За Перекопом є земля – роман виховання по-кримськи
2024-02-23 08:00:00 Ігор Котик

Левкова А. За Перекопом є земля. Кримський роман. – Київ: Лабораторія, 2023.

Чимало українських письменників у різний час зверталося до кримської тематики, але в романістиці вона була упосліджена, як і українська політика стосовно півострова, що її наслідком стала анексія. Роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» заповнює цю тематичну лакуну в українському письменстві, Крим у цій книжці – не просто місце дії, а – без перебільшення – її головний герой.

Якщо любиш, то люби і Крим

Це він формує контакти й викликає в юних персонажів глибокі і складні переживання, то про нього точаться дискусії на сторінках цієї книжки, то до нього кримські татари повертаються роками, крок за кроком, а повернувшись – залишаються з ним у часи окупації. Назва роману – антитеза до прислів’я «За Перекопом землі немає», а отже, в заголовку закладена інтенція подолання відчуження півострова від материка й водночас відчуження материкової літератури від суспільно-політичних проблем півострова. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що весь пафос роману спрямований на те, аби показати близькість кримських проблем проблемам українського суспільства.

Оповідь у романі ведеться від першої особи, тема Криму засаднича для оповідачки. Ставлення головної героїні до інших значною мірою визначається їхніми поглядами на кримське питання. І в цьому полягає певна драма. Авторка роману «За Перекопом є земля» показує неповноту любови, зумовлену й тим, що хлопець оповідачки ставиться до Криму не цілком так, як би тій хотілося. «Я не вірила у його любов. <…> Він повсякчас ганив Крим» (с. 152). Не розділяючи її безмежної любови до Криму, хлопець тим самим підважує її світоглядний центр, через що дівчина не повністю йому довіряє.

Події у романі розгортаються у дев’яностих та двотисячних роках. Час від часу трапляються ретроспективні відступи, присвячені біографічним перипетіям предків головних героїв, зокрема поневірянням і терору, яких ті свого часу зазнали від радянської влади (депортація, розстріл, ув’язнення, втрата майна). Період української незалежности для кримчан, зокрема для кримських татар, теж не медом мазаний, він вимагав від них захисту своїх прав. Роман написано на основі опрацьованих джерел з історії Криму та усних свідчень кримських татар, консультацій з ними. Авторка роману використала багатий етнографічний матеріал, її обізнаність з культурою та історією кримських татар справляє враження, ніби вона сама, подібно до її героїні, змалечку росла в середовищі киримли.

Якщо любиш, то люби і свою травму

Книжка складається із трьох частин, події відбуваються в основному в Криму. У першій з них мова йде про дитячі (зокрема, шкільні) роки оповідачки та її друзів, у другій – про роки студентського навчання, доповненого виїздами до Києва, у третій – про початок самостійного дорослого життя на тлі кримського майдану та анексії Криму. Така тричастинна композиція, нескладно зауважити, відображає сюжетну схему творів жанру роману виховання. Не менш важливим є те, що дидактична настанова у романі «За Перекопом є земля» і справді дуже помітна. Це твір про те, як людина з вродженою російською ідентичністю без впливу бандерівців, але з критичним мисленням, відкритістю до пізнання і впливом кримських татар, стає переконаною антиросіянкою. В наш час, під впливом російських танків, градів, дронів, куль і ракет, до таких переконань приходить чимало людей, які раніше були лояльно налаштовані до русского міра.

Якби Анастасія Левкова написала такий ідеологічний роман до Євромайдану, думаю, він би не мав шансу стати бестселером. Принаймні я б, напевно, сказав тоді, що це надто спекулятивний підхід, а образ героїні виссаний з пальця. Але тепер, у час повномасштабного вторгнення рф-ії на українські землі, еволюція оповідачки та світогляд героїв роману відображають ті зміни, які сталися з багатьма.

Успіх роману, який став одним із найбільш читаних серед виданої у 2023 році української художньої прози, певною мірою базується на стратегії поєднання любовного сюжету з суспільно-політичними реаліями й ідеологічними настановами.

Місцями роман страшенно дидактичний, але коли узагальнення про російську культуру звучать на тлі відповідних маршрутів закоханої пари культурологів, то це не те саме, коли б такі тези звучали як пряме авторське послання.

«– А ти знаєш, як утворилась Російська православна церква? – зненацька запитав Влад. Я не знала. – Та сама, яка Київський патріархат називає раскольніками, – уточнив він. – Первісно Московська церква – похідна від Київської. А далі – почитай в інтернеті, як і кого вони ув’язнювали, як платили хабар, щоб їх визнали окремою церквою.

Влад перексерив мені три томи Домонтовича, якого натоді ще не було в широкому доступі, а тільки в бібліотеці, й подарував книжку Підмогильного – ось тобі обіцянка повноти української культури. А ще Мелетій Смотрицький, а ще Григорій Сковорода, а ще Марія Приймаченко, художники 1920–30-х, 1960–70-х… Щоб існував Булгаков, сказав тоді Влад, їм треба було розстріляти у Сандармоху Валер’яна Підмогильного і Миколу Зерова. Ось, мовляв, обрана російська література» (с. 182).

Говорячи про стосунки Влада та його дівчини, імени якої він не називає, про їхній наповнений розмовами про колоніальні стосунки двох культур любовний сюжет, який зрештою обривається, варто зазначити, що причиною розходження пари може бути не лише певний скептицизм Влада щодо Криму, не завжди прийнятний для дівчини (про що вже згадувалося), а й те, що вона сама не готова відкритися перед іншими до кінця. У розмовах з Владом вона воліє уникати згадок про вияви українофобії в Криму. Своїй найближчій подрузі вона не може признатися, ким був її дідо. Владові вона призналася, але якось наче мимоволі, так склалася розмова, можна сказати: «проговорилася». Кажучи про свого діда незнайомій німкені в Німеччині (країні, де заведено говорити про предків, причетних до політичних злочинів), вона зазначає, що знайомим людям у рідній країні вона б не змогла таке сказати. Не випадково ж авторка наділяє її прізвищем, в корені якого – таїна: Утаєва. Активна, комунікативна натура її приховує у собі дещо, що дає Владові підстави узагальнити: «Ти вдаєш, що досліджуєш весільні традиції, а насправді досліджуєш самотність» (с. 210).

Продавці минулого

До походження, пам’яти родоводу апелюють у розмовах з нараторкою тато, тьотя Наташа і працівник спецслужб (есбеушник, став ефесбешником ще до анексії Криму) Валєрчик. Тато каже доньці, коли та питає про його ставлення до В’ячеслава Чорновола, що вона повинна шанувати свого дідуся, борця з націоналізмом, тоді як «шануючи його ворогів, ти паскудиш пам’ять про нього» (с. 72). Тьотя Наташа теж закликає дівчину не сквернити пам’ять про своїх дідусів і бабусь, які були русскімі; фактично мова йде не так про конкретних дідусів і бабусь, як про ставлення до країни-колонізатора, про збереження вродженої імперської ідентичности.

По-іншому дивиться на це питання ідентичности мама оповідачки. Вона хоч і називає себе русскою, але не намагається вплинути на самоідентифікацію доньки. Це від неї вже доросла донька, з уже сформованими проукраїнськими поглядами, довідується, що в родоводі не все так однозначно, як було заведено говорити. Адже прабабця була репресована, відсиділа в таборах, її першого чоловіка більшовики розстріляли за ізмєну родіни. Відкрити перед дівчиною деталі цієї родинної історії зголошується отой самий перебіжчик зі спецслужб (хто ж, як не він, знається на темі ізмєнніків родіни) та його колега по ФСБ. Правда про походження оповідачки в їхніх руках, от вони і намагаються цією історією торгувати, скористатися нею як інструментом, за допомогою якого можна маніпулювати нащадками ізмєнніка родіни. Однак купувати цей родинний секрет ціною власного внеску у майбутній репресивний механізм еРеФії оповідачка відмовляється. Майбутнє важливіше за пам’ять про минуле.

Минулого в цій книжці не бракує, найбільше його у свідченнях кримських татар та в етнографічних ремарках.

Окупація Криму ставить перед персонажами питання про вибір майбутнього, гостро ставить. Кожен з них вирішує це питання по-своєму. Найкраща подружка оповідачки кримська татарка Аліє виходить заміж і залишається на своїх етнічних землях. Вона ще раніше усвідомила, що люди її національности мають одружуватися тільки з такими самими кримськими татарами і жити на рідній землі. Інша подружка мала намір теж залишитися на півострові, але змінила своє рішення, під впливом того-таки Валєрчика (класно прописаний епізод його погроз, що дав змогу жінці уникнути покарань).

Можливість шлюбу

Утаєва вибирає життя на материку. Безіменна впродовж майже всього роману дівчина нарешті позбувається замовчування свого імени, а оскільки те ім’я українське, то можна сказати, що з переїздом на материк вона утверджує свою українську ідентичність.

Відкритим залишається питання про можливість шлюбу між українцями і кримськими татарами. Написати сценарій українсько-кримськотатарського весілля – завдання, яке оповідачка отримала, коли ходила в дебатний клуб у Бахчисараї. Чи вдалося їй такий сценарій створити? Якщо так, то де він? Чи спільне життя між українцями і кримськими татарами можливе? Питання, на яке нема відповіді у романі. Бо відповіді на нього нема і поза романом. Але здається, що книжка Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» наближає те спільне життя між українцями й кримськими татарами.