Знижка 25% на “Лицаря і королеву”!

2021-07-21 06:32:38 Мар'яна Доля

Знижка 25% на “Лицаря і королеву”!

Привіт усім читачам та авторам Букнету!

З цієї нагоди хочу подарувати всім любителям історичного роману знижку 25% на свою книгу “Тисячу років тому. Лицар та королева”

Це другий том циклу “Тисячу років тому”, першу книгу можна читати тут. Вона безкоштовна.

Отож всього за 30 грн. ви маєте можливість отримати два великих історичних романи ( а третя, заключна книга циклу, наразі пишеться, вона також безкоштовна). 

Хочу запропонувати вам уривок з першої книги, чим усе починалося:

Ясен прокинувся рано, розплющив очі і радісно посміхнувся промінчику сонця, що пробився через невелике слюдяне вікно та впав йому прямо на подушку. На вузенькій дерев’яній лежанці поруч із ним посопував молодший брат Нежко.

Хлопець сів на постелі, озирнувся навкруги. У хаті не було нікого – мама, видно, десь поралася на подвір’ї, батько стругав дошки у прибудові, що слугувала йому майстернею. Микула був кращим теслею у їхньому селі, тож роботи в нього завжди вистачало. Чи не в кожній хаті можна було побачити лави, столи, ослони, мисники, що вийшли з-під його рук. Семирічний Ясен любив допомагати батькові у майстерні, подавати інструменти, гратися м’якою пахучою стружкою, мріючи при цьому про те, що коли виросте, стане таким же вдалим майстром, як і його татусь.

Але зараз на нього чекав інший обов’язок – потрібно було гнати корову на пашу. Хлопець спустив босі ноги з ліжка, відчуваючи, як приємно холодить їх глиняна долівка. Хатина в них, як і в більшості інших селян, була невеличка, дерев’яна, складалася усього з однієї кімнати з фундаментом, низько вкопаним у землю, що дозволяло зберігати взимку тепло, а влітку – прохолоду, з маленькими віконцями та солом’яною стріхою. Прямо до неї, під спільним дахом, були прибудовані хлівець для худоби – з одного боку, та батькова майстерня – з іншого.

За хатою був клаптик городу, який переходив у леваду, що спускалася до  невеликої річки. Над водою схилилися старі верби, а на тому боці було видно княжі палати, куди Ясен з іншими сільськими дітлахами  часто прибігали, аби подивитися на озброєних воїнів, вгадуючи, котрий із них – сам князь Володимир. Втім, князь постійно тут не мешкав, головна його резиденція знаходилася у Києві, за високими земляними валами на Старокиївській горі. А в їхньому селі, яке лежало дещо південніше від князявського дітинця, на березі ріки Либідь, Володимир поселив свою дружину Рогнеду з  дітьми. Як говорили між собою дорослі, у таке “заслання” княгиня Рогнеда, або, за другим ім’ям, Горислава, потрапила через те, що висловлювала невдоволення наявністю у Володимира інших дружин. Тож князь розсудив так, що як  розведе суперниць по  різних палатах, матиме менше клопоту.

У Володимира з Рогнедою було шестеро дітей – четверо синів та двоє доньок.  На честь однієї з улюблениць батька – княжни Предслави – навіть назвали їхнє село, і відтак воно йменувалося Предславине. Часом Ясену та його друзям вдавалося, вибравшись на високі дерева, що росли перед муром, побачити і маленьких княжичів, котрі гуляли поблизу хоромів, і княгиню в розкішних уборах, оточену служницями, і самого князя Володимира, котрий був тут частим гостем. Але частіше нагоджувалися гридні, княжі охоронці, та проганяли цікавих геть. Тому життя, яке вирувало там, за рікою Либіддю, здавалося Ясену таємничим і недосяжним.

Хоча зараз він і не замислювався про те, усі його думки повністю поглинула майбутня зустріч із друзями на пасовищі та те, які розваги вони сьогодні для себе  вигадають. Вхопивши зі столу шматок коржа, хутко вискочив на подвір’я, заросле м’якеньким споришем. Стояв ясний літній ранок, на небі не було жодної хмаринки. Майбутній день обіцяв бути спекотним, та поки що панувала приємна прохолода,  роса на траві освіжала босі ноги, приємно бадьорила.

