Леонід Тома. Колесо. Записки воєнного часу

Леонід Тома. Колесо. Записки воєнного часу

“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023

Світ нічому не навчився, його теодіцея – виправдання війни.

Уже не перший раз у епіцентрі світового катаклізму Україна. Хто закопав тут топір війни?

Страшно бачити страждання людей, особливо коли знаєш, що ці страждання несуть такі ж люди, сп’янілі від крові, вони ховають під чорними окулярами людські погляди.

Не знаю, чим усе це скінчиться, ясно тільки одне – людство йде по колу, як сліпа коняка, яка рухає млинове жорно.

Сімберг Хуго. Сад смерті

Чим далі, тим більше відчуваєш себе нещасним, який шукав затишний готель, а несамохіть потрапив у будинок божевільних.

Про що свідчить воєнний ранок? Бахкання мінометів, глухі вибухи десь у Міловій чи на Байрачанській горі. Це в той час, коли людство на межі екологічної і моральної катастрофи. Це в той час, коли в краєзнавчому музеї вибиті вікна , і він сліпими очима дивиться на спалені вибухом липи.   Будинок музею – це особняк командира Серпухівського полку царських часів. Він пережив дві війни, зараз переживає третю. «Якщо комусь у полон – у полон іде; якщо хтось убиває мечем – мечем він повинен бути вбитий. Тут терпіння і віра святих» (Одкровення Івана).

Весна… Глухо гупають бомби, зміїться й розширюється тріщина на стелі.

На всій планеті зміїться й розширюється тріщина, а по радіо – скільки вбито і спалено. І все з бадьорим ентузіазмом божевільного будинку.

Читаю, наче полову ковтаю. Скільки думок наймудріших людей, наче мухи обсіли і б’ються над сенсом буття. Ми пережили навіть солодку в своїй страшній подобі казку всесвітнього комунізму. А натомість – брутальна, безжальна, безглузда війна, новітня орда з тим самим культом свавільної сили.  Верховний жрець благословляє безсловесні, сліпі тумени обдурених, зачумлених сапієнсів.

Що це – homo fatum?

Володимир Самійленко – бастард від пана й наймички, він найбільше оволодів, за висловом Івана Франка, секретом української мови. Невже й ми – всесвітні бастарди, незаконнонароджена нація?

Ця війна, де шаленому ведмедеві поперек горла стала українська кістка, свідчить про одне: або звір виблює кістку, або вона розірве його пащу.

І знову рветься тоненька плівка ноосфери – цивілізація, що тільки-тільки оповила планету. Це як незаживлена  рана землі, вона тільки-тільки почала затягуватись. Так недалеко й до гангрени.

Хто знає… Голова сивіє, вітер віє… Хто зна? Папуга в клітці цвенькає про своє. А що він знає? Голова  в нього не сивіє і вітер йому не віє. І не знає він, що надворі війна.

У церкві Преображення Господа осіяла його слава. Глухо гупають гармати, здригається люстра з свічками, що діється з нами? Хто ж нас преобразить?

Харків… Серце болить, наче каркає ворон… Харків. Місто, яке виносило мене на своїх залізних долонях. Нащо ви його вбиваєте? Там жив, творив і помер Борис Чичибабін, я й зараз чую його слова: «С Украиной в крови я живу на земле Украины».

Росія… Буряти, якути, татари… де ж руський дух, де Руссю пахне? Не може вона без кривавих розваг, дракон оживляє ГУЛАГ. А де ж ви – співці продажні і витії, збирайтеся на похорон Росії.

День міста в окупації… Дітки з кульками, може, дадуть безплатне морозиво, чужий бронетранспортер… йому дітки роблять ручками привіт. Читаю В.Самійленка: «Умирають вони, і слова, і клопоти з ними: багна нові настають».

Земля знову всотує кров українців. Що шукають тут московити? Відновлення імперії? У ХХІ-му столітті? Зійшли зуби дракона фашизму,  поверженого, здавалось, назавжди. Мавзолей відчиняє двері Вандеї.

Хтось думає, що один чоловік може здійняти війну. Ні, він повинен потрапити в унісон з мільйонами хвиль, їх здійняв невидимий нам вітер.

«Великість» і «величність» Росії – це її вічне прокляття, вона, як сатанинський гриб паразитує на тілі сотень народів і народностей. І чим інтенсивніший процес гниття, тим мерзенніше тхне і красується злощасний гриб. Не відаючи того, що скоро він сам перетвориться на трухляву потерть.

Мовчать мертві… Але тільки прислухайся, і ти почуєш їхні голоси. Вони там, за амальгамою світового дзеркала, але саме вони віддзеркалюють нам сонячне  світло Господнього світу.

Солдати вмирають, нація народжується. Вірніше, відроджується  з Батиєвого праху, з обгорілих каменів Десятинної церкви, з кривавих трясовин Берестечка.

