Критика за відсутності любові і смерті

2021-06-17 06:01:00 Анна Калугер

Рецензія на збірку критика Костянтина Дорошенка “Кінець епохи пізнього заліза”, яка вийшла другим доповненим виданням у видавництві Laurus.

“Бути королем комісійного магазину”

Вірити в критику критики майже неможливо. Автор завжди буде оцінювати неповну вибірку творів свого опонента та апріорі обмежений набір його чуттєвих важелів, емоційних оцінок, неузгоджених між собою тональностей – усе те, що перебуває на поверхні тексту.

Роботою критика є вміння брати на себе відповідальність за виведення ієрархії або горизонталі мистецьких творів всередині власної оптичної системи, і, якщо вдасться, то всередині системи самої критики.

Тобто оцінюючи критика, ти оцінюєш міцність вибудуваного ним порядку поглядів на мистецтво. Цей порядок перебуває в конкретному мистецькому процесі та дискусії навколо нього. Крім цього, існує процес “історії критики”, який сполучає у єдиному потоці ідеї та авторів в усвідомлене ціле.

Критика в Україні не є ані роллю, ані посадою, ані статусом. В ній немає ні центру, ні периферії. Будь-які намагання вивести рейтинг є, м’яко кажучи, сумнівним задумом.

Амбіція поставити себе в авангард критичного руху, погодившись з номінацією “Головний арткритик країни”, де критикою є здебільшого “вміння послідовно викладати свої думки” – це десь так само, як бути королем комісійного магазину. Ти, звісно, король, але чого саме – зрозуміло лише тобі.

“Твір, дружба чи секс – лише методи самовизначення”

“Кінець епохи пізнього заліза” – вибрані статті Костянтина Дорошенка за 25 років, які обрамлені двома текстами: Олександра Боровського про Дорошенка-критика і Андрія Боборикіна про Дорошенка-куратора.

Найпарадоксальніший момент полягає у тому, що цей збірник критики неможливо критикувати.

Видання складається з мови, яка захоплює універсальністю, сповнена констатацій і не має сумнівів. А де є гегемонія авторського голосу, там вже й ніби не має бути критеріїв. За будь-якої незрозумілої ситуації кажіть: “Читайте Бодріяра”Дорошенко К.В. Конец эпохи позднего железа / Константин Дорошенко. сб. ст., 2-е изд. доп. / состав. А. Боборыкин — Киев : Лаурус, 2020. — с. 67..

Критика Костянтина Дорошенка є критикою внаслідок відповідного самопозиціювання. Його тексти неможливо оцінити за теоретичним чи методологічним рівнем або дисциплінарно класифікувати за термінологією.

Так само хибною ідеєю буде намагання віднайти послідовні внутрішньомистецькі ієрархії від тексту до тексту. Аналіз цієї книги – радше про досвід інвентаризації літературних ефектів всередині однієї конкретної біографії, яка протягом останніх 25 років створювалася через “портрети” колег по активній участі в реальності з претензією на історичність.

Мистецтво в “Кінці епохи пізнього заліза” – тло для ствердження власної автобіографії. Коли критичною акцією можна назвати прямо протилежне: ситуацію, за якої твоя біографія і досвід – лише один із суб’єктів інтерпретації, а не ціль письма.

Відтак, йдеться скоріше про письменника, ніж про критика.

Можливість відстежувати авторський голос протягом чверті століття – незвичний для актуального українського мистецького процесу досвід. Саме це робить книжку подією.

Окрім того, що це фіксація важливих для України процесів, це ще й відстежування розвитку одного конкретного автора, чий голос став наскрізним речитативом останніх 25 років і, що важливо, автора, з яким серед української читацької аудиторії найчастіше спрацьовує публічна асоціація з особою критика.

Відтак основне питання до цієї книги полягає в тому, який саме “образ” критики вона являє, чому ці статті і саме цього автора витримали перенесення з іконографії інтернету у друковане видання?

Історія мистецтва тут перетворюється на предмет комфорту, де мова зависла в декількох сантиметрах від диванних подушок. Це вислови про “індивідів навколо, які не мислять”, “інституції, які потрібно закрити”, “хіпстерів без мети та рефлексії”, “про загальнолюдські цінності, які зближують”.

