Доброчесний світ Олександри Сербенської

Доброчесний світ Олександри Сербенської

Читаючи цифру «95», яка увінчує літа доктора філологічних  наук, професора  Олександри Антонівни Сербенської, кожний, на мою думку, серцем відчуває особливу мелодію одухотворення від її ювілейного життєдайного часопростору. Загальна сумлінна трудова  діяльність Олександри Антонівни  вписується у поважну  цифру «80». 75 років кваліфікованої  педагогічної діяльності талановитого мовознавця Сербенської  наповнені щиросердною  вдячністю тисяч  вихованців  за ґрунтовні знання.

Надзвичайну духовно-освітню, державотворчу  енергію випромінює цифра «65». Це – роки доброчесної праці у нашому Львівському національному університеті імені Івана Франка, які тривають від 1959 р. до сьогодні. Педагогічно-наукове благословення Олександра Антонівна отримала  від талановитих педагогів і  відомих вчених  кафедри української мови філологічного факультету. З 60-х років  минулого століття  навчає студентів – майбутніх журналістів пізнавати, осмислювати неповторну тайну культури  української мови і доброзичливо, вимогливо прищеплює вміння  доносити до читачів, радіослухачів, телеглядачів, блогерів  глибинну  сутність  українського слова – основи  формування  національної ідентичності.

Професорка  Сербенська 50 років у викладацькому штаті факультету журналістики: з 1973 р. доцент кафедри стилістики і редагування; згодом 12 років завідувала цією кафедрою. Майже 30 років  Олександра Антонівна – професорка кафедри радіомовлення і телебачення. На нашій кафедрі талант заслуженого  професора  Львівського національного університету імені Івана Франка Олександри Антонівни Сербенської засяяв новими розважливими, розсудливими, інтелектуальними науковими візерунками.

Дійсний член  Наукового Товариства імені Тараса Шевченка Олександра Антонівна Сербенська добре усвідомлює, глибоко розуміє, що в сучасних цивілізаційних умовах людина  опинилася під владою різних мовних стихій, технічні засоби легко переносять  її  з однієї лінгвістичної дійсності в іншу, впливають  на її мовну поведінку й психіку. Тому вона  аргументовано мотивує  дбати про високу звукову культуру української мови. У її науково-методичних працях наголошено: студенти, працівники радіомовлення і телебачення,  соціальних мереж  покликані знати, що звукова мова відіграє надзвичайно важливу роль  в активізації біоритмів національного інстинкту, впливає на зміцнення психофізичної структури національного типу, морально-духовну  свідомість суспільства  на основі  етнонаціоналізму. Тому дуже важливо створювати  і для громадян зарубіжних країн правдивий звуковий образ України.

Ці науково обґрунтовані думки почесного академіка Громадського об’єднання «Національна Академія наук вищої  освіти  України» Олександри Антонівни Сербенської  набули надзвичайної національно-патріотичної ваги  в умовах нинішньої 28-ої повномасштабної геноцидної, терористичної війни Російської Федерації проти України.

Засіваючи доброчесним, правдивим, незгасним українським Словом Олександра Антонівна Сербенська,  яка нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, виростила  багатий інтелектуально-педагогічний, науково-лінгвістичний, національно-духовний урожай. У цифровому вимірі – це понад 300 глибоко змістовних монографій, підручників, навчальних