 – Я побіг! – гукнув Ясен до матері, котра  рвала бур’ян на городі. Вона щось його спитала, та хлопець не став зупинятися. Швиденько зайняв їхню сумирну рябу корівчину та поспішив на вигін, де на нього вже чекали друзі.

***

У княгині Рогнеди був звичай – щоранку няньки та годувальниці приводили до неї усіх її дітей, аби ті побажали матері доброго ранку. Частіше за все, цим і обмежувалося спілкування княгині з потомством, за виключенням тих днів, коли у хоромах гостював князь – тоді зазвичай влаштовувалися бенкети, на яких поряд із дорослими сиділи за столом і діти, бо так подобалося Володимиру. В інший час вони й обідали, і гралися, і навчалися у своїх покоях.  Але щоранку мусили стати перед очі матері та привітатися з нею.

От і цього дня вся  шестірка з’явилася на порозі світлиці, де княгиня Рогнеда за допомогою служниць вбиралася до сніданку. Вона була одягнута  в довгу туніку поверх сорочки та далматик  – верхній одяг із шовку, значно коротший від туніки, з широкими короткими рукавами. По талії він був перехоплений золоченим поясом, на грудях княгиня мала важке золоте намисто, що звалося гривнею. Саме в цей час прислужниці закінчували вкладати її волосся – підбирали з усіх боків та закручували зверху голови, потім надягнули волосник – своєрідну сітку з золотих ниток, яку щільно стягнули на потилиці, а  поверх волосника накинули убрус – покривало з легкого білого шовку, з вишитими кольоровим орнаментом кінцями, сколовши його внизу підборіддя дорогоцінною брошкою. Потім за допомогою шовкових стрічок прикріпили до головного убору колти – золоті литі підвіски, прикрашені дорогоцінним камінням, які спускалися від скронь уздовж щік.

Коли приготування завершилися, княгиня помилувалася на себе у срібне люстерко, котре тримала одна з дівчат, розправила кінець убруса, що його, за останньою модою, носила з одного боку перекинутим через плече. Тоді підійшла до дітей та поцілувала кожного у чоло. Брати та сестри стояли сумирно, опустивши очі долу, навіть наймолодші знали, що в присутності матері пустувати заборонено.

Стосунки між Рогнедою та її дітьми не були надто близькими, втім, такі були тогочасні звичаї у всієї знаті. Доглядом за дітьми та їхнім вихованням з колиски займалися спеціально призначені люди. Спершу це були годувальниці, а як маленькі князівські нащадки підростали, то дівчатка потрапляли під опіку няньок,  а хлопчики – спеціально призначених вихователів, яких називали “дядьками” або “годувальниками”. Походили вони найчастіше з боярського роду чи з середовища старших дружинників.

 

Рогнеда обвела поглядом своїх шістьох дітей. Найдовше зупинилася на старшому синові – Ізяславові, котрий був її улюбленцем. Він ріс сильним, розумним хлопцем, і княгиня мала надію, що з часом її первісток посяде батьківський престол. Правда, мав князь ще й старшого від Ізяслава сина – Вишеслава, котрого народила йому перша дружина – Олова, донька шведського конунга  Еріка Переможця. Але Рогнеда сподівалася, що пощастить усе-таки Ізяславу. Також вона з гордістю подивилася на старшу доньку Предславу, яку дуже любив князь Володимир, можливо, через те, що дівчинка видалася надзвичайно схожою вродою на  свою матір. Саме на її честь було назване село, в якому стояв князівський маєток. Замилувалася світловолосим, блакитнооким Мстиславом, котрий обіцяв у майбутньому вирости справжнім красенем. Посміхнулася, погладивши милі личка наймолодших – Всеволода та Прямислави. А от на середнього сина Ярослава ледве глянула.  Він викликав у неї почуття невдоволення. Адже всі інші діти були міцні та здорові, а Ярослав народився з уродженим вивихом стегна і до трьох років взагалі не міг ходити. Всі вже думали, що дитина так і залишиться калікою. Проте князь десь напитав волхва-цілителя, котрий зміг поставити хлопчика на ноги. І зараз, незважаючи на те, що Ярослав накульгував на праву ногу, він нічим не відрізнявся від ровесників. Але Рогнеда мала почуття вини за те, що народила князеві хворого сина. Тому й завжди, як бачила Ярослава, мимоволі супилася. А він, ніби відчуваючи неласку матері, ріс тихим і мовчазним, рідко брав участь у веселих забавах братів –  і не тільки через фізичну ваду. Хлопець часто ловив себе на думці, що почувається зайвим у своїй родині.