Виголошуючи їх, автор знаходиться у самообожнюваній позиції людини, яка давно все зрозуміла про світ, тому єдине, що залишається – повідомити про це іншим.

Це саме сеанс самолюбування, а не самоестетизація. Автора можна назвати естетом хіба що в розумінні людини, яка збирає архів переживань.

Кожна стаття збірника так чи так містить у собі ціль плекання майбутньої легенди. Більшість з них супроводжуються фотографіями автора в різному віці. І цей фотографічний речитатив створює відчуття гортання сторінки “життєвих подій” у фейсбуці.

Мистецтво в цих текстах не піднесене і не автономне, воно десь на рівні комунікації. Твір, дружба чи секс – лише методи самовизначення. Навіть більше: у просторі текстів Дорошенка мистецтво не може мати такої розкоші, як автономія. Воно міцно зшите з наміром “критики всього”.

Головне завдання в такій ситуації – сприймати власний досвід як цінність, тому що він дозволяє висловлюватися про суспільство, а не навпаки.

У світі без кальцію все дивовижно крихке

Дорошенко має дві іпостасі – Історика і Критика, від суміші яких очікуєш, що такий персонаж має винаходити мову, яка була б відповідна потребам зображання історичної реальності в тому місці та часі, де існує.

Варіацію такої мови Костянтин і справді пропонує – епістолярне письмо “як до друга”, що існує поза раціональними межами та нормами, поза фокусом на теоретичних моделях аналітики мистецтва. Не в останню чергу, це такий собі “синдром Раскіна”: сприйняття критичної репліки про мистецтво як слова оракула.

Однак така варта заздрості у своїй впевненій самоствердженості позиція критика “а-ля ХІХ століття” схожа на спробу винайти велосипед після того, як був створений автомобіль.

Читаючи цитати Раневської, Окуджави та інших невизначених алегорій як переконливі аргументи, автоматично ляскаєш долонею по лобі.

І це по-справжньому цікавий прецедент – у 2021 році хтось між Уістлером і Раскіном все ще обирає другого і називає це шляхом незалежної критики.

Це афористичне письмо, яке не передбачає діалогічності. У межах текстів ти або маєш увійти в простір абсолютної згоди з авторською переконаністю у власній непогрішній правоті, або не намагатися вибудовувати з ним діалог.

Критика Дорошенка є незалежною до тієї міри, наскільки вона дійсно не збігається з наявними гібридними критичними моделями в Україні.

Це і не академічне аранжування і не безперебійне виробництво синонімічних епітетів в дусі теоретичних практик Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, це і не лінгвістична оргія в межах international art english і термінологічного загравання з так званим “лівим флангом критики”.

Критика Дорошенка лежить цілком і повністю поза повісткою гуманітарних криз, new criticism і нових історій мистецтва.

“В світі без кальцію все дивовижно крихке”: можливо, в аналітики мистецтва і вибили методологічну землю з-під ніг, але що заважає повністю проігнорувати цей факт і обрати продукування афористичного красномовства, яке стовідсотково зачарує безнадійно невибагливу публіку?

Позиція незалежного критика в Україні – це в найкращому випадку ситуація, коли ти не під’єднаний до груп і процесів, в межах яких ти добровільно береш участь у власному приниженні. Поза цим: як визначається ця незалежність? Це систематичне оновлення кола художників, про яких пишеш і говориш? Відсутність зв’язків з видавцями та редакторами видань? Відсутність послідовної позиції адвоката стосовно ряду персоналій протягом років? Постійне збагачення теоретичного інструментарію? Чи це означає не повторювати посилання на тих самих авторів впродовж років?

Костянтин Дорошенко незалежний у тому, що це цілісний голос, який не замовкав навіть у ті роки, коли говорити доводилося монологом без перспективи поліфонії.

Досвід зібрання текстів за 25 років, незважаючи на всі репутаційні дивіденди, – крок невигідний, бо вимагає оприлюднення хроніки різного рівня вимогливості до себе, власних ритмів існування і їх порушень, намагання відповідати на питання не “як”, а “для чого”. Це щира амбіція постійно вибудовувати зв’язки з кожним новим теперішнім, однак з пієтетом до минулого, особливо до свого.

Оригінал статті на Читомо: Критика за відсутності любові і смерті