Зона Комфорту: яким був прозовий 2021-й рік

Зона Комфорту: яким був прозовий 2021-й рік

Прожили рік – і слава Богу. 2021-й для українського літературного життя навряд чи можна назвати комфортним часом. Навпаки – нова реальність принесла нові виклики, з якими стикнулися видавці, книгарні, книжкові фестивалі тощо. І готовність бути чутливими до цих викликів, приймати їх і робити кроки до розв’язання нагальних проблем, власне, й визначає рівень «живучості» галузі та її окремих представників. Бо, подобається нам це чи ні, але правило «пристосовуйся або помри» зараз чи не найбільш актуальне у будь-якому сенсі. Та нині зачинаємо розмову не про загальний стан літературного життя року 2021-го божого, а про окремий сегмент – художню прозу. Отже, про що думалося й писалося майстрам і майстриням слова, та які висновки тут можна зробити.

За книжковими преміями рік не судять, але саме вони дають певний зріз книговидавничої галузі, підбивають підсумки й взагалі дають загальне враження про окремий період. І якщо відкрити, до прикладу, цьогорічний довгий список книжки року BBC, то вас може огорнути затишне відчуття зони комфорту від знайомих прізвищ, які зустрічають вас так само, як сім’я зустрічає на порозі напередодні зимових свят: Андрухович (як не Софія, то Юрій), Винничук, Чех.

 

Когось такий стан справ може обурювати, інших – захоплювати; хтось може казати, що на теренах сучукрліту відсутня конкуренція і присутня стагнація; інші ж взагалі не стежать за україномовним книжковим ринком, споживаючи книжки, у кращому випадку, російською, і дивуються, що крім людей, зображених на грошах, в Україні досі існують живі письменники. Варіантів є безліч. Проте певна передбачуваність вибудовує приємну сталість, зону комфорту, яка ніколи не розчаровує (а когось – і не зачаровує) і від якої можна відштовхуватися, щоб розуміти, чи наявний бодай якийсь прогрес у процесі. 

Виносити історію з хати

Перше, з чого хочеться почати, – сімейні історії, які нині важко назвати сагами, але все одно лишаються і, є припущення, ще довго лишатимуться на наших полицях, оскільки це найкращий формат для приговорювання не лише історії окремої родини, а й історії країни. Минулорічний великий роман Софії Андрухович «Амадока» зробив новий виток у такому типі художньої прози, підваживши конструкт пам’яті й наголосивши, що джерело спогадів може бути таким, якому не можна довіряти.

 

«Смерть лева Сесіла мала сенс» Олени Стяжкіної значно відрізняється від «Амадоки», проте тут помітний експеримент на рівні мови, адже книжка частково написана російською, що поступово переходить в українську, змінюючись разом із ситуацією в Україні. Такий прийом демонстрації майже ритуального перетворення буття примічаємо зокрема в Джойсовому «Уліссі», де під час епізоду в пабі вкрай п’яні чоловіки послуговуються мовою від найдавнішої її форми до сучасної. Історія країни перенесена на історії кількох родин, у яких наприкінці 80-х народилися діти, що зростаючи обирають різні життєві шляхи, але все одно лишаються поруч, мов на зіпсованому груповому фото.

Твір Євгенії Кузнєцової «Спитайте Мієчку», що цього року був чи не найзгадуванішим у мережі, можна назвати злим (чи то пак добрим?) двійником сімейної саги, оскільки збираючи під однією обкладинкою і дахом кілька поколінь жінок, вона не порушує гострих, тягнучих і болісних питань. Проте це й не зовсім та книжка, від якої можна очікувати глибинних рефлексій – це низка історій з іншими амбіціями та метою, що тяжіють радше до легкості та меланхолійної тужливості. 

У Бога за пазухою 

Власне, «Спитайте Мієчку» це те саме комфортне, тепле й ненав’язливе читання в дорогу, якого так довго бракувало українському ринку. Та цього року спостерігаємо пожвавлення у цій царині.

