Література ціною дому: чотири книжки на тему біженства та депортації

Література ціною дому: чотири книжки на тему біженства та депортації

Втрата дому, що супроводжується втратою батьківщини, – одна з найбільших втрат. Болючішою за неї є хіба смерть близьких. Але, на відміну від смерти, яка завжди є втратою і нітрохи не набутком, втрата дому і батьківщини може зумовити й позитивний сценарій розвитку: нові надбання, кар’єрний ріст, нові знайомства і нову біографію врешті-решт. Звісно, коли йдеться про біженство, спричинене війною, жодні «компенсації» не зможуть перекрити цей біль. Саме з таким різновидом втрати дому зараз стикаються тисячі українців. Але історія української еміграції налічує не одне покоління, і цей досвід накопичений у численних художніх книжках та мемуарах. Ми хочемо розповісти вам про чотири з них, які набули нової актуалньості.

Література про адаптацію до нової дійсності

Література, що пасеться на людських клопотах і пригодах, підживлюється біженською тематикою, відомою з часів біблійного Мойсея. З розвитком транспортних засобів і вдосконаленням механізмів імміграції, характерних для ХХ – ХХІ століть, біженство набуло величезних масштабів. А літературний інтерес до цієї теми напевно вищий, ніж, скажімо, до теми смерти близьких, бо проживання стану біженства провокує різноманітну гаму досвіду і почуттів. Може, це прозвучить цинічно, але літературна оптика свідчить, що біженство – то в першу чергу пригода. Пригода – не лише як втеча від ворога, виживання і залагодження побутових проблем, адаптація до нових обставин, а й як розширення погляду на світ, переосмислення себе, свого минулого, віднаходження своєї ідентичности на перетині культур. У таких процесах задіяно складні й неоднозначні психічні механізми, висвітлення та аналіз яких надають літературі певної ваги.

 

Останніми роками полиця української перекладної літератури на тему біженства помітно виросла. Назвімо принаймні окремі видання з цього ряду: «Джозеф Антон», «Золотий дім» і «Сатанинські вірші» Салмана Рушді, «Ru» Кім Тхюї, «Симпатик» В’єт Тан Нґуєн, «Море море» Ільми Ракузи, «Емма мовчить» Сюзанни Шолль, «Музей безумовної капітуляції» Дубравки Уґрешич, «Штайнгоф» Кароли Ганссон, «Красиві, тридцятилітні» Марека Гласка, «Сам в океані» Слави Курилова, «Орвелл і біженці» Андреа Чалупи. Більшість цих книжок написано на основі особистого досвіду авторів або близьких їм людей.

 

Торік романістика на тему біженства удостоїлася уваги Нобелівського комітету. Абдулразак Ґурна отримав найпрестижнішу у світі нагороду «за безкомпромісне та співчутливе занурення у наслідки колоніалізму та долю біженців у прірві між культурами та континентами». Щоправда, романи нового нобелівського лауреата українською мовою наразі не перекладені.

 

Зате результати торішніх українських літературних конкурсів привертають увагу до іншої міграційної теми – депортації. Повість Оксани Смерек «Марися з іншого берега» здобула перемогу у конкурсі імени Григора Тютюнника, книжка вже вийшла друком. А інший твір на цю ж тему – поки що не виданий рукопис Христини Коціри – посів друге місце на конкурсі «Коронація слова».

 

Фокус-темою фестивалю «Книжковий Арсенал», що був запланований на цей тиждень, мало стати «Велике переселення» – тобто тема міграції. Та, як відомо, через вторгнення російських військ на територію України, зокрема через загрози для цивільного населення столиці, культурні менеджери самі стали біженцями або внутрішньо переселеними особами. Добре, що хоч не депортованими.

 

Бібліографія української мемуаристики про досвід мігрантів налічує велику кількість позицій, художніх творів менше. Ймовірно, і того, і іншого невдовзі прибуде, коли буде описано й відрефлексовано досвід теперішніх біженців і внутрішньо переміщених осіб. А в цій підбірці мова піде про кілька видань, створених на основі пережитого українськими біженцями й депортованими у середині ХХ століття.

