Короткочасний роман з Україною: рецензія на роман «Вівці цілі» Євгенії Кузнєцової

2025-01-08 08:00:00 Тетяна Петренко

Євгенія Кузнєцова продовжує розповідати історії про село й занурювати в епіцентр токсичних родинних стосунків.

 

Яна не була в Україні від початку повномасштабного вторгнення, але щось смикає її приїхати в батькову хату на Київщині – збирати етнографічний матеріал. Обирає вона для цього колоритний період зимових свят, хоча замість романтичного потріскування грубки на задньому плані звучить деренчання генератора. Дівчина розпитує всіх місцевих ворожок, плете соломʼяного павука і навіть лізе в ополонку. Крім старанних етнографічних вилазок, Яна занурюється в життя свого сусіда Максима і його скаженої сімейки та заводить із ним короткочасний роман. З любові, знічевʼя чи з етнографічного інтересу – це вже визначати читачам. 

 

Чи вийде в Яни щось глибше, ніж короткочасний роман з сусідом і з Україною? Про це й поговоримо. 

Етнографиня без ґрунту

Образ людини, яка повертається до України під час великої війни, вже став тропом. Це неодмінно людина, яка прагне захищати свою країну й допомагати їй всім, чим зможе. Чи принаймні бути зі своїми. Плести маскувальні сітки, возити гуманітарку, опановувати такмед – використовувати свої здібності по максимуму. Так от, головна героїня роману «Вівці цілі» Євгенії Кузнєцової не така людина. Яна приїхала не допомагати Україні, а збирати етнографічний матеріал. 

 

Дивніший вибір в час повномасштабного вторгнення годі вигадати. Ні, вона не повертається, щоб оживити традиції, щоб обжити стару хату свого батька. Яна більше схожа на людину, що прагне занести відьом Київщини до переліку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, поки ті зовсім не вимерли. Місцеві миряться з дивацтвами приїжджої, розповідають їй не лише про обряди, а й про свої болячки, проблеми й новітні прикмети. Зрештою, ставляться вони до Яни як до чужинки, якою вона в Україні і є.

Євгенія Кузнєцова. Вівці цілі – Видавництво Старого Лева, 2024. – 296 с.

 

Зрештою Яна виявляє романтичну схильність до старшого сусіда Максима. Чи не з цієї ж причини, бо він – елемент старого світу, який треба дослідити й залишити собі його повний опис на папері.

 

Мама Яни коментує захоплення жінки як схильність до ліризму, бо серед її зацікавлень були «бажання вивчити екзотичну мову, чи малювання, чи ботанічний клуб, чи креслення етніки». Видається, що Яна обирає щось далеке від життя. Її поїздка до України – ліричний крок. В її поведінці є щось від інтенції іноземних авторів – приїхати на тиждень до України, зрозуміти її й сісти одразу писати книжку.

 

Парадокс цієї героїні в тому, що вона, професійно вивчаючи етнографію, залишається людиною без ґрунту. Ані розмови зі спадковими ворожками, ані дотримання обрядів, ані проживання в дідовій хаті не змінюють ситуацію. В цьому можна вбачати й авторську іронію. Носіння вишиванок, футболок з псом Патроном і гучними гаслами не роблять нас патріотами. Поїдання пасок на Великдень не робить нас християнами, так само поїдання куті на Різдво не робить нас українцями. Повернення до джерел і до міцного ґрунту, на якому можна будувати культуру і майбутнє – складна справа. Про це нам і Домонтович в однойменному романі, і Стус у статті «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)» розповідали. Яна хоч і приїхала пожити в хату в селі, але з цієї хати було вичищено всі сліди минулого. Стерильна інстаграмна оселя на відміну від дому сусіда Максима.

Закоханість в Україну

Весь роман Євгенія Кузнєцова підсміюється з етнографічних поривань своєї героїні. Яна поводиться як місіонерка серед тубільців – вона пояснює мешканцям села походження їхніх традицій. Приходить плести павука (що, судячи з усього, робить вперше в житті) і розповідає про його символізм. Пояснює народні евфемізми, та й сама схильна вживати всі ці образи на кшталт «топити пічку» і «напувати коня» замість «займатися сексом». Свою непряму мову вона пропонує і Максиму, але чоловік її не приймає. Він пропонує Яні мову реальності, до якої «дослідниця» не готова.

 

На Водохреще Євгенія Кузнєцова подає відповіді тих, хто опускається в ополонку. Чому вони це роблять? Не тому, що відчувають звʼязок з предками, а щоб випробувати себе, відчути адреналін, похизуватись. Яна не готова до того, що це впорядковане дозвілля, за яким доглядають і для якого спеціально облаштовують пляж. Абсолютно не готова.

Символічно, що сама Яна лізе в каламутну ополонку, не призначену для пірнання, навіть не взявши з собою змінну білизну. Її занурення в реалії України – це момент пірнання в брудну ополонку, тоді як вона хотіла красивих традицій і сенсів.

Стосунки Яни з Україною – стосунки закоханої. Що казав на цю тему популярний французький письменник Фредерік Бегбеде? Любов живе три роки? Майже стільки ж триває повномасштабне вторгнення. Багато хто з українців пережив цю різку раптову закоханість. І в частини почався «відкат». 

Давид проти «голіафів»

Протилежністю Яни в цьому романі є 17-річний син Максима – Давид. Він також приїжджає до України з ідеалістичних і романтичних міркувань, але є більш вкоріненим в рідний ґрунт. Хлопець вирішує, що у вісімнадцять він має долучитися до війська. Його українська пересипана іншомовними словечками, а звʼязок з батьківщиною обмежений поїздками на канікули, але його прагнення повернутися до України сильніші, ніж в Яни. Дім, в якому він опиняється знову, населений духами минулого. Тут є його дитячі фото і дитячі світлини його батька, колись написані вірші та інші реліквії. Це хата з історією, «еклектична, як належить будинкам, в яких живе не одне покоління різних людей».

 

Яна приймає мовчазну позицію «моя хата скраю» – тікає, щойно сімʼя починає сваритись, або коли виринають незручні моменти, відмовляється від сказаного. Давид навпаки бере на себе відповідальність (зокрема за витівки молодшого двоюрідного брата), приймає активну позицію, наголошуючи, що в його присутності не треба говорити про нього в третій особі. Власне, Давид – людина, яка говорить від першої особи, тоді як Яна – та, про кого можна говорити в третій.

Мама й бабця намагаються «врятувати» його від війни, досягти нереальної ситуації, коли і вовки ситі, і вівці цілі. Себто коли й війна закінчиться, і близьким не доведеться брати в ній участі. Парадоксальна позиція, якої дотримується чимало наших громадян. Але, зрештою, вирішувати має кожен за себе. 

Навряд роман Євгенії Кузнєцової – той, в якому варто шукати інтертекст, проте хочеться поміркувати про біблійні корені імені цього героя. Біблійний Давид – слабкий приборкувач небезпек, що долає їх з Божою поміччю. В Давида Кузнєцової є кілька своїх «голіафів» (точніше «голіафинь»), але ми віримо, що йому вдасться їх здолати… 

 

Особливий магнетизм книжок Євгенії Кузнєцової – у здатності створювати героїв, поруч із якими можна розслабитись. На них не гріх повісити всіх собак. Вони бісять, поводяться невідповідно до образу зразкових українців. Саме тому з ними легко. Це така ж забава, як звинувачувати в усіх смертних гріхах політиків і владу. Легше перемивати кісточки горе-українці, яка влаштувала собі етнографічну експедицію посеред війни, і сварити токсичну сімейку Максима, аніж гризти себе за ті самі промахи. Будьмо чесними, нам всім хотілося б, щоб вівці були цілі. Особливо коли ці вівці – ми самі.

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: Короткочасний роман з Україною: рецензія на роман «Вівці цілі» Євгенії Кузнєцової