Зокрема до такого непретензійного й цікавого читання можна віднести «Перше слідство імператриці» Наталки Сняданко роман, що тяжіє до детективного, і сюжет якого розгортається навколо розслідування імператрицею Сіссі (Єлизаветою Баварською) зникнення Моцартової скрипки у Львові.

«Рік розпусти Клауса Отто Баха» Ярослави Литвинще одна пригодницька історія про 43-річного німця, ошуканого українкою, який вирушає на її батьківщину в пошуках любові, сексу, колготок чи бодай чогось цікавого. Крім динамічного авантюрного сюжету, тут можна натрапити на досить дотепний із гірчинкою погляд на українців збоку, що межує з самоіронією, оскільки попри оптику головного героя-німця, авторкою тексту є українка.

Наступним комфортним романом можна «Вілла Деккера» Юрія Винничука, що загалом є типовим добрезкроєним ретро-детективом. Проте збірка оповідань «Збитошна пора», відзначена довгим списком книжки року BBC, відрізняється від типового письма Винничука, оскільки тяжіє радше до фейсбучної автобіографічності, ніж до історичності й авантюрності.

Поза божою пазухою

Та зона комфорту – це часто не лише про перебування в ній, а й про вихід за її межі. І цього року такий вихід втілився в актуалізації забутих або незнаних історичних подій, що було примітно і в році 2020-му, зокрема в романі «Антеро» Тані Калитенко, який порушує тему радянсько-фінської війни та ролі українців у ній. Цьогоріч ця тенденція, здається, помалу, але таки зміцнюється.

Зокрема Наталія Довгопол у повісті «Куба-якої-не-було» оповідає про Карибську кризу 1962-го року. Знову-таки тут маємо справу з сімейним міфом, адже в основу твору покладена історія двоюрідної бабусі авторки – медсестри, що опинилася на Кубі під час перебування військ Радянського Союзу та розміщення там ядерної зброї. Власне, це історія, що простою мовою говорить про непрості речі, зокрема про участь у чужій боротьбі й відсутність права відмовитися від участі в ній.

Сюжет «Магнума» Іллі Макаренка невибагливий – українець тікає від української реальності й від особистої вакуумної буденності в Португалію, в Лісабон. Проте найцікавішим тут є тема Революції Гвоздик, з наслідками якої стикається головний герой і про яку на наших теренах не часто згадують.

«Дискордія»третій роман Остапа Українцясуттєво й приємно вирізняється на тлі низки низок сімейних міфів, оскільки тут маємо справу з історичним романом, який порушує питання національної ідентичності й безпосередньо знайомить нас зі Станіславовом (суч. Івано-Франківськом) часів Весни народів – революції, що відбулася на теренах Австро-Угорської імперії в 40-х роках XIX ст. Погодьтеся, тема не надто популярна, а тому читання роману провокує на додаткове ґуґління і взагалі на роботу мозку, що додає текстові плюсів.

З молоком материним на губах

Також цього року вкрай примітне симптоматичне звертання до дитячого погляду. По-перше, людство упродовж історичного й культурного розвитку часто звертається до образу дітей як мудрих старців у юному тілі. Згадаймо хоча б середньовічну традицію іконопису, що зображала новонародженого Ісуса Христа як дорослого чоловіка компактного розміру, який уже дещо бачив у цьому житті. Та й сама концепція дитинства за середніх віків не розглядала дітей як дітей у сучасному розумінні цього віку, а як маленьких дорослих. Такі «маленькі дорослі» фігурують у «Бляшаному барабані» Ґюнтера Ґрасса, в «У дорозі» Джека Керуака, у творчості Джонатана Сафрана Фоера («Всьо ясно», «Страшенно голосно і неймовірно близько» і «Ось я») і ще багато де.

 

По-друге, дитячий погляд перетворює літературу на своєрідний сеанс психотерапії, під час якої треба проаналізувати стосунки з батьками, поглянути на ситуацію безпосередньо, але й немовби збоку.