Я – мене – мені… (і довкруги)

Юрій Шевельов (Юрій Шерех), Я – мене – мені… (і довкруги): Спогади. 2. В Европі; Зустрічі з Романом Якобсоном. Післям. С. Вакуленко; прим. С. Вакуленко, К. Каруник, В. Романовський; упоряд. С. Вакуленко, К. Каруник, О. Савчук; художн. оформ. О. Чекаль. – Харків: Видавець Олександр Савчук, 2021. – 896 с.

Це доповнене видання спогадів одного з найпомітніших українських гуманітаріїв ХХ століття, на честь якого названо літературну премію в галузі есеїстики. Юрій Шевельов прожив довге життя, у цьому томі відрефлексовано порівняно невеликий період його творчої біографії, головним чином події другої половини 40-х років ХХ століття, коли він брав активну участь у діяльності Мистецького українського руху. Як відомо, явище Мистецького українського руху (МУР) виникло й проіснувало в середовищі біженців та переміщених осіб у Німеччині, до того часу, поки наблизилася загроза репатріації. Знаючи, що сталося з українськими письменниками у радянській Україні в 30-х роках, повертатися на окуповану батьківщину ніхто не хотів (Хоча дехто все-таки повернувся; маю на увазі Віктора Петрова, чия біографія абсолютно нетипова).

 

У другому томі Шевельов подає пригодницький сюжет виникнення літературної організації (викрадення українських шрифтів з території, котра мала от-от перейти у радянське підпорядкування), розповідає про настрої в МУРі, конфлікти в ньому і поза ним (українське літературне життя точилося і поза МУРом), представляє численних учасників тогочасного літпроцесу в Німеччині. Портрети доволі колоритні, Шерех без зайвої ніяковости зазирає в чуже нутро і сміливо повідомляє, які нурти він там спостерігає своїм не завжди дружнім поглядом.

 

Особливо дістається літературознавцям і критикам – тим, котрі за своїм призначенням покликані лупити по пальцях інших, а самі нечасто потрапляють під роздачу.

 

Ось вам приклад категоричности суджень Шевельова, але також і вміння аргументувати: «… Літератури як мистецтва він не розумів, хоч будував її історію як історію стилів. Але відчуття естетичних вартостей у нього не було. Рідко вдавалося йому схопити своєрідність мистця або мистецького твору: заважала йому в цьому, як це не дивно, бездонність його ерудиції». Здається, нескладно здогадатися, про кого мова, але щоб зняти будь-які сумніви, додам ще одне речення: «Найменше в світі Чижевський цікавився нашою еміґраційною літературою». Гадаю, вагота наукової спадщини філософа, літературознавця, одного з провідних славістів свого часу Дмитра Чижевського настільки солідна, що будь-які стріли у його бік можуть хіба що спонукати до повнішого, різнобічного пізнання його особи, та аж ніяк не до зневаження його доробку.

 

Уїдливо, з сарказмом схарактеризовано у спогадах Шевельова літературознавця Володимира Державина. Тут портретні деталі виказують наявність у стосунках між критиками взаємної нетерпимости, аргументацію підмінено бажанням вщипнути з усієї моці. Якщо взаємний емоційний накал винести за дужки, то раціональне пояснення протистояння може полягати у тому, що Державин не сприймав концепції національно-органічного стилю, яку Шевельов проповідував у період МУРу. Державин натомість проповідував європеїзм, чисте мистецтво. А від національно-органічного стилю, як відомо, згодом відмовився і сам автор концепції. Однак у сорокових критика Державина була для Шевельова, як самоіронічно зазначає автор, «вдаром ножем у серце».

 

Ще один знаний літературознавець, неоднозначні стосунки з яким Шевельов описує у другому томі спогадів, – Юрій Лавріненко. Цей сюжет бродив кілька десятків років і розтягнувся на величезну географічну відстань. Він починається з Харкова, де молодий Шевельов пробує себе у ролі театрального критика і подає матеріали теж іще молодому Лавріненкові, на той час уже редакторові відділу мистецтва одного з місцевих часописів. А наприкінці сюжету вже не молодий Лавріненко вступає на навчання до Колумбійського університету, де його викладачем мав би бути професор Шевельов. Між тим був епізод, коли Лавріненко, приїхавши до США раніше, знайомить новоприбулого Шевельова з назвами американських монет. Епізодів було більше, але цей – промовистий. Шевельов не говорить ні про які дискусії чи взаємовідштовхування між літературознавцями, тут справа значно делікатніша. Це взагалі не про літературу. Це про біженство.

