Книжкове піратство: нові сюжети про авторське право та public domain

2022-02-03 08:47:21 Олена Гусейнова

Що ви знаєте про книжкове піратство? Чи є у вас досвід нелегального споживання книжкового продукту і які причини ви для себе знаходити для того, щоб нелегально його споживати? Майже всі ми іноді це робимо: не купуємо книгу, а скачуємо її з піратських ресурсів. Які є причини і що ми взагалі знаємо про авторське право?

Допомогати розібратися з тим, що відбувається, в ефірі Радіо Культура буде Богдана Неборак, головна редакторка The Ukrainians, юристка за освітою, яка у своїх культурних менеджерських проєктах працювала з питаннями авторського права.

1 січня називають днем “public domain” – це коли будь-який художній текст починає належити суспільству. Що це означає для нас? Тепер, коли ми скачуємо текст, який вже потрапив у “public domain”, то не порушуємо авторського права, не стаємо книжковими піратами?

Залежить від того, звідки скачувати і який текст. Важливо розібратися із самою ідеєю авторського права. Загальна традиція говорить нам, що це право власності, яке виникає між творцем, або правовласником, і його твором (об’єктом інтелектуальної власності). Воно триває до смерті автора або останнього зі співавторів + певну кількість років, переважно 70. Були деякі винятки в історії, про які ми, можливо, поговоримо.

Є список текстів, які потрапляють в “public domain” у цьому році – але чому саме тексти? Ми ж говоримо про смерть автора: чому тільки конкретні назви творів, а не весь корпус текстів?

Потрапляє весь корпус текстів, просто це дуже привабливо виглядає у списках. І це класний приклад, щоби зрозуміти, як працює авторське право.

Ми всі знаємо, хто такий Вінні-Пух. Втім, ми не завжди одразу клацнемо пальцями і скажемо: “Ага, це ж Мілн”. Ім’я може трішки затертися. Так частіше стається з дитячими книжками, тому що, наприклад, Гемінгвей по сьогоднішній день є великим брендом.

Чому 70 років після смерті? Є метафоричне пояснення, яке мені подобається: “Копірайт все одно намагаються порівняти із правом власності хоча б якось, попри те, що у авторського права особлива природа”.

Коли людина будує будинок, переважно вона міркує, що в ньому ще зможуть пожити її діти та онуки. Тобто вона передасть його у спадок. З копірайтом та сама історія: є твір і є ці +70 років. Приблизно 2 покоління твоїх спадкоємців, якщо ти написав “Великого Гетсбі”, можуть користуватися і отримувати з цього матеріальну вигоду.

І ще єдина така важлива правова штука, яку теж треба пам’ятати: в авторському праві постійно існує конфлікт. З одного боку це право на інформацію, тому суспільство має право знати і володіти, а книжка – це також інформація. З іншого боку, автор має право власності, право на те, щоб отримати прибуток з того, що він написав. Фактично, ці 70 років після смерті – це елемент певного договору між суспільством і авторами.

Якщо Вінні-Пух тепер в “public domain” – що це дасть і видавцям, і читачам, і книжковому ринку?

Це має зростити конкуренцію, оскільки стає можливим видавати різні переклади. Тобі вже не потрібно погоджувати з первісним правовласником дизайн обкладинки, наклад, деталі верстки тощо. Це спрощує шлях твору до читача і для видавця. І, що важливо, має здешевити книжку, оскільки видавець не витрачає гроші на ліцензію.

Ми говоримо не тільки про дитячу літературу, а і про купу дорослої класики, яку би страшенно хотілося бачити у якісних, втім, доступних paperbackКниги у м’якій палітурці.

Український книжковий проєкт, не будемо його називати, винен видавництву “Penguin books” і Amazon $7,8 млн за піратство. Що це за історія? Це був ресурс, який перепродавав англомовні книжки, але робив це нелегально. Якщо я піду і куплю 10 ручок і вирішу їх тобі продати – я порушу закон?

Неважливо: дешевше продавали чи дорожче. Продавали нелегально, а значить від цього страждає правовласник. З ручками закон порушений не буде, але коли йде мова про інтелектуальну власність, то не можна обійти ліцензію. Суміжний приклад, але для розуміння простий: ти не можеш відкрити “Макдональдс” і замовити собі ідентичну вивіску. Тому що ти порушиш американське і українське законодавство, обійдеш договір франчайзингу.

З офіційною дистрибуцією книжок справа така, що ти мусиш стати дистриб’ютором, а отже, виплачувати певні платежі первісному правовласникові. Оскільки тут цього не відбулося, то в якийсь момент американські правовласники це зауважили.

Співпозивачами в цьому позові була американська авторська організація US Authorized Guild, профспілка авторів. Вони займаються тим, що асоціюють авторів: ти сплачуєш членські внески, натомість отримуєш правозахист.

Один з головних слоганів цієї організації, якщо перекласти: “Автори, бережіть свої авторські права, бо ви їх заробили”. Це позитивно впливає на культуру, тому що в українській культурі, коли ти автор, то тобі говорять, що ти маєш жити, наче пташка небесна.

Але, коли мова йде про індустрію, а книжкова сфера є культурною індустрією, то ми мусимо грати за правилами. І правила полягають в тому, що брати чуже не можна.

