Достоєвський дає дозвіл на вбивство

Достоєвський дає дозвіл на вбивство

Зізнаюся. Я в юності та молодості читав дуже багато класичної російської літератури. Весь Достоєвський, «Война и мир» Толстого від першого до останнього аркуша, Чехов, Чаадаєв, Фєт, Гєрцен, Тютчев, Пушкін. Та всіх і не злічити. 

Каюся, російських класиків у буремні нульові я прочитав більше, ніж французьких, британських, німецьких разом узятих. Так, це дуже сумно, з деякими хрестоматійними зразками французької та британської прози XIX сторіччя я познайомився вже в більш зрілому віці. 

Втім, вже тоді мене не покидало відчуття, що я читаю щось не те. З кожним прочитаним твором в мене росла відраза до художньої цінності літератури і зростав інтерес історика розібрати концепти літератури «по кісточках». 

З будь-якого твору російської класики сквозить одне — вічне ниття про власну ницість і нездатність (і небажання) повпливати не тільки на те, що відбувається навколо тебе і з тобою, а й на власну відповідальність за те, що ти робиш і над чим рефлексуєш. Але за цим ховається дещо більше — про це трошки далі… 

Практична більшість персонажів класичної російської прози — моральні імпотенти, які займаються вічним виправдовуванням власної нездатності, нерішучості або ж злодійкуватості. Це і Безухов у Толстого, і дядя Ваня у Чехова, і практично всі у Достоєвського (найбільш яскравий, до речі — це не Раскольніков, а головний персонаж «Игрока», а також повально ВСІ персонажі «Бесов»). «Бесы» — це, мабуть, єдине, що я б радив читати, щоб зрозуміти Росію та росіян. От там — суцільна Росія. Як кажуть, «тотал тотальный». 

Тож у якийсь момент мені просто набридло їсти цю не вельми апетитну страву, і я перестав читати російську літературу, мабуть, курсі на третьому. І одразу моє життя покращилось! З’явився апетит, покращився сон, почались перші наукові здобутки, перше авто, перше власне житло і перша участь у громадському житті (це не рахуючи помаранчевого Майдану, звісно). 

Але зерно, посіяне російською літературою, проростає в несподіваних місцях. От нещодавно один добрий знайомий Євген Дикий описав історію спілкування зі знайомими інтелігентами з Петербурга, які на питання, як вони ставляться до того жахіття, що коїть російська армія в Україні, відповіли дослівно так: «ну подумаешь жертвы в мирных городах от бомбежек, а вы представьте — какие душевные терзания испытывает летчик, которого отправляют бомбить мирные города».

«Душевные терзания», туди його мать! То ми ж тепер маємо обійняти того нещасного льотчика з його розтерзаною душею, розцілувати і плакати з ним в обнімку? Серйозно?

І от тут я зрозумів, що мені так муляло в російській класичній літературі — це індульгенція на вбивство. Достоєвський на 500 сторінках виправдовує Раскольнікова і намагається викликати в читача жаль до нього, замість того, щоб за пів сторінки здати цю паскуду в поліцію. Вся російська культура і література зокрема — це про те, як знайти відмазку власній участі в нелюдській жорстокості, дичині, вбивстві, ґвалтуванні, грабунку, як виправдати свою мерзенність і нездатність не виконати злочинний наказ або ж слабкість не піддатися жорстокій спокусі. 

Інтелігентів із Пітера не цікавить, що льотчик може не виконати наказ. Що може відмовитися робити те, що йому доручили. Що має понести відповідальність за той злочин, який він учинив. Що те, що він учинив — це ЗЛОЧИН. Для них важливі — «душевные терзания». І хто в них винен? Злочинець-командир, який віддав злочинний наказ?  Ні. Чи може моральний імпотент, який цей наказ виконав? Ні. 

З точки зору «загадочной русской души» винні — українці. Бо це ж їх треба вбивати і бомбити. Неважливо які. «Нацисти», військові, цивільні з Іванкова та Ірпеня, вагітні жінки з Маріупольського пологового будинку… Це як у Достоєвського, де винні чомусь не самі Бєси, а якийсь незрозумілий «порядок», із яким вони ведуть «боротьбу», не розуміючи, що це і навіщо вони це роблять. 

Саме цьому вчить російська література. 

Пазл склався. 

Це — не література. 

Це — мануал із самовиправдання злочинців та співучасників. Це посібник з перекладання відповідальності та виправдання власної безвідповідальності.

Ось що це таке. 

Чи можна це читати? Так, і навіть треба, для розуміння моделей поведінки російських загарбників. Знати і розуміти ворога — необхідно. 

Але це не те, на чому треба виховувати дітей. Тому є ВИМОГА до міністра Міністерство освіти і науки України та керівництва уряду Дениса Шмигаля попрацювати над тим, щоб українські діти після війни не виховувалися на таких «творах» у школі. Всі Достоєвські, Толсті, Пушкіни та інші Чєхови мають зникнути з підручників. Тому що вони — це снаряди, які летять в Харків, бомби, які падають на п’ятиповерхівки Чернігова, та ракети, які летять в пологові будинки в Маріуполі. Бліде як смерть обличчя Достоєвського зазирає до кожної школи через діру від артилерійського снаряда, а «народ-богоносець» Льва Толстого підтримує і виправдовує будь-які військові злочини своїх вояків, розказуючи про це в коментарях у  телеграмі й фейсбуку. Всі ці збоченці — і ті, хто вбиває, і ті, хто виправдовує, — виховані і вирощені на Достоєвському, Толстому, Чехові, Пушкіні. Тож усіх цих вихователів убивць і ґвалтівників потрібно перестати допускати до голів і душ українських дітей. 

Їх можна і треба замінити у шкільній програмі більш яскравими прикладами західної літератури, яка дійсно виховує в людині відповідальну особистість з усією гамою емоцій та почуттів, а не плекає в ній самозакоханість та вічний пошук відповідальних за власну безвідповідальність. Це пишу я, людина, якій в юності так не вистачало якісної західної літератури і яка мала долати російську літературу і культуру в собі в більш зрілому віці, надолужуючи втрачений час.

І звісно, всі ці натхненники «русского мира», на яких вирощене не одне покоління вбивць і грабіжників, мають бути ЗМЕТЕНІ з назв українських вулиць, а всі творчі спілки всяких пушкіністів і прочії мають бути закриті й заборонені. Так, я довгий час виступав проти цього, бо вважав, що Україна має право претендувати на свою частину (і доволі значну) в історичній спадщині Російської імперії, але Росія просто не лишила нам вибору. Присутність усіх цих персон прямо в повсякденному житті України — неприпустима. Всі станції метро, вулиці, площі, які ще носять назви імені всяких російських творчих діячів, мають бути перейменовані на честь героїв нинішньої війни. 

Назад шляху немає.

Фото: UkrMedia

Текст Олександра Терещенка

leopolis.news

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Достоєвський дає дозвіл на вбивство

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Вінниці відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля»

У Вінницькому обласному художньому музеї відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля».

Про це музей повідомляє у фейсбуку, передає Укрінформ.

«Напередодні світлого Христова Воскр

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Українська фотокореспондентка стала переможницею World Press Photo

Всесвітньо відомий фотоконкурс World Press Photo оголосив світових лауреатів престижного конкурсу у 2024 році.

Як передає Укрінформ, список переможців опублікований на офіційному сайті конкурсу.

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"