 

Прірву між нами створила Америка. Америка має мудрий закон – імміґрант не може бути кандидатом на президента. Як би глибоко людина, вихована в Европі, не пройнялася американським духом, яким би добрим американським патріотом вона не була, вона не буде мислити й поводитися цілковито так, як людина тут народжена (або малою дитиною привезена). Юрко [Лавріненко. – І. К.] приїхав зформованою особистістю. Він опинився за бортом американського життя. Тільки окрушини цього життя, що падали за борт, досягали його.

 

Це історія про те, як одна людина приїхавши до Америки надолужує те, чого була позбавлена трохи раніше (відбував термін ув’язнення та перебував на «вільному засланні»), а саме: редагує український літературний часопис, упорядковує антологію письменників, що стали жертвами сталінського режиму, перепускає через себе цю масштабну трагедію, після якої актуальна вітчизняна українська література фактично втратила профпридатність. Натомість інша людина перезаряджається, адаптується до нових обставин і знаходить у собі сили до подальшого розвитку.

 

 

Портрети літературознавців – то лише фрагменти тієї панорами, яку представлено у другому томі спогадів Шевельова. Читач зустріне чимало знайомих літературних імен – Ігора Костецького, Уласа Самчука, Василя Барку, Юрія Косача, Віктора Петрова, Евгена Маланюка, Михайла Ореста… До видання включено також відомий есей «Зустрічі з Романом Якобсоном», в якому Шевельов представляє розвиток своїх взаємин з провідним американським славістом російсько-єврейського походження. Структураліст Якобсон в певний момент опиняється по один бік з українським радянським мовознавцем, міністром освіти УССР Білодідом – обидва беруть участь у дискредитації Шевельова. Сюжет про те, як важко науковцям бездержавної нації зберегти репутацію, коли навколо сичать голоси проросійської пропаганди (Якщо комусь захочеться читнути ще трохи про славістичну імперію Романа Якобсона, раджу видану у Польщі книжку Романа Мниха та Оксани Блашків «Дмитрий Чижевский versus Роман Якобсон»).

 

Тексти Шевельова у новому виданні подано з величезною кількістю коментарів, над якими працювала група спеціалістів, і доповнено ґрунтовною післямовою шевельовознавця Сергія Вакуленка. Книжка ілюстрована трьома сотнями фотографій.

Купити книжку.

Посол мертвих

Аскольд Мельничук, Посол мертвих / пер. Ганна Яновська. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 298 с.

Народжений у той час, коли повоєнна хвиля біженців прибула до місць свого осідку, американський письменник українського походження Аскольд Мельничук наріжним каменем своєї творчости ставить проблеми, породжені досвідом біженства: збереження національної ідентичности та асиміляція; родинна історія і травми; конфлікт поколінь. Саме про це і великою мірою ні про що інше його роман «Посол мертвих», другий з перекладених українською мовою романів Аскольда Мельничука.

 

Центральна героїня роману – Адріана (Ада), вродлива жінка, входження у дорослий вік якої деформувала Друга світова війна, що не лише позбавила батьківщини, а й завдала їй інших непоправних втрат і травмувала свідомість. Травматичний досвід передається на дітей Адріани: Алекса і Пола, котрі народилися вже у Новому світі. Алекс з дитинства страждає на хворобу зникомости – у моменти травматичного контакту зі світом його пронизує бажання зникнути. Так стається в епізоді, коли його, школяра, учителька викликає до дошки, аби показав на карті країну, звідки походять його предки і де люди мають незвичне прізвище Крук, що його американці на слух сприймають як Crook (тобто: шахрай). Зрозуміло, що хлопець ніяковіє, бо ж не показуватиме він Совєтський Союз, почувається так, ніби його і справді спіймали на шахрайстві, й хоче зробити зі собою те, що робить учителька з крейдою на класній дошці – витерти, зникнути.

