Колективна безвідповідальність: «Гроші від Гітлера» Радки Денемаркової
2022-11-28 08:00:00 Тетяна Петренко

Радка Денемаркова. Гроші від Гітлера / переклад М. Севрукової – Комора, 2022

Літератури про Голокост здебільшого сконцентрована на тому, що відбувалося в концентраційних таборах. Здавалося б, якщо людина вижила в концтаборі, можна зітхнути з полегкістю. Напруга спадає. Далі, як у казках, ті, хто вижив, жили довго й по можливості щасливо. Але ні. Чеська письменниця Радка Денемаркова написала роман про поневіряння єврейської дівчинки, яка пережила концентраційні табори й чиє особисте пекло почалося одразу після них.

Ґіта Лаушманн повертається додому в чеське село Пукліці. Вона вкрай виснажена – дівчина єдина зі своєї родини пережила концентраційні табори. Залишилось зовсім трошки – ось попереду вже видніється родинний дім. Але дім виявляється примарою, а повернення дівчинки не викликає в односельчан сліз радості. Навпаки, вони бризкають слиною злоби на дівчинку. «Твій татко був німцем», – кажуть вони. «Ви говорили вдома німецькою, ви гниль нацистська», – кажуть вони. «Ти повернулась, а мільйони невинних загинули». «І взагалі, ми конфіскували твій будинок».

Раптом люди, яких вона знала з дитинства як милих і усміхнених, перетворюються на кровожерливих демонів. Пуклічани, в яких Ґіта спершу шукає підтримку, зовсім не проти, щоб дівчина якнайшвидше померла голодною смертю.

Але Ґіта знову виживає, і ми бачимо її повернення у 2005 році. Тепер вона озброєна документами, адвокатом і непростим життєвим досвідом. Вона більше не маленька безборонна дівчинка, яка виявилась незручною для громади. Власне, вже дорослою вона й розкаже, що пережила за своє довге життя, чим була травмована і якої справедливості вона хоче.

Погані пани

Звідки взялась така нечулість до жертви Голокосту?

Чехи після війни конфісковують майно людей, пов’язаних з режимом Гітлера. Пуклічани ж під шумок конфісковують будинок загиблої в концтаборах родини Лаушманнів. Для того вони засвідчують, що пан Лаушманн говорив німецькою і мав прогітлерівські погляди. Чого варте тільки те, що його сина звали Адольфом! Очевидно, в цьому свідченні проти єврейської родини є не одне перекручування фактів. Але в той момент нікого не цікавили докази й вислуховування сторін – вистачило слова авторитетної у громаді людини.

Пуклічани приймають можливість заселитися в панський маєток як відшкодування за свої страждання, бідність і важке життя. Вони приймають чужу власність так, ніби це їм воздалося за справи їхні й страждання. Зрештою, хіба не це повторювалися у світовій культурі всім бідним і нужденним? Що одного дня за свої земні страждання вони потраплять до раю. І ось настає цей самий обіцяний рай! Герої п’яніють від такого щедрого дарунка. І у своєму сп’янінні вони не бажають бачити того, що коять.

Звісно, повернення юної власниці маєтку не вписується в їхні плани. Маленька спільнота пуклічан залюбки заплющує очі на те, що відбувається з дівчинкою і куди вона зникає далі. Зрештою, як виявиться наприкінці роману, таке в селі відбудеться не один раз.

Одна з причин, чого Ґіта Лаушманн не викликає емпатії в односельчан ані в 1945-му, ані у 2005-му – це її приналежність до панів. А мотив поганих панів знайомий не лише чеській літературі, а й літературі українській. Істотний шмат книжок про ХVIII й ХІХ століття розповідає про страждання й бідність селян, а також про супутні звірства поганих панів, що продавали їх «як собак». Ми як читачі переймаємось цим наративом про бідний знедолений народ. А за своєї безальтернативності цей наратив є небезпечним. Це призводить до демонізації панів і землевласників, які, до слова, творили українську культуру аж ніяк не меншою мірою за простих селян. Саме пани займалися збиранням старожитностей, фінансуванням культури й опікою над митцями. Історія про поганих панів була зручною для боротьби з буржуазією і буржуазними цінностями в радянські часи. Але вона грішить проти правди.

Колективна безвідповідальність

Більша частина роману відбувається на початку 2000-их, коли Ґіта Лаушманн вже реалізована жінка й має власну онуку. Вона приїжджає в рідні Пукліци, щоб вшанувати пам’ять свого батька, відновити хоч трошки справедливості у ставленні до її родини, але натомість наштовхується на ту саму стіну ворожості від пуклічан. Місцеві вважають, що вона приїхала по свій маєток і нізащо не хочуть визнати за нею таке право. Ні, пуклічани готові боронитися від Ґіти всіма доступними способами. Вони навіть роздобули папери про її психічний стан (роздобули, звісно, в незаконний спосіб). Ґіта для них – божевільна фашистка, яка хоче виселити їх з власних домівок. І пуклічани готові підтримувати цей зручний для себе наратив.

Як бачимо, роман «Гроші від Гітлера» заторкує делікатну тему колективної відповідальності за діяння предків. І в цьому романі герої (за кількома винятками) не готові до незручної для себе правди.

Знову ж таки, відбирання приватної власності й позбавлення людей уявлень як про власність, так і про приватність – це лейтмотив української історії ХХ століття. І частково сучасна українська проза торкається цих незручних питань. Зрештою, скільки сімей було заселене у конфісковані будинки «ворожого класу» і «ворогів народу»? В чиї оселі заселяли людей? Чиїми речами вони починали користуватися? І чи готові вони визнати, що навмисне чи мимохіть стали інструментом несправедливості, щоб виправити скоєне.

В усьому винний Гітлер

Скидати всі злочини війни на одного Гітлера – дуже зручно. Незручно визнати, що причетними до злочинів є сотні тисяч звичайних людей. Як не б’ються із цим питанням письменники й політологи на кшталт Ганни Арендт, а схема продовжує працювати. У війнах, злочинах проти людяності, катуваннях і мародерствах беруть участь не Гітлер, а десятки тисяч звичайних людей.

Роман пані Денемаркової показує картинку колективного злочину, відповідальність за який несе не одна генерація людей. Як з’ясовується, на руках у старшої генерації пуклічан є кров невинної людини. Після війни вони вбили цю людину в такий спосіб, щоб потім стверджувати, буцім нічого вони такого не робили, воно саме так сталося. Причому це формулювання їм потрібно було не стільки для гіпотетичного суду, скільки для себе самих. Щоб жити із цим. Щоб не відчувати провини.

Ніхто не змушував пуклічан до злочину. Ніхто сторонній не приставляв їм пістолет до скроні. Ніхто не віддавав накази. Вони так вирішили в межах своєї маленької спільноти. Решту можна скинути на когось іншого – обізвати незручну сторону «фашистами» чи повісити все на Гітлера.

«Гроші від Гітлера» – це книжка, збудована на напрузі, описах насилля і способах тамувати пережите від насилля. Чого їй місцями бракує, так це розлогих історичних коментарів, які б краще ознайомили читачів із ситуацією в повоєнній Чехії – Денемаркова покладається на знайомість читачів з історичним контекстом. Чого у книзі вдосталь, так це емоційних сцен людської нечулості, огидності, неготовності слухати незручну правду. І цей момент, як ми розуміємо, характерний не лише для описуваної в романі Чехії й стосується не лише повоєнних злочинів. Зручно мати в межах своєї культури лідера чи диктатора, на якого можна повісити все. Зручно користуватись наративом про «поганих панів» чи «фашистську гниль», ліплячи ці ярлики для виправдання своїх дій і бездіяльності.