Про «чумний поїзд» повідомляють «мобіки» з Росії; ніхто до них не підходить, ні лікарі, ні командири. І чутно істеричні заклики-питання мерзенного глашатая «русского міра» Соловйова: хто винен? Споконвічні російські питання, агонія дракона двоголового, він захлинається у пролитій ним крові. Ця кров волає до неба.

Залишились дві імперії – Російська і Китайська. Піднебесна обережно намацує шлях, а Росія мчить у прірву на своїй гоголівській тройці.

Є ще два імперських уламки – Османська і Перська. Перша судомно шукає шлях для виживання, а друга чіпляє свого верблюда до російської тройки.

Осінь двадцять другого… Природа нічого не знає про війну і знову золотить листя кленів, одягає багрянцем сади. Дивна річ – непорушний спокій природи і нічим не пояснені відчай і лють людей. І тут порівняння – царі Олександр І і, навіть, обмежений солдафон Микола І. Яка разюча відмінність їх особистостей із парсуною «рашен-фюрера», він так нагадує крихітку Цахеса, який раптом став величним у своєму ідіотизму Циннобером.

Сьогодні день народження цього рашистського Циннобера. До нього ще дослухаються державні мужі зворохобленого світу, але все голосніше лунають вигуки із обманутого натовпу: недомірок, кретин, альраун!!

Ільїн, Гумільов, Дугін – у цьому «євразійському трикутнику» метається старий злобний щур. Його злощасний попередник Адольф використав талановиту, але, по суті, людиноненависницьку філософію Ніцше, який покінчив своє життя у дикому шизофренічному маразмі.

Чому людство постійно воює? І чому війна, незважаючи на жорстоке руйнування і масові вбивства, стала мало не однією з «доблестей» людського роду?

На це запитання, впевнений, може бути багато відповідей. Але жодна з них не пояснить усієї глибини проблеми, оскільки прірва матеріальної карми незглибима.

Сорочинці далеко, Гоголь неприкаяно сидить пам’ятником у Петербурзі, родоначальник російського роману В.Наріжний із полтавського села Устивиці похований десь у Москві. А московські покидьки у зеленій жаб’ячій формі тільки-но втекли із Балаклії.  І весь оцей калейдоскоп, наче протяг, вривається у свідомість, а вона відмовляється це сприймати, пручається, затуляє руками лице, а тоді сміється  страшним гоголівським сміхом.

Знову війна і знову в Україні, і знову все та ж імперія. Складається враження, що та злополучна кощієва голка закопана десь в українській землі. І рашистський Кощій, відчуваючи свою погибель, рветься в Україну на захист свого талісману.

Нарешті Україна згуртувала цивілізований світ. До її відчайдушного поклику додались голоси розстріляних у Сандормоху, жертв Голодомору, солдатів другої світової, які йшли з гвинтівками на німецькі танки, повстанців Західної України.

Від Аскольдової могили в усі сторони світу, де живуть українці, лунає цей поклик.

На базарі сапери зробили міні-виставку вибухових пристроїв.

-А я вчора пішла у ліс по гриби і отакого зелененького залізного «листочка» бачила, – бабця показує на міну-пелюстку.

– Скажіть де, це ж дуже небезпечно! – вигукує сапер.

– Та я й сама подумала – навряд гриби будуть рости, де оте залізне листя.

У травні поїхали з Любою на велосипедах у Вербівку. Їдемо, за парканом великий будинок, цвіте черемха. Я кажу: от яке обійстя, а господарі покинули. Повертаючись від знайомих (десь безперервно били з танків орки), знову проходимо повз ту садибу, зламали кілька гілочок черемхи. Десь за десять хвилин у той будинок потрапив снаряд, уся вулиця з відрами побігла гасити пожежу.

Раніше ми потрапили під залп «градів». Над нашими головами просвистіли ракети. За кількасот метрів, поблизу школи осколком убило Миколу Фурсала, веселого майстровитого чоловіка, справжнього патріота. А вже перед звільненням накрило нас удвох мінометним обстрілом. Міни рвалися зовсім поруч, ми були біля школи, туди  йшли за ліками. На тому місці важко поранило медсестру Аню.

Невже це голубе, у німбі атмосфери яблуко червиве? І що, черв’як, який його підточує – це людство?

Читав виступ Борреля, «міністра закордонних справ» ЄС. Він правильно говорить про абсолютну непередбачуваність нинішнього світу. І це правда. Якщо Данте, хай і в поетично-алегоричній формі, накреслив світобудову, то хто на сьогодні наважиться хоча б у такій формі дати уявлення про архітектуру світу? Якщо ж такої моделі немає в людських головах, хоча б у вигляді прообразу, то чому тоді дивуватись.

Микола Серга дивується проросійським настроям на Слобожанщині. Так, Дике Поле ще довго треба переорювати й засівати добрим зерном.

Світ дивується мужності українців. Вони й самі дивуються, витираючи піт з лоба, після замашного удару.

20-го жовтня день народження Анатолія Стародуба, мого найближчого друга. Він нагодився мені в часи розпаду СССР, коли трухляве й гниле пливло смердючим лайном на хвилях народного збурення. Але в той же час тріщали розчахнуті брами, що вели до свободи, гідності, національного самоусвідомлення.

