«Жити не можна померти» Олександра Осадка: неписьменницькі оповідання

«Жити не можна померти» Олександра Осадка: неписьменницькі оповідання

Олександр Осадко – в минулому житті економіст і будівельник, а з початку вторгнення – боєць, який віддав життя в боротьбі проти російського окупанта. Збірку оповідань, яку посмертно видало Видавництво Старого Лева за сприяння його дружини, поетки й мисткині Ганни Осадко, важко спершу сприйняти поза цим контекстом. Проте швидко виявляється, що ці трагікомічні й подекуди фантасмагоричні тексти ховають у собі набагато більше.

Ці історії вам могли б оповідати на кухні за чашкою або й чаркою – власне, герої цієї збірки часто саме таким і займаються. Вони, як і розмови, які вони ведуть, та байки, які оповідають, безпосередні та щирі. А ще – дуже знайомі, немов читач уже зустрічав «святу» Ганку, яка ганяє чужих корів із городу, шваґра Василя, який завжди приходить на свіжий самогон, або майстра на всі руки Петра Колеса.

 

Написані з гумором і любов’ю, ці оповідки могли б так і залишитися в царині простих бувальщин. Зрештою, чогось подібного і можна було б очікувати від автора, який ніколи не вважав себе письменником і, як стверджує анотація книжки, не надто серйозно ставився до літературної творчості.

 

 

А втім, пригоди, в які потрапляють ці впізнавані персонажі, зовсім не типові для їхнього звичного життя. До розміреного плину буднів і свят вриваються містичні події, сюрреалістичні збіги та навіжені ідеї. До нічим не примітних розмов за пляшкою закрадаються теорії змови й мудровані сентенції з буддистських коанів. Усе це виливається в чисто тарантінівські мізансцени й діалоги:

 

— Ми троє визвалисі здійснити атентат. Отець поблагословив. (…) Тож ми справу зробили, дещо придбали в старого, — вуйко нахилився і витягнув з великої картатої сумки два чорні пістолети, заховав назад та й спокійно продовжував, — а тоді сюди махнули, далеко трохи коньом — рахуй, вісім годин їхали…

 

— Ви що, звар’ювали? Ви серйозно зібрались його пристрелити?

 

— А шо ж ми — дурно перлиcя в таку далечінь? — Орко дивився на мене, як на слабого.

 

— Легше запалити маленьку свічку, ніж проклинати темряву, — вставив стрийко.

 

Водночас таке химерне поєднання різних світів, одного – побутово-приземленого, іншого – фантастично-конспірологічного, виконано в цих текстах безшовно. Здається, ніби це не в оповідь навмисно додано літературну вигадку, а це таким і є життя – дивні дива чаяться в ньому на кожному кроці, й варто лише втратити пильність, як вони проступають на поверхні. 

І в цьому видно майстерність письменника, хай і непрофесійного – а можливо, якраз завдяки цій «непрофесійності» ці парадокси здаються такими органічними. Автор зовсім не ставив перед собою завдання писати «правдоподібно», наслідуючи, немов за давньогрецькими стандартами естетики, природу, себто навколишній світ. Імовірно, нам здалося б невірогідним, що простий дядько з села, смажачи грибочки на закуску, може видати фразу на кшталт:

 

Щось незрозуміле коїться в нашім краї. Навіть отець Іван на сповіді, коли ’му розказував свої сумніви про безпеку запуску електронного колайдера, дивився крізь мене в далечінь, шо я аж напудивсі (…) А ви попробуйте заснути, коли над сном нависають думки про глобальне потепління, падіння індексу Доу-Джонса чи про озонову діру….

 

Але це лише тому, що від подібного літературного героя ми не чекали б чогось такого; разом із тим, оговтавшись від подиву, ми усвідомлюємо, що якраз у житті легко могли б зустріти такого ексцентричного персонажа із замороченою телебаченням головою.