До прикладу, таким сеансом є «Три лини для Марії» Сергія Осоки – збірка короткої прози, герої й героїні якої часто переплітаються і збиваються у повноцінну повість. Мова Осоки легка й приємна, історії – теплі, пронизані якоюсь щемко-солодкою ностальгією – дуже схожою до ностальгії Сергія Оксеника у «Вбивстві п’яної піонерки», що згодом переходить у згірклу посмішку, адже обидва автори крізь дитинство більш інтенсивно передають «дорослі» проблеми.

«Хто ти такий?» Артема Чеха, що була відзначена як книжка року за версією BBC, з одного боку, була досить несподіваним вибором журі (не настільки, як «Юпак» Сергія Сергійовича Saigon’а, але все ж). Проте екранізація за мотивами роману «Я і Фелікс» від Ірини Цілик з Іздриком у головній ролі не те, щоби прямо вказувала на цьогорічного фаворита, але натякала делікатними дзвіночками, що історія є цілісною, цікавою та актуальною. Річ у тім, що ми справді вже давно потребуємо добре написаний роману про 90-ті (хоча автор і каже, що текст зовсім не про час) – про епоху, що зараз, з дистанції прожитих років, особливо настирливо романтизуються популярною культурою. Хоча 90-ті – це не лише кольорові вітрівки, джинси та Вітні Г’юстон, а й ветерани війни в Афганістані, алкоголізм, бідність і примарність завтрашнього дня. 

 

Роман «Хто ти такий?» пов’язаний із попередньою роботою Чеха – «Районом Д», що витворює унікальний художній Всесвіт, який насправді не такий вже й відірваний від нашої з вами реальності. Письменник презентує крізь призму 5-річного хлопчика Тимофія низку складних тем і явищ, з якими стикалися всі, хто жив у 90-х, а тим паче у регіонах, у «неповній» сім’ї, в оточенні людей загублених і часто зламаних алкоголізмом, інфляцією, відсутністю перспектив, Афганською війною тощо. У родині Тимофія з’являється Фелікс – бойфренд бабусі, афганець з ПТСР, який майже не виходить із запоїв, але разом із тим не перестає бути цікавою і самобутньою людиною.

Щасливої дороги!

Власне, виходом за межі зони комфорту можна назвати й дебютні романи, адже написання окремого цілісного твору потребує не лише посидючості, працьовитості й наполегливості, а й часто сміливості озвучити світу власний голос. «Тадуш» Артема Поспєлова знову таки проговорює недитячі теми, зокрема смерті, за допомогою непевної мови 10-річного хлопчика Зоїка з аутизмом.

Яскравим соло-дебютом став роман «Все золото твоїх снів» Кшисі Федорович, яку раніше можна було почитати в збірках «Книга вигаданих неістот» і «Антисоціальна мережа». Це атмосферна, химерна й дивна, в найкращому із сенсів, книжка про переплетення снів і «реальності», про загадкове зникнення дівчини, її пошуки й про Край Снів.

Серед усього вартою згадки є збірка оповідань «Солодке життя» Романа Малиновського, які витворюють між собою ані сюжетної, ані жанрової цілісності, як, до прикладу, у книжці Сергія Осоки, але у цій різноплановості і є головна таємниця Малиновського-прозаїка, за напрямком зростанням якого буде цікаво спостерігати.

Оригінал статті на Suspilne: Зона Комфорту: яким був прозовий 2021-й рік

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Українська фотокореспондентка стала переможницею World Press Photo

Всесвітньо відомий фотоконкурс World Press Photo оголосив світових лауреатів престижного конкурсу у 2024 році.

Як передає Укрінформ, список переможців опублікований на офіційному сайті конкурсу.

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Проєкт Читомо і PEN «Слова і кулі» вийде друком у форматі книжки

В Україні виходить друком збірка інтерв’ю з українськими письменниками та журналістами, які стали військовими та волонтерами «Слова і кулі».
До видання увійдуть розмови з людьми, які «р

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"