подумати не могла, що про наругу можна комусь розповісти. Горезвісне «а що люди скажуть». Свої біль та самотність вона почала заїдати з відповідними наслідками для фігури та здоров’я. Але самотність породила в Тані й рішучість. Так, вона сама собі обрала чоловіка, виховала єдину доньку Олександру за принципом «найкраще — для найкращої у світі дівчинки», але не вберегла й її від труднощів. 

 

Щодо онуків, то тут ледь не виродження роду: Гришка спився та потрапив до в’язниці, Ніна стала аферисткою, Міші та Маші автор виділить аж два невеличких абзаци, хіба що Олександрі приділить достатньо уваги, бо історія її життя й раптового віднайдення покликання у сорок років дійсно заслуговує на увагу.

 

Персонажі Павла Белянського, без сумніву, є породженням і певного історичного часу. Ті з них, що формувалися в роки найбільших потрясінь, помітно користуються симпатією автора. Ті, що загрузли в сірості перебудови чи брали участь в референдумах так званої ЛНР, не підпадають під осуд, бо врешті знаходять в собі сили робити хоч якийсь вибір. 

 

Єдине, що вибивається з продуманої, грамотно побудованої оповіді автора, є фінал роману. Він, на нашу суб’єктивну думку, вийшов занадто надривним, з пафосними нотами, яких Белянський з таким успіхом уникав протягом всієї книжки. Можливо, це пов’язано з умовами, в яких письменник працював над романом, бо сам він від початку повномасштабної війни служить у лавах ЗСУ, можливо, цьому є інші причини, але остання крапка твору зашила по собі відчуття чужорідності щодо решти тексту. 

 

Після ложки критики підсумуємо. «Бабуся вмирати не любила» — талановита й майстерна робота, книжка, в якій читач може впізнати якщо не себе, то когось зі своїх рідних. Роман не про війну, але про передумови її виникнення, глибоко заховані в людях та їхніх внутрішніх суперечностях. Врешті, «Бабуся вмирати не любила» — це низка портретів, серед яких точно має бути групове фото всієї родини, на якому всі намагаються бути серйозними й красивими, бо цього вимагає не стільки суворість виховання, скільки потреба у схваленні та любові. 

Купити книжку

 

Матеріал створено за підтримки ПЕН Україна.

 

Оригінал статті на Suspilne: Майже сто років самотності в романі Павла Белянського «Бабуся вмирати не любила»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців конкурсу. Про це повідомили на сайті Буквоїд.
У конкурсі за всіма категоріями (7 номінацій по 2-4 підномінації в кожній) оц

Відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко

Національна спілка письменників України з глибоким сумом повідомляє, що 28 лютого після важкої хвороби відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець, громадський діяч, доктор філологічних наук, пр

Літературна премія Європейського Союзу оголосила номінантів

Оголосили номінантів літературної премії Європейського Союзу 2024 року (European Union Prize for Literature, EUPL). Про це повідомляють на сайті EUPL.
До журі цього року увійшов українс

Відомі фіналісти міжнародної премії з арабської художньої літератури

Міжнародна премія з арабської художньої літератури 2024 (IPAF) визначила короткий список фіналістів. Про це повідомляється на сайті премії.
До короткого списку потрапили 6 книжок:
 

«С

В Канаді презентували книжку “Листи з України”, підготовану відомою журналісткою Le Devoir

Цієї середи, 28 листопада, в Монреалі представили книжку «Листи з України» (фр.« Lettres d’Ukraine »), ініційовану та укладену Маґдалін Бутро (Magdaline Boutros), журналісткою-міжнародн

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"