Одного разу він навіть підслухав розмову челядниць, що пліткували за прядінням кужелі.  Одна другій розповідала, що начебто княжич Ярослав є одмінком, тобто підкидьком нечистої сили. Мовляв, вона сама бачила, що у княгині народився здоровий хлопчик, але, видно, повитуха забула покласти до колиски ножа, тож відьмизабрали собі  гожу дитину, і уранці годувальниці виявили замість неї каліку.

 – Я чула від старших людей, – казала язиката дівка, – що  одмінка теба було  покласти в мішок і винести на перехрестя доріг. Тоді б відьма пожалкувала своє дитя і забрала його, а натомість поклала вкрадене. А як того не зробили  одразу – то вже так і житиме він між людей до двадцяти років, а як сповниться йому двадцять – то нечиста сила забере його собі.

Ярослав тоді дуже засмутився і поскаржився своїй годувальниці Рузі. Вона заспокоїла його, мовивши, що то все – повна нісенітниця, а пліткарок після того вигнали з палацу. І все одно хлопець час від часу ловив цікаві чи занепоєні погляди челяді та дружинників, від чого ще більше замикався у собі.

 Єдиною людиною, якій він міг повністю довіряти, була саме його годувальниця, вже літня жінка, що пам’ятала дитинство ще його батька, князя Володимира, і прив’язалася до всієї князівської родини, мов до рідних людей, бо своїх ні мужа, ні дітей у неї не було. От і зараз, коли княжичі та князівни поклонилися матері та повагом вийшли з її покоїв, Рузя, тримаючи на руках маленьку Прямиславу, знайшла хвильку, аби зупинитися біля Ярослава та підбадьорююче посміхнутися йому.

 – Княжичу, Родим просив вам переказати, що чекатиме вас надворі, він уже зібрав тих, кого ви просили.

 – Це дуже добре, – промовив Ярослав. – Дякую, Рузю, зараз я піду до нього.

 – Але що це ви таке дивне надумали? – годувальниця здивовано підняла брови. – Нащо веліли зібрати тих всіх хлопців – дітей бояр та старшої дружини?

 – Я оце подумав і вирішив, що хочу мати товариша, – сказав хлопець , дивлячись на свою стару няньку все так же поважно, мов дорослий. – От і хочу вибрати такого хлопця, що став би моїм другом.

 – Та у вас є брати, чому б вам із ними не товаришувати? 

 – Вони не хочуть цього, – насупився Ярослав. – Ізяслав каже, що я каліка, отож не можу бути князем. Що він сам буде княжити у Києві, Мстислава посадить у Новгороді, а Всеволода у Ростові. А мені нічого не дістанеться.

 – Різок йому треба всипати,  – зауважила Рузя. – Такий малий, а уже, бач, розділив усі землі, як йому заманулося. Тільки забув, що то все вирішуватиме великий князь Володимир, а не він!

 – Йому мати так сказала, – пробурмотів Ярослав, дивлячись собі під ноги.

Рузя тільки головою похитала, не знайшовши, що на це відповісти.

 – Ну добре, – мовила, поплескавши Ярослава по плечу. – Йдіть уже, шукайте собі товаришів…

Хлопець вдячно посміхнувся їй та, трохи припадаючи на праву ногу, подався до виходу з палацу…

Якщо ця історія вас зацікавила, додавайте її до своїх бібліотек та натискайте кнопку “Відстежувати автора”, аби не пропустити продовження!

 

Оригінал статті на Букнет: Знижка 25% на “Лицаря і королеву”!