 

Події у романі Аскольда Мельничука відлунюють символічними натяками, півтонами, а сюжет розгортається не у хронологічному порядку. Письменник водить читача звивистими шляхами, які не усім шанувальникам сюжетного письма припадуть до вподоби.

 

Символічним є вже саме прізвище, яке вказує на генетично закладений зв’язок із потойбіччям (згадаймо хоч би образ ворона (він же – у перекладі Григорія Кочура – крук) у класичному для поезії символізму вірші Едгара По «The Raven»). Зв’язок із потойбіччям, з утраченим минулим – одна з провідних рис головної героїні роману «Посол мертвих». Власне, Ада і є тим послом мертвих, за визначенням її приятеля-письменника Антона, автора однойменного оповідання. Вона провадить уявні розмови зі своїм покійним батьком Тарасом і погрожує синові, що коли той не зможе обстоювати власну ідентичність і забуде родовід, то духи предків про це йому нагадають.

 

 

Травматичним у романі виступає не лише минуле, а й теперішнє. Мова ось про що: «Іммігранти бажали демонструвати суспільству певне обличчя: при краватці, при дружині, зі вчасними виплатами за іпотекою, з дітьми-спортсменами. Вони не мали такої впевненості, щоб показати себе справжніх: їх жахало те, що видавалося їм власним темним боком». Іншому персонажеві емігрантський статус обтинає творчі крила, літератор втратив доступ до поетичного космосу: «Того дня, коли він залишив свою країну, закрилися джерела його поезії. <…> Він сентиментально вірив, що істинна поезія пишеться тією мовою, якою тебе любила бабуся, а цю мову тепер для нього втрачено».

 

Та було би хибно думати, що сам автор вважає еміграційний досвід аж таким катастрофічним. Він згадує про Віктора Гюґо, який написав свої найкращі твори на засланні; українському читачеві могли би бути ближчими приклади Тараса Шевченка або Василя Стуса. Насправді багато залежить від індивідуальних переживань, суб’єктивного досвіду, від того, як людина сама себе програмує. Поетові здається, що якби обійми Ади були не дружні, а пристрасні, то він би віднайшов свою музу. Поет має право вірити в це, але читач має право на власну точку зору. Я, скажімо, не заперечую ймовірности того, що музу було би віднайдено, але – зважаючи на невротичний характер Ади – маю великі сумніви, що надовго. «Посол мертвих» – це роман не лише про те, які нещасні біженці та їхні діти, але також і трохи про фантоми й симулякри.

Купити книжку.

Щоденник Осипа Зінкевича

Осип Зінкевич, Щоденник. 1948-1949. 1967-1968. 1971-1976. – Київ: Смолоскип, 2016. – 498 с.

Як і Мельничукова Адріана, в юнацькому віці Осип Зінкевич рушив на Захід. Як і Адріана, пережив смерть батька від рук німецьких окупантів. По тому пережив ще немало тяжких випробувань. Вважали його загиблим внаслідок радянського бомбардування, рідні відправили панахиду, а він – вижив. Півтора року воював у складі загону радянських партизанів у Чехії і мав усі шанси опинитися десь за Уралом, але щасливо утік до Німеччини. Втім, якби ж то щасливо. У Німеччині за наводкою «друга» з ОУН(б) він потрапляє до буцегарні. А далі – примусівка на шахті у Франції, де він навчився пити вино. Наслідком такої молодости мало стати самогубство (у романі Аскольда Мельничука без нього не обійшлося).

 

Але, на відміну від нещасних персонажів «Посла мертвих», Осипові Зінкевичу вдається знайти свою місію і працювати над нею впродовж багатьох років, дуже ефективно залучаючи інших відсторонених від партійних справ осіб української діаспори до волонтерського проєкту, який по суті був політичним. Основним напрямом конспіративної сітки, створеної Зінкевичем, було отримання українського самвидаву і поширення його на Заході. Певний час команда Зінкевича видавала часопис «Смолоскип», а згодом її зусиллями постало однойменне видавництво.