 

Щоправда, деякі постаті в збірці таки доведені до крайності, до стану типажу, а не персонажа – як-от обласні держиморди в різнокольорових краватках або медсестра тьотя Надя («Вона не зайшла — вона заплила, як лебедиця при вечірній зорі по тихому плесу дзеркального озера. Якщо, звісно, бувають лебедиці вагою під корець. Самими лише грудьми вона, напевно, могла би зупинити ворожий танк…»). Але такі карикатурні герої лише підсвічують абсурдність і парадоксальність ситуацій, у які потрапляють, адже логіка жанру не передбачає, що в лебедицю, вагою під корець, закохується нею ж викритий румунський шпигун. 

 

 

Зрештою, можливо, ці замальовки не були б такими яскравими, якби не їхня об’ємність, увага, з якою описано кожну подробицю. З особливою любов’ю зображено застілля та всілякі кулінарні творіння – їх можна ледве не відчути на запах. 

 

А чого варта без перебільшення поетична замальовка «Картопляне колесо». У ній ви не прочитаєте нічого нового: навпаки, це іронічно-ностальгійна ода ненависному багатьом українцям щорічному циклу саджання, підгортання й копання картоплі. Цей текст, можна сказати, свідчить про духовну (чи то пак сільськогосподарську й кулінарну) єдність України, адже і картоплю, і бульбу, і бараболю, і картошку в цьому тексті саджають, підгортають і копають усі, а картопляне колесо котиться всією країною зі сходу на захід і з півночі на південь. А ще оповідання викликає таке потужне почуття впізнавання, що за кількадесят років його можна буде використовувати як мало не історичний документ, що точно передає дух часу. 

Власне, а про дух якого часу йдеться? Мабуть, важливо підкреслити, що ці оповідання написано ще наприкінці 2000-х років, а нинішнє їх видання стало способом віддати шану автору, загиблому на фронті. Цей контекст відкриває ще один вимір прочитання збірки. Наприклад, можна з сумом констатувати, що наділені владою й грошима чиновники досі коять свавілля по селах, а пенсіонерам часом помирати дорожче, аніж жити. 

 

А можна, навпаки, порадіти з застарілості оповідання «Зеро_Зеро_Сім», яке спростовує твердження Жадана з вірша, написаного десь у ті ж роки: «Дебілів у армію не беруть». Полковник займається тим, що винюхує підступи начальства й глушить коньяк, зброя потрапляє куди завгодно, крім військових частин, а один-єдиний тверезий і здоровий призовник негайно викликає підозри. І як же моторошно пророче звучить такий діалог із тексту «Накрапав дрібний дощик»:

 

— Зволочі, такі буки вирізають і всьо за границю спродують.

 

— Та не кажіть, вуйку, — Василь розливав по другій. — Прийде москаль — не буде де краївки зробити.

 

— Ти смієшся, Василю, а ше всьо може бути.

Та загалом ці гіркі нотки лише відтіняють легкі та світлі оповідання позбавлені штучності й награності. Збірка Осадка швидко читається й залишає по собі тепле та затишне, дещо ностальгійне враження.

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: «Жити не можна померти» Олександра Осадка: неписьменницькі оповідання

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців конкурсу. Про це повідомили на сайті Буквоїд.
У конкурсі за всіма категоріями (7 номінацій по 2-4 підномінації в кожній) оц

Відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко

Національна спілка письменників України з глибоким сумом повідомляє, що 28 лютого після важкої хвороби відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець, громадський діяч, доктор філологічних наук, пр

Літературна премія Європейського Союзу оголосила номінантів

Оголосили номінантів літературної премії Європейського Союзу 2024 року (European Union Prize for Literature, EUPL). Про це повідомляють на сайті EUPL.
До журі цього року увійшов українс

Відомі фіналісти міжнародної премії з арабської художньої літератури

Міжнародна премія з арабської художньої літератури 2024 (IPAF) визначила короткий список фіналістів. Про це повідомляється на сайті премії.
До короткого списку потрапили 6 книжок:
 

«С

В Канаді презентували книжку “Листи з України”, підготовану відомою журналісткою Le Devoir

Цієї середи, 28 листопада, в Монреалі представили книжку «Листи з України» (фр.« Lettres d’Ukraine »), ініційовану та укладену Маґдалін Бутро (Magdaline Boutros), журналісткою-міжнародн

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"