Лесь Белей. Стан війни

2023-02-18 08:00:00 Лесь Белей

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей поета й публіциста Леся Белея. 

Стан війни

Моє покоління, дитинство якого припало на дев’яності, не знало війни. Ми виростали у суспільстві, яке шанувало ветеранів Другої світової, у декого близькі воювали в Афгані, але самі ми не знали, що таке війна. Вона зводилася до спогадів родичів, неотесаних радянських пам’ятників, уроків історії, книжок і фільмів, найчастіше бойовиків, у яких один супергерой перебивав цілі армії. З 2014-го, а особливо з 2022 року у всіх нас з’явилося практичне, а не теоретичне уявлення про війну, навіть у тих, хто намагався її не помічати.

 

Чи є у війні щось екстраординарне, щось таке, чого нема в мирний час? Убивства, каліцтво, вибухи, звірства, зґвалтування, крадіжки, зрада, страх, героїзм, самопожертва, безкорислива допомога… Усе це стається і в мирний час. Штука в концентрації. Як каже мій друг, який служить у ССО, війна – це порушення всього кримінального кодексу одночасно. Я б розширив це визначення: війна – це всі прояви людської екзистенції одночасно. Звісно, смерть тут займає особливе місце.

 

Чим смерть на війні відрізняється від смерті у мирний час? На війні вона стає передбачуванішою, тратить містичність і несподіваність.

 

В умовах миру люди коротають свою більш або менш цікаву рутину, а смерть час від часу вихоплює то одного, то іншу, найчастіше неочікувано, навіть у старості. На війні смерть здобуває закономірність: відстань до зони активних бойових дій або стратегічних об’єктів прямо пропорційна близькості до смерті. Хтось цю близькість переживає, хтось ні. І тут не допоможе ні суперспецназівська  підготовка, ні суперброньована споряга. Усе залежить від випадку. 

 

Французький журналіст Фредерік Леклерк Імгофф сидів у броньованому автомобілі у бронежилеті й касці, ймовірно, він пройшов усі необхідні вишколи, і при ньому була аптечка, але фатальний осколок таки пробив броньоване скло і влетів йому в шию. Жінка без жодних засобів захисту, яку я зустрів у Вишгороді після ракетного удару, розповіла мені, що якби не заговорилася з сусідкою, то була б саме в тому під’їзді, куди прилетіло. Вона затрималася на нецілу хвилину, вже майже доходила до будинку, коли над її голово пролетіла ракета.

 

Людського горя на війні багато, багато непоправного, багато такого, що буде ятритися ще роками, але я спробую поговорити про позитив, хай би як парадоксально це прозвучало.

 

За всі 35 років життя я ніколи не бачив настільки привітних, відкритих, щедрих і прямих людей як ті, що живуть біля найгарячіших місць, або ті, що недавно пережили жахи окупації. 

 

Бабуся з Мар’їнки, яка вісім років прожила на самій лінії фронту і ділиться своїми яблуками з журналістами топового американського видання. Чоловік із Шевченкового під Броварами, чию хату обстріляли й випотрошили окупанти, який дарує свій вцілілий березовий сік із погреба. Ірина Абрамова, яка проводить екскурсію по вщент зруйнованому домі в Бучі, але ти відчуваєш, що топчешся не по руїнах, а що тебе, незнайомця, запустили в дуже приватні спогади. Ірпінська бабуся, що годує 15 котів, які стали бездомними. Біженці у Харкові, що за цигарку відплачують історією власного життя. Бахмутські волонтери, що під звуки канонади розвантажують пікап хліба, привезений із Дніпра, і чорно жартують. Херсонський бариста, що був у русі опору, але не хвалиться цим, а розповідає, між іншим.

 

Люди, що пройшли горнило війни, позбулися всього зайвого, всіх умовностей і штучних бар’єрів, вони навчилися бачити людей в інших, максимально гуманізувалися, попри всі завдані їм травми, фізичні й духовні.

 

Як працює сучасна зброя? Як вона вбиває? Якщо все максимально спростити, то секрет її у швидкості. Маленький шматок металу сам по собі не шкідливий, але якщо він летить зі швидкістю 900 км на годину, то може вбити. Вміння прискорювати шматки металу до неприродної швидкості згущують людську екзистенцію.

 

І ця згущена екзистенція викликає звикання. Саме тому так важко перебудовуватися з воєнного стану на мирний. Ніколи не забуду контрасту, який накрив мене, коли з лінії фронту я повернувся у відносно спокійний Київ і побачив, як мирно гуляють батьки з дітьми у парку. І це ще на лінії фронту я пробув недовго і добровільно, як спостерігач, міг звідти поїхати у будь-який момент. А що відчувають ті, хто місяцями воює?

 

Ще один мій персональний наслідок стану війни полягає у тому, що я почав краще розуміти історії покоління своїх дідусів і бабусь.

 

Скажу чесно, я не дуже вірив у те, що розповідали про російських солдатів часів Другої світової: як вони носили по 10 годинників на руці, викручували крани з ванних кімнат зі словами, що приїдуть у рідний Мухосранськ-на-Амурі, закрутять кран у стіну і теж матимуть воду, або про жінок офіцерів, що ходили у змародерених нічних сорочках по місту.

 

Я думав, що це фантазія і надмірна дегуманізація ворога, поки сам наживо не побачив побут російських окупантів у всій красі й не почув історії про солдатів, що крали кабелі, бо в них інтернет.

 

У повоєнному майбутньому моє покоління, як і покоління моїх дідусів і бабусь, користуватиметься тією ж формулою: «Головне, щоб не було війни», – заново проживаючи всі флешбеки. Але, сподіваюся, буде певна відмінність: ми користуватимемося цією фразою на правах переможців. 

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Лесь Белей. Стан війни