 

«Вперше, після десятиліть замовчування, українська справа вийшла на світову арену», – читаємо у «Щоденнику» про резонанс, викликаний «Chornovil’s Papers» – англійським перекладом книжки В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму». Оригінальне видання праці Чорновола було одним із перших у «смолоскипівському» активі. Були й інші яскраві видання: «Більмо» Михайла Осадчого, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Бумеранґ» Валентина Мороза, «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року» Андрія Амальрика, «За східним обрієм» Данила Шумука. Книжки Осадчого, Дзюби, як і книжка Чорновола, виходили іншими мовами, наклади окремих видань в Америці та Франції становили 50 тисяч – мало яка теперішня українська художня книжка може до них дорівнятися.

 

Осип Зінкевич фактично не мав проблем з пошуками грошодавців: громадськість охоче складала пожертви. І не лише на книжки, адже Зінкевич та його оточення працювали на різних ділянках правозахисного фронту: готували матеріали для засобів масової інформації; збирали підписи законодавців США та інших країн на захист політв’язнів; зверталися до радянських чиновників; готували та розповсюджували буклети і листівки (зокрема, англійською мовою). Проблема була в іншому: в конспірації.

 

Конспіруватися було необхідно не лише від спецслужб, а й від патріотичних очей і вух. Ніхто не мав знати імен зв’язкових, які працювали на Зінкевича. Знайомі між собою люди не повинні були признаватися одне одному, що мають справу з цим чоловіком. Бувало, що інформацію про поїздки в Совєтський Союз приховували навіть від батьків. Люди, які не могли дати раду власній щирості, не надавалися до того, щоб співпрацювати з Зінкевичем. Від уміння тримати язик за зубами залежала доля рукописів і життів. До чого призводить брак конспірації легко зрозуміти на прикладі так званої справи Добоша, якій Осип Зінкевич присвячує трохи уваги у своїх записах за 1972 рік.

 

 

Нагадаю, виявлення совєтськими правоохоронцями копії «Словника рим» Святослава Караванського у бельгійського студента Добоша (він же кур’єр бандерівської гілки ОУН) призвело до розкриття мережі контактів у дисидентському русі і стало підставою для арештів кількох десятків осіб. В додатках до «Щоденника» подано «Правила доброї поведінки» – порадник, підготовлений командою Зінкевича для власних потреб («призначена окремим заінтересованим особам і в ніякому разі для публікування повністю чи у витягах у часописах…»). Усі поради у цій методичці стосуються поїздки «поза залізну заслону».

 

«Щоденник» Осипа Зінкевича є унікальним документом, який представляє не лише діяльність видавництва «Смолоскип» у 60–70-х роках ХХ століття, а й ширший контекст: збір інформації, виявлення підробок (було й таке), міжусобиці в еміграційних колах, комунікація з представниками радянської дипломатії, культури і спорту тощо. На жаль, щоденникові записи, як попереджає підзаголовок книжки, висвітлюють лише певні періоди діяльности Осипа Зінкевича й обриваються наприкінці листопада 1976 року, коли при інформаційній службі «Смолоскипа» було створено Комітет Гельсінських гарантій для України (Helsinki Guarantee for Ukrainian Committee). Метою Комітету було представлення Української Гельсінської групи на Заході. Роботи побільшало і на необов’язкові нотатки часу не залишалося.

Купити книжку.

Марися з іншого берега

Оксана Смерек, Марися з іншого берега: повість. – Київ: Український пріоритет, 2021. – 152 с.

Як і серед персонажів роману Аскольда Мельничука, серед персонажів повісти Оксани Смерек є ті, що спілкуються з рослинним світом і мають пристрасть до фотографії. Одні і другі зазнали досвіду міграції, а з ним набули і певних спільних психічних особливостей.
Письменниця відштовхується від біографії своєї бабці, яка в юному віці була депортована разом із батьками з Закерзоння на територію Львівщини, що ввійшла до складу СССР. Авторку повісти особливо цікавить період становлення – перехід дитинства у дорослий вік, що в нормальних умовах мав би бути щасливим і сповненим мрій. Натомість на юні плечі дівчат і хлопців звалюються зовсім не дитячі проблеми. Марисині друзі, сестра, брат уже допомагають повстанцям, дехто живе у лісі, а одного хлопця вже й убито. Письменниця показує, що діти, чиї вчинки батьки ще не звикли сприймати всерйоз, непогано орієнтуються у потоці подій. Війна, безумовно, пришвидшила їхнє дорослішання.