Ми створили Центр Леся Курбаса, переклали з польської понад десяток п’єс драматурга світового масштабу Славомира Мрожека, були випущені «Слобожанські казки». Їх створення –це карколомна історія.

Потім Анатолій з Лесем Танюком взялися за постановку п’єси Мрожека «Любов у Криму», перекладеної з польської мною і Анатолієм. І тут – аварія харківської каналізаційної системи. Так гроші на постановку опинились « в каналізації». Це стало психологічним зламом для мого друга.

Ось уже п’ять років як немає Анатолія Перерви. Зруйнована рашистами у Вербівці школа його імені, а меморіальна кімната цього чудового поета збереглася чудом. Там його книги, автографи, присвяти. Їх він писав охоче, з тонким відчуттям гумору. Скільки було всього – веселого й сумного. Подорож зі мною і В.Дяченком до Одеси. Ми були молоді й талановиті, ми прагнули визнання.

Сьогодні оприлюднив у фейсбуці «Балаклійську воєнну рапсодію». Сергій Хлюпін дав свою картину на заставку. В його харківську квартиру влетів снаряд «граду», він чудом уцілів. І почав малювати, хоча свого часу закінчив авіаційний інститут. Зараз він в Тернопільській області, освоїв олійні фарби, малює чудові портрети. А ще він батько мого старшого внука Микити.

Гусарівка.  В російському танку за важелями управління сидить скелет із залишками обгорілого волосся на черепі. На стволі гармати, що ввіткнулась у землю, цвірінькають горобці.

Все більше приходить колишніх, звичайно, уві сні, коли йде дощ. Очевидно, вода – провідник між тим і цим світом.

Моя країна в крайній загрозі. Скільки вже нас ставили на випроб! Якщо цей випроб від Бога, вийдемо з нього ще сильнішими, якщо ні…

Війна проявляє людей. З чорно-білих контурів у проявнику з’являються барви, лиця,маски, парсуни, пики, подобизни. Наче друге сотворіння світу, коли Бог опустив у духовний проявник початки творіння.

Дощ… Іде він на херсонські степи, на засніжений Київ, на згарища харківської Салтівки, на зірвані мости Балаклії.

Колись був детектив «Дощ змиває усі сліди». Ні! Жоден дощ не змиє рашистський погром, жахливий вир ненависті, що прийшов із Московії. Але цього разу їх не чекала відчинена брама Батурина. На Голіафа з пращі Давида вилетів смертоносний камінь.

Як зістарює тривожна бездіяльність! Тіло стає для душі тюрмою, тоді душа починає з’їдати тіло.

Хтось казав, що світ знову повертається в середньовіччя. Але хай тільки не в московське середньовіччя!

Сидимо при свічках, але в душі нашій світло, бо воно зсередини, воно Господнє. А ті, хто темряву сіє, пожне темряву, яку ніхто зсередини не освітить.

Думаю і про тих, і про тих. Про світло й темряву. На цих терезах наш земний світ. Вони коливаються – і ми коливаємось. Як нелегко знайти рівновагу між світлом і темрявою!

Багато здійснилось та не в той бік, недарма казав дід Лаврін: «По-нашому ніколи не буде». А якби було «по-нашому»? Цей світ не зміг би існувати.

Самотність – це вдивляння у дзеркало, причому у дзеркало, що постійно наближається.

Неймовірний М.Г. Його витворила Україна з окрушин свого хліба, неба і надії. Він дуже земний, але не відводить погляду від українського неба.

Всі мої друзі були старші за мене. Сьогодні дивлюсь на Преображенську церкву  на картині Віктора Брикульця, він помер на дев’яносто шостому році життя. На звороті картини підписи: Станіслав Россоха,Віктор Брикулець, Леонід Тома.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Леонід Тома. Колесо. Записки воєнного часу

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців конкурсу. Про це повідомили на сайті Буквоїд.
У конкурсі за всіма категоріями (7 номінацій по 2-4 підномінації в кожній) оц

Відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко

Національна спілка письменників України з глибоким сумом повідомляє, що 28 лютого після важкої хвороби відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець, громадський діяч, доктор філологічних наук, пр

Літературна премія Європейського Союзу оголосила номінантів

Оголосили номінантів літературної премії Європейського Союзу 2024 року (European Union Prize for Literature, EUPL). Про це повідомляють на сайті EUPL.
До журі цього року увійшов українс

Відомі фіналісти міжнародної премії з арабської художньої літератури

Міжнародна премія з арабської художньої літератури 2024 (IPAF) визначила короткий список фіналістів. Про це повідомляється на сайті премії.
До короткого списку потрапили 6 книжок:
 

«С

В Канаді презентували книжку “Листи з України”, підготовану відомою журналісткою Le Devoir

Цієї середи, 28 листопада, в Монреалі представили книжку «Листи з України» (фр.« Lettres d’Ukraine »), ініційовану та укладену Маґдалін Бутро (Magdaline Boutros), журналісткою-міжнародн

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"