Калейдоскоп української минувшини в книжці Івана Гоменюка «Мурашник. Нотатки на манжетах історії…»

Калейдоскоп української минувшини в книжці Івана Гоменюка «Мурашник. Нотатки на манжетах історії…»

Іван Гоменюк. Мурашник. Нотатки на манжетах історії Галичини,

Буковини та Закарпаття – Київ: Віхола, 2023. – 336 с.

 

Видавництво «Віхола» готує до друку книжку популяризатора історії, засновника спільноти «Пустощі східноєвропейської Кліо», дослідника та блогера Івана Гоменюка «Мурашник. Нотатки на манжетах історії Галичини, Буковини та Закарпаття».

У виданні автор прагне дати відповідь на запитання: «Де шукати Захід України?» Як зауважує Іван Гоменюк, «написати повноцінну та всеохопну історію такого багатогранного регіону складно». Але він спробував, охопивши період з кінця XVII століття і до Другої світової війни.

Публікуємо уривок з дозволу видавництва «Віхола».

Битва за місто Лева

Осінь 1918 року, у Західній Європі ще лютує Перша світова. Моторошні своєю новизною неповороткі танки йдуть в атаку, артилерійські обстріли безжально перетворюють нескінчені поля боїв на місячні ландшафти, а до вичерпаних фронтових підрозділів приходить щоразу молодше поповнення. На Сході Європи теж вирують пристрасті, тепер революційні. Тут нації та партії, генерали та отамани намагаються перемогти і збудувати власні держави на уламках Російської імперії. А поміж тим усе чіткіше чути хрускіт, з яким ламаються глиняні ноги ще двох імперських колосів — Німеччини та Австро-Угорщини. Вони вже фактично програли Велику війну, але хапаються за соломинку марних надій. І якщо держава Гогенцоллернів ще має шанс, зважаючи на порівняно моноетнічне населення, то спадщина Габсбургів розлітається на друзки.

 

Вітер змін відчутно й у Львові — ключовому для панування над Галичиною місті. Це розуміють і українські, і польські політики. У спринтерському забігу до перейняття влади у свої руки готуються офіцерські змови, вербуються прихильники, накопичується зброя. Темп наростає після жовтневого імператорського маніфесту.

 

 

І українці, і поляки ґрунтувалися на історичних правах і заявляли про своє етнічне домінування в регіоні. Залишалося питання: кому імперська адміністрація легально передасть важелі управління і в кого кращі м’язи у вигляді відданих військових підрозділів.

 

Перший етап цієї гри виграли українці, зумівши без пострілів та крові взяти під контроль столицю краю в ніч проти 1 листопада. Ключову роль тут відіграли радикально налаштовані молоді фронтові офіцери, чиїм речником виступав сотник УСС Дмитро Вітовський. Саме керований ним штаб зумів спочатку переконати політиків випередити поляків, які планували брати тут владу 2–3 листопада. А потім Вітовський з однодумцями оперативно, з мінімальними силами розробили та реалізували план узяття під контроль Львова.

 

На відміну від старших поколінь політиків, які звикли діяти в руслі легальності та неквапливості, характерних для габсбурзької держави, молоді офіцери, чий характер кувався в молодіжних організаціях та сутичках з польськими однолітками, а потім загартувався у фронтових окопах, не боялися кровопролиття.

 

У той час етнічні українці не мали більшості серед мешканців міста, єдиний повністю український військовий підрозділ — Українські січові стрільці — перебував на Буковині, а подальша поведінка імперської влади та вірних їй частин залишалася у сфері туманних припущень.

 

Тим дивовижніше, як повстанці з мінімальними силами за одну ніч здобули ключові позиції в місті, давши шанс на створення і цивільних органів влади з подальшим проголошенням самостійної Західноукраїнської Народної Республіки в усіх заселених українцями районах Галичини з перспективою возз’єднання із Закарпаттям і Буковиною.

 

Основу ударних загонів становили українці — прості вояки австро-угорських військ, розташованих у Львові. Багато з них не мали елементарного фронтового досвіду, бо служили в тилових підрозділах, не кажучи вже про навички ведення боїв у місті. Та й, власне, у місті багато хто з них опинився вперше. Мирний перехід влади від австрійців до українців паралельно відбувався і в інших населених пунктах краю. Безумовно, важливим чинником успіху була неймовірна енергія самого сотника Вітовського та офіцерів, які пішли за ним.

 

Український рух Галичини був досить організованим: люди знали одне одного, раніше в рамках громадських організацій тісно спілкувалися та взаємодіяли, довіряли одне одному, а отже, процес пішов по всьому краю як імпульси нервової системи.

 

Велику роль відіграло те, що посланцям від української підпільної військової організації вдалося переконати розташовані на території Львова австро-угорські військові частини не втручатися. З ними провели переговори, що виступ українців — у рамках маніфесту імператора, а за нейтральність угорцям та німцям пообіцяли безперешкодний проїзд на батьківщину. Австрійський намісник генерал Карл фон Гуйн був дещо шокований тим, що сталося, але незабаром підписав документ про передавання влади своєму заступнику, українцю Володимиру Децикевичу, а той, зважаючи на імператорський маніфест, передав владу українським політикам, які творили ЗУНР.