 

Це стосується не лише українських підлітків, але і єврейських. Осиротіла єврейська дівчина Нава, батька якої розстріляли, змушена розв’язувати питання власного виживання, проситися до українських знайомих, щоб ті її переховували у своєму помешканні (Між іншим, у романі Аскольда Мельничука теж є епізод про переховування українцями євреїв).

 

Головна героїня повісти хоч і залишається разом зі своїми батьками і може покладатися на них, але теж, разом із ними, залчена у процес пізнання ворога. Ворог – не лише той, хто вбиває і проводить депортацію, ворогом є і той, хто роздає обіцянки, які нічого не варті, і платить такі необхідні депортованим гроші за роботу по господарству. Від того, наскільки ми здатні ідентифікувати ворога, залежить, наскільки близько він зможе до нас наблизитися.

 

Коли, наприклад, ми кажемо, що «мистецтво поза політикою», то даємо ворогові шанс нав’язати нам через кіноіндустрію чи літературу певні патерни мислення, які нас ментально обеззброюють. У повісті Оксани Смерек не йдеться про це буквально, але мова про те, що є процес поступової втрати довіри до обіцянок окупантів. Для того, щоб це відбулося, треба було на власному досвіді переконатися, що слова комуністів сильно розходяться з їхніми діями. Те, що вони називають добровільним переселенням, аж ніяк добровільним не було – воно здійснювалося без згоди населення і під конвоєм. На заперечення батька Марисі кажуть, що визнання переселення добровільним є підставою для отримання компенсації. Однак згодом виявляється, що для його ж добра ліпше йому про ту компенсацію не заїкатися, бо він належить до категорії «куркулів», а таких годиться карати, а не підтримувати матеріально.

 

У розв’язці повісти депортована родина знаходить засоби для виживання на новому місці, але головна героїня вже достатньо свідома, щоб зрозуміти, що не можна служити добрій людині, яка служить поганій системі. Бо на службі ворожої системи добрих людей не буває. Нинішня війна це підтверджує.

 

У цій повісті не лише виписано сюжет дорослішання Марисі, а й закладено наживку для нових літературних рибин (розділів роману? повістей?). Там є кілька епізодів, які можна розгорнути. Що сталося з Марисиним хлопцем, який приєднався до повстанців? А з братом, який утік з дівчиною-єврейкою? Є і інші родичі, стежки яких розійшлися, – чи зустрінуться вони колись? А якщо хтось із них чи їхніх нащадків опинився поза східними кордонами України, то чи зможуть вони порозумітися з тими, що всередині країни? Теперішні події показують, що це нелегко. Але там, де у житті нелегко, може бути родючий літературний ґрунт, чи не так?

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: Література ціною дому: чотири книжки на тему біженства та депортації

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Попаданка В Казки

Шановні читачі, перша книга веселих пригод Маргарити в світі казок закінчилася! Тому, представляю Вам обкладинку до другої частини казкової історії! ПІДПИСУЙТЕСЬ якщо Вам сподобалось і цікаве продовження!!!!!!!!!

Остання знижка в передплаті!

Добрий день!

Сьогодні з гарною новиною – впродовж дня буде діяти знижка в 15% на книгу “Кохання тут зайве”. Остання знижка в передплаті, тому… для усіх, хто мав намір прочитати, чудова можливість придбати книгу

Українська мрія — вийде нова марка від Укрпошти

28 червня Укрпошта вводить в обіг нову поштову марку «Українська мрія». Про це повідомив генеральний директор Укрпошти Ігор Смілянський в Telegram. 
Загальний тираж марки 3 млн. Її можн

У Баку обговорюють український та азербайджанський літературні процеси

В Азербайджанському Інституті теології під час заходу «Репрезентація азербайджанських цінностей в українських перекладах азербайджанської літератури» обговорили дослідження українсько-а

27 книжок про війну та розбудову країни від НАЗК

У межах спецпроєкту «UKRAINE NOW. Візія Майбутнього» Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) склало перелік із рекомендацій книжок про російсько-українську війну. Про

Перейти до блогу

Нові автори

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Перейти до "Нові автори"