Література надзвичайного стану: Остап Сливинський про поезію під час війни

Література надзвичайного стану: Остап Сливинський про поезію під час війни

Сьогодні вночі знов була повітряна тривога. Ми, розслаблені кількома днями без сирен, не поспішали до коридору, де в нас є спеціальне відносно безпечне місце, з усіх боків захищене двома стінами. Я неспішно закінчував якусь роботу за столом. Але цього разу все було інакше. В якийсь момент почувся такий сильний гуркіт, якого в моєму місті ще не було. Здалося, ніби над самим дахом прокотився весняний грім, я навіть визирнув у вікно, щоб перевірити, чи нема крапель на асфальті, чи повітряну тривогу часом не наздогнала гроза. Ні, то не була гроза.

Буквально через пів години після вибухів моя подруга, поетка Катерина Міхаліцина, яка живе за кілька будинків від мого, опублікувала на своїй сторінці у Фейсбуку вірш: 

 

як діти?

ідіть в укриття.

грім більше не грім.

зламалося небо.

ми вірим, що вміємо їх захистити.

що нитка життя

таки не порветься в руках безіменної парки.

(…)

ми будемо вічними — кажемо, перш ніж заснем, собакам і дітям, що туляться,

дивляться в очі

усе ще наївно,

і так, ніби білий їх світ

усе ще нормальний,

не з’їхав з котушок..

країна

сирен і героїв.

із яблуні сиплеться цвіт.

 

Я захоплююся, коли стаю свідком того, як просто під час бомбардувань народжується література. Те, що мало б віднімати мову, її дає. Це — чиста, абсолютна форма спротиву. «Абсолютна» означає «цілковито нездоланна», бо вона є доказом зворотної залежності: що страшнішим, нещаднішим є терор, то сильнішим є спротив.

 

«Цікаво, — зауважив один знайомий перекладач, який, як і багато його колег, від перших днів російського вторгнення в Україну почав активно відстежувати і перекладати найактуальнішу українську літературу. — Цікаво, бо чекаєш, що поезія війни буде брязкати зброєю і говорити голосні слова, а вона у вас майже зовсім не мілітарна, дуже людська». 

Так само як і наші символи — подумав я собі. Замість войовничих знаків і агресивного бестіарію — вцілілий після бомбардування керамічний півник і миловидий пес-сапер. Так: щоб відрізнити оборону від експансії, досить подивитися на її символіку. Різними будуть символи тих, що виходять зі зброєю, щоб захистити свій дім, і тих, що вирушають руйнувати чуже. Різними будуть їхні пісні і їхня поезія.

 

Чи потрібна взагалі поезія в часи війни, в часи гуманітарних катастроф? Це зовсім не риторичне питання. Адже війна — це особливий час, коли життя оголюється до скелета, залишаючи лише необхідне для виживання.

 

Спрощення, полегшення конструкції життя, яке мусить бути стійким і маневреним. Чи поезія належить до необхідних конструктивних елементів? Чи знайдеться їй місце в тривожному рюкзаку? Поезія не може відвернути війну, поезія не може її завершити. Поезією неможливо говорити з ворогом. Що ж вона може?

 

Довго шукаючи відповіді на питання, що ж таке поезія серед вибухів і руйнувань, серед дуже великої кількості різноманітних форм страждання, я тимчасово погодився на одне порівняння. Поезія – це сито. Так, у час, коли жодна уява не може зрівнятися з жахливою реальністю, коли самої реальності стає забагато, так що підсилювати її фантазією здається злочином, а тікати від неї – щонайменше безвідповідальністю, єдиним виходом для літератури лишається свідчення. Але література – не репродуктор реальності, не стрічка новин і не телевізійний footage. Те, що вона може робити, — це просіювання пережитого так, аби воно набувало значення універсального досвіду. Ось що таке «сито». 

Немає гіршої, складнішої ситуації для літератури, ніж реальність об’єктивного насилля. Не лише тому, що для насилля не існує адекватної мови (і це добре, бо «адекватна» мова для насилля означала б його нормалізацію, якесь когнітивне узаконення, а насилля — особливо так зване екстремальне насилля — має залишатися поза межею уявленного і виражального). А ще й тому, що засада емпатії каже нам: немає неважливого страждання. Тобто ми розриваємося між неможливістю сказати хоч щось і необхідністю розповісти все. Ні того, ні того література не може собі дозволити. Якщо мовчанка для літератури означає її смерть, то бажання охопити оповіддю якомога більше страждання робить її не лише нестерпною, але й слабкою: адже надмір оповіді девальвує емоційну силу факту.

 

Поезія, попри похмурі припущення Адорно, пережила Аушвіц, пережила боснійські Сребреницю й Омарську, переживе й Бучу та Ірпінь. Лише знову зміниться, уже змінюється.

 

Від багатьох українських колег-письменників останніми тижнями доводиться чути думки, які загалом вишиковуються в ряд класичних ознак «провини уцілілого»: чи маю я право говорити про свій особистий досвід, якщо, у порівнянні з іншими, я так незначно постраждав/постраждала, якщо рівень моєї травми неспівмірний з тисячами каліцтв і смертей, бездомностей і втрат близьких? Попри недоречність «міряння стражданням», факт лишається фактом: українські літератори дедалі впевненіше передають слово іншому — жертві, свідкові найстрашнішого; їхнє письмо, навіть ліричне, стає дедалі більш репортажним.

 

Я розумію це чудово: неспроможний після 24 лютого вичавити з себе бодай рядок, я почав записувати чужі слова. Слова тих, що тікали від обстрілів і тих, що їм допомагали, слова тих, що втратили все, і тих, що втратили щось одне, але найважливіше. Слова тих, які, попри втрату, щось знайшли. Я продовжую записувати ці історії й знаю: війна закінчиться, а вони — ні. Мені здається, це найкраще, що я можу зараз робити. У певний момент, перечитуючи записане, я зрозумів, що це — поезія.

І вона не просто може бути такою, а, можливо, у дні війни й має бути такою. Коли бракує слів, на допомогу приходять ті, хто майже в усьому іншому сам потребує допомоги: жертви найбільшого воєнного насилля. Вони приходять зі своїми словами. Пробиваючи стіну власного мовчання (до когось це приходить швидко, а хтось потребує днів, тижнів, іноді місяців і років — саме тому ці оповіді триватимуть ще довго), вони несвідомо очолюють контратаку мови.

 

Це звучить войовничо, але таким не є. Це — людська необхідність паралельно з поверненням окупованих агресором територій повернути собі здатність говорити. Після першого німотного «як же так?» ми поступово опановуємо нашу неможливу реальність, аби розповісти її іншим. Поки що ми ще спотикаємося, то западаємо у довгі мовчанки, то починаємо говорити плутано і надто емоційно, але все ще попереду. 

 

Мішель Фуко написав колись: «Боги посилають людям нещастя, щоб вони їх оповідали; смертні оповідають їх, щоб вони ніколи не з’явилися в їхньому житті». Хай буде й так: ми розкажемо свої історії, щоб вони не з’явилися більше в нічиєму житті. 

 

Оригінал статті на Suspilne: Література надзвичайного стану: Остап Сливинський про поезію під час війни

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Одеса, Івано-Франківськ, Дніпро, Вінниця й Чернівці — які нові книгарні можна відвідати не в столиці

В Україні відкрилися нові книгарні: «Книгарня Є» у Вінниці й Івано-Франківську, книгарні-кав’ярні Старого Лева в Івано-Франківську й Одесі, «Вперта коза» у Дніпрі, «Книгарня артефактів»

Видавці й книгорозповсюджувачі: Піратство не зменшилось

Під час публічного обговорення підсектора книговидання та книгорозповсюдження, що організував проєкт RES-POL спільно з Українським інститутом книги, розгорнулася дискусія щодо піратства

Фільм Ірини Цілик «Я і Фелікс» — відтепер на стримінгових сервісах

Фільм «Я і Фелікс» режисерки Ірини Цілик вийшов в онлайн прокат на стримінгових сервісах Netflix, Megogo, Sweet.TV і Київстар ТБ. Про це повідомила режисерка фільму на своїй фейсбук-сто

Після ракетної атаки по Харкову кількість замовлень у Vivat зросла вчетверо

Після оголошення про підтримку харківського видавництва Vivat, чиї книжки були знищені під час російської ракетної атаки на друкарню Factor Druk, українці вчетверо збільшили зам

Книжки Катерини Міхаліциної і Сашка Дерманського переклали словацькою і англійською

У Словаччині вийшла друком книжка Катерини Міхаліциної з ілюстраціями Грасі Олійко «Яків та мокрий вечір». Про це письменниця повідомила на своїй фейсбук-сторінці.
У Словаччині книжка в

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"