Костянтин Москалець. Чорне на чорному

Костянтин Москалець. Чорне на чорному

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей письменника Костянтина Москальця.

Чорне на чорному

Якщо виживу, що розповім про цю війну? Який спогад буде найяскравішим, а може, найчорнішим, сліпучим, мов сяйво вибуху, бездонним, мов портал, що веде до пекла людського болю й горя, завданого війною? Чи виводить із пекла на світло? Перебираю спогади, мов чорні кульки розарію. Не знаю, на якому спинитися, де взяти критерій, що дозволить віддати перевагу саме цій картині пам’яті, намальованій винятково чорними фарбами, чорним на чорному. Буча? Гостомель? Убиті цивільні із зав’язаними за спиною руками? Пошатковані «Градами» тіла військових в Охтирці? Зґвалтовані діти? Харків? Маріуполь? Що саме, де саме, якщо чорне – всюди, і всюди криваве?

 

Водночас хіба можна все – навіть моторошну м’ясорубку війни – зображувати винятково в похмурих тонах? «Ми сміємося, тільки тим і рятуємось», – пише в коментарі до моїх рефлексій на фейсбуці знайомий поет, який від початку війни безжально знищує російську наволоч. І справді, невже в нас не лишилося бодай краплі надії на дні пересохлої за рік війни душі? Попри смерті вагітних жінок і сотень безневинних дітей. Попри вибухи, від яких ми з дружиною часто прокидаємося і вже не можемо заснути, ховаючись у вузькому коридорі, подалі від вікон, що стали смертоносними, вікон, які замість світла тепер несуть сотні гострих скалок розбитого на друзки мирного життя, сліпоту, кров і жах безвиході.

 

А ще ці сни, дедалі загрозливіші, сни, в яких так само лунають канонади і мерехтять чорні світла смерті, сни з грибами ядерних вибухів над Києвом, від яких ми ховаємось у зруйнованих ірпінських будинках і покинутих лікарнях із закривавленими бинтами на підлозі, з руками й ногами безіменних солдатів у цинкових ночвах. Чим ці сни кращі за реальність? Чи гірші? Кращі чи гірші? Де взяти критерій? З початком війни добро і зло помінялися місцями. 

 

Хтозна-чому, може, як відлуння або відповідь на десятки тоскних питань, пригадується розповідь моєї вже покійної тітки, яка вижила під час Другої світової війни, хоча мала всі шанси загинути. Вона тоді була восьмирічною дівчинкою, батька якої розстріляли фашисти. Однією з улюблених розваг сільської дітвори була дідова клуня. Клуня – це сарай, зроблений із плетеної лози і обмазаний глиною впереміш із кізяками. У клуні фашисти тримали євреїв. Коли радянські війська відступали, то підірвали міст через Сейм. Щоб відновити його, німці привезли з концтабору декілька десятків майстрів-євреїв, яких щодня ганяли на відбудову мосту. На ніч замикали у клуні, де їх охороняли угорці-колаборанти. (Коли я бачу по телевізору Орбана, мені здається, що його батько був серед тих охоронців. Я, звичайно, можу помилятися.) Угорські посіпаки добре знали українську мову. Дехто з євреїв теж. Сидячи у клуні після важкого робочого дня, вони розмовляли з дітьми. І навіть розповідали їм казки крізь шпарину, видлубану у стіні.

 

– Що ви зробите з євреями, коли вони побудують міст? – запитувала дівчинка. 

 

– А ми їх позабиваємо! – регочучи, відповідали угорці.

 

Сирота, вона легко могла уявити собі, як угорські фашисти це зроблять. Вона вже встигла побачити чимало вбитих. Вона уявляла, як єврейські восьмирічні дівчата й хлопці теж позалишаються сиротами в далекій Трансильванії, і гірко плакала, крадькома просовуючи у шпарину яблука та скоринку сирітського свого хліба. 

 

– Рано-вранці, щойно вставало сонце, – розповідала тітка, – вони збиралися перед тією шпариною, яка дивилася на схід, і молилися. Молилися про порятунок. Палко молилися. Потім їх гнали на роботу.

 

Врешті євреї добудували міст, і їх усіх позабивали. 

 

У цій історії добро і зло були на своїх місцях. Ми жаліли євреїв, ми оплакували їхню смерть, як завжди оплакують смерть людини. Однак, коли російські кати прийшли на нашу землю, ми почали радіти смерті, а ще краще – смертям. Ніколи не забуду святкування на тому ж таки фейсбуці, коли кількість убитих російських окупантів досягнула ста тисяч. І я вже знаю, який спогад стане для мене основним і знаковим.

 

Чернігівщина тоді була відрізана від решти України. Поїзди не ходили, пошта й магазини не працювали, місто потроху доїдало свої запаси. Банкомати не працювали, автомобільні шляхи стояли заміновані, до того ж не раз можна було нарватися на загін окупантів і втратити життя, адже рашисти довго не розбиралися, хто ти й чому опинився на дорозі. 

 

Якась приблудна російська танкова колона зупинилася на окраїні. Продуктовий пайок у них давно закінчився, магазини стояли порожні, тому тут не було чим поживитися. Вони вже кілька днів нічого не їли, адже їхнє командування сподівалося на блискавичну перемогу і не забезпечило їх харчами. Танкісти кинулися по хатах, забираючи хліб, сало, все, що трапилося під руку. Вони поводилися достоту, як німецькі фашисти у радянських пропагандистських фільмах, навряд чи зауважуючи цю подібність («Матка, яйка, млєко єсть? Хайль Гітлер, давай сюда»). Вони дуже квапилися, тому не встигли нікого розстріляти, та ніхто з переляканих пенсіонерів і не наважувався чинити їм хоч якийсь опір. На ходу жеручи український хліб, вони рушили трасою до Батурина. Тут їх і накрили вогнем наші, спопеливши разом із награбованим добром.

 

Це була жорстока, сповнена люті, але все-таки радість – їхати порожнім шосе й бачити спалену техніку російських виродків на узбіччях. Тих, що безпідставно називали себе нашим братським народом, століттями повторюючи один і той самий сценарій батуринської різанини та ґвалтування. (Ніколи не забуду тих дитячих черепів, що їх викопували під час реставрації батуринської цитаделі.) Цього разу їм не вдалося втілити свій улюблений сценарій у життя. Цього разу вони самі добре втілилися в смерть. І втіляться ще не раз, аж доки відповзуть у свої смердючі болота. 

 

Ось ця картина, ця візія, на якій можна зупинити погляд. Чорні обвуглені танки, чорні трупи, яким український хліб став поперек горла. Чорні березневі поля, з яких уже зійшов сніг. Починається нова історія. Чорне на чорному, з якого проростають нові жита і нові життя, вже без оскаженілих сусідів, так само як у шпарині на сході зароджується перша цятка непереможного світла. І я сподіваюся дожити разом з усіма вами, дорогі мої українські брати й сестри, до того дня, коли з надр чорноти, бруду й гаданої безвиході народиться наша перемога. Світла і чиста, як білий світ, як перший сніг. 

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Костянтин Москалець. Чорне на чорному

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Вінниці відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля»

У Вінницькому обласному художньому музеї відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля».

Про це музей повідомляє у фейсбуку, передає Укрінформ.

«Напередодні світлого Христова Воскр

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Українська фотокореспондентка стала переможницею World Press Photo

Всесвітньо відомий фотоконкурс World Press Photo оголосив світових лауреатів престижного конкурсу у 2024 році.

Як передає Укрінформ, список переможців опублікований на офіційному сайті конкурсу.

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"