 

Утім польські політики та військові у Львові досить швидко оговталися й перейшли в контрнаступ. У ході битви за Львів у листопаді 1918 року відбувалося щось неймовірне: артилерійські дуелі в місті, запеклі штурми окремих будівель і рішучі контратаки, використання міської каналізації для раптового виходу в тил противників, імпровізована бронетехніка, а ще відчайдушна хоробрість волонтерів… Усього не перелічиш. Як для поляків, так і для українців бої за Львів стали легендою, навіть культом у подальші роки. В українській історіографії закріпився термін Листопадовий зрив (чи Листопадовий чин) на позначення цього повстання. Поляки ж культивували образ «львівських орлят» — неповнолітніх, залучених до бойових дій.

 

Ті дні знали багато прикладів лицарського ставлення до противника та цивільного населення. Мабуть, головна причина цього — те, що командири з обох боків, як правило, належали до офіцерського корпусу австро-угорської армії, де поняття «честь» було не порожнім звуком, і не гарною вивіскою.

 

Наступною причиною було те, що цього разу крізь приціл один на одного дивилися вчорашні сусіди, однокласники, а часом навіть друзі чи родичі. А бої ставили під загрозу життя їхніх рідних, тож ризик незворотних утрат для більшості був не примарним.

 

У Львові листопада 1918 року попри вуличні перестрілки далі працювали затишні кав’ярні та різноманітні крамниці, комунальні служби намагалися підтримувати порядок у місті, а міська влада більше переймалася браком освітлення та сніговими заметами, аніж ходом боїв.

 

 

Перше загальне перемир’я на 24 години було оголошено вже після обіду 2 листопада. Зокрема, сторони обговорювали створення спільної оперативної команди під командуванням українського та польського офіцерів для протидії можливим грабежам і мародерству. Наступне перемир’я розпочалося о третій годині ночі 6 листопада.

 

Протягом доби сторони обмінювалися тілами загиблих, звільняли інтернованих цивільних із протилежного табору. Було відновлено роботу шпиталю при духовній семінарії. В контрольованій українськими військовими частині Львова вже від 3 листопада діяв Польський національний комітет, покликаний представляти інтереси мирного польського населення. На окремих ділянках (єдиного фронту фактично не було, бо бої тривали навколо ключових об’єктів чи опорних пунктів, лише окремі вулиці перерізали барикади) командири обох сторін домовлялися, щоб бої тривають за розкладом: з дев’ятої ранку до першої дня. На час обідньої перерви сторони не обстрілювали одна одну, а потім перестрілки та атаки поновлювалися і тривали з другої дня до шостої. Неодноразово під час обідньої перерви офіцери з обох сторін сходилися на розмови (нерідко з дегустацією алкогольних напоїв) чи навіть спільно фотографувалися. Вночі бойових дій не вели.

 

Неймовірно, але були навіть домовленості, що офіцери могли йти ночувати додому, до родин, навіть якщо ті перебували на дільницях під ворожим контролем. Умовою було повернення зранку на свої позиції, а от порушників затримували.

 

Були й кумедні випадки у хвилини перемир’я, як-от візит одного польського сержанта на українські позиції з акордеоном та горілкою. Гість грав біля вогнища для своїх і українців усю ніч. За спогадами учасника тих боїв підпоручника Францішека Яжембінського, він та його колеги з польських офіцерів під час припинень вогню часто заходили до казино на вулиці Бема. Туди ж могли завітати і українці, яких поляки тоді переважно звали «русинами». Підпоручник згадував, що між противниками в такі хвилини панували дружні та сердечні настрої, не було помітно ніяких національних відмінностей.

 

Між протиборцями постійно снували делегації, вести вогонь по яких суворо заборонялося. Щоправда, було кілька випадків, коли українських парламентарів обстрілювали з вікон цивільні поляки. Сторони намагалися мінімізувати використання артилерії та гранат у межах міста, зокрема заборонялося обстрілювати будинки з червоним хрестом. Утім це не завжди виконувалося обома сторонами та було підставою для взаємних звинувачень.

 

Діяла домовленість про санітарні патрулі чисельністю до п’яти осіб, які під білим прапором з червоним хрестом удень та вночі могли заходити в зону зіткнення, щоб забрати поранених. Українці та поляки домовилися про обов’язок суворо карати своїх вояків, які б обстрілювали санітарів. Польська сторона зобов’язалася утримувати у двох шпиталях хворих і поранених як своїх, так і українських вояків, а також вояків уже розформованої австро-угорської армії, які досі лікувалися тут. Після бою за Персенківку, де українці зазнали значних утрат, поляки надали транспорт для вивезення поранених.

 

Передзамовити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: Калейдоскоп української минувшини в книжці Івана Гоменюка «Мурашник. Нотатки на манжетах історії…»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Чернігові відтепер є вулиці Олени Пчілки і Левка Лук’яненка

Депутати Чернігівської міської ради проголосували за перейменування 35 вулиць і провулків у місті. Про це повідомило інтернет-видання «Сіверщина».
Відтепер у місті з’явилися вулиці на ч

У Харкові пропонують назвати одну зі станцій метро на честь Василя Стуса

Активісти проєкту «Деколонізація. Україна» запропонували нові назви для п’яти станцій харківського метрополітену. Про це повідомили на фейсбук-сторінці проєкту.
Серед запропонованих пер

У червні в Україні зафіксували 13 випадків порушення свободи слова

У червні експерти Інституту масової інформації зафіксували в Україні 13 випадків порушень свободи слова, відповідальність за 2 з них — на росії. Про це свідчать дані щомісячного монітор

«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті

Фестиваль «Фронтера» оголосив програму заходів

IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» у Луцьку оголосив програму заходів. Про це повідомляє прес-служба фестивалю.
Фестиваль відбудеться 27-28 липня в Музейному просторі «Око

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"