Якщо автори дозволяють вільне скачування, то коли ти скачуєш – ти не порушуєш. Але якщо ти захочеш виконувати це на якомусь концерті, тим більше заробляти на цьому гроші, то порушуєш?

Залежить від того, на підставі якої ліцензії твір поширюється. Є така класна штука, як ліцензія Creative Commons – на підставі цих ліцензій найчастіше працюють в ІТ-секторі, тому що програмування – це також об’єкти авторського права.

Переважно це означає, що є первісний код, його викладають у мережу, і на підставі цієї ліцензії ви можете його доопрацьовувати. Іноді правовласник повідомляє, що потрібно вказати первісного розробника, іноді цього навіть не потрібно. Так само роблять з типовими для нас об’єктами інтелектуальної власності, зокрема з музикою, але це трапляється куди рідше.

Ми насправді одна з ключових європейських країн у справі книжкового піратства? Це особисте книжкове піратство, чи воно йде в індустріальний бік і дуже часто в самій індустрії до авторського права ставляться так, що ми потрапляємо в топи піратів по книжках у світі або в Європі?

Є такий момент – наскільки легко отримати піратський контент. Якщо ти захочеш знайти сучасну книгу польського автора на польському піратському сайті, то скоріш за все тобі доведеться зробити добрий десяток реєстрацій, залишити купу персональних даних, і потім все одно не отримати бажаного. В Україні, на жаль, цей крок до піратського контенту є дуже коротким.

Нещодавно моя молодша сестра каже мені: “Ти знаєш, якось мимоволі я майже повністю перейшла на ліцензійний контент. Слухаю музику в Spotify і плачу за сімейну підписку”. У неї з подругами є сімейна підписка на Netflix, де вони дивляться різні серіали. Їй так простіше, бо вона не витрачає ресурс на пошук контенту.

Втім, у нас все ще цей контент знайти легко, так само легко знайти його російською мовою – і багато хто цим користується. Коли це стає складним, то простіше заплатити трохи, аби отримати бажане. Часто це ціна кількох кав.

Ти говорила, що у нас був такий шлейф порушників, наприклад, того ж таки Гемінгвея у радянські часи у нас видавали нелегально – і опісля. Ми всі повиростали на цих нелегальних перекладах Гемінгвея. Видавництво “Дніпро”, ми вдячні за те, що надали нам цю можливість, втім, ми потім з’ясували, що так не можна було.

Важливу річ робить “Видавництво Старого Лева” – не так для себе, як для цілої країни і книжкового ринку. Вони повільно і педантично пояснили правовласникам Гемінгвея, що ми загалом нормальні як сторона договору. Поглянь, вони могли почекати декілька років, і видати ці книжки, просто махнувши на все рукою. Втім, що вони роблять? Вони витрачають гроші на те, аби отримати ці ліцензії, більше того, вони починають з певних творів, показують, як вони друкують, яка у них якість, як вони підходять до обкладинки. Те саме вони роблять з Міланом Кундерою. Такі точкові історії дуже конкретних бізнесів є важливими для цілої індустрії.

Копілефт (Copyleft): що це таке? І хто такі письменники, які віддають свої твори в суспільне надбання одразу? Які не визнають цього авторського права, 70-ти років і необхідності платити за все?

Я не знаю амбасадорів письменників, які би підтримували рух copyleft, але фактично це люди, які проти авторського права. Їм здається, що авторське право – це якась несправедлива історія. Хтось агресивніше за це виступає, хтось просто вважає, що потрібно зменшити строк тривання авторського права. Я знайшла коментарі професорки з Гарвардської школи права, яка каже: “У Америці занадто довгий строк тривання авторського права. Так не може бути”. Тобто ця дискусія є навіть серед правників.

Так звані “сирітські твори”. В Україні їх дуже багато, тому що є таке правило: щодо людей, які були репресовані, ми рахуємо не від дня смерті, а року їх реабілітації. Це означає, що українське Розстріляне відродження фактично не перебуває в суспільному надбанні, але, якщо подивитися уважно на тих, хто є представниками – це дуже важливі для нас тексти, – то це і люди, у яких немає спадкоємців, з ким не можна домовитися: Хвильовий, Плужник, Косинка.

Сирітські твір – це твір, права на який нікому не належать, втім, вони все ще тривають, і для того, щоби ним повноцінно оперувати, нам потрібен хоча б якийсь правовласник. Ми його не знаходимо. Колись ми ще в Інституті книги зверталися до Міністерства економічного розвитку і торгівлі і, на жаль, отримали відповідь, що ця ситуація наразі є патовою. Що робити? Ми можемо уявити собі такого Миколу Хвильового, який зависає просто між небом та землею, це дуже романтично, але, на жаль, хотілося би мати нормальний інструмент, хто дає ліцензію. І, скоріш за все, це мало би бути власне Міністерство економічного розвитку та торгівлі України.

З одного боку – є правові обмеження, а з іншого боку – підприємницький ризик. Коли ми розуміємо, що позивача просто не буде, то йдемо на підприємницький ризик, щоби видати текст, зробити хороше видання і донести класний текст до його читачів.

Оригінал статті на Читомо: Книжкове піратство: нові сюжети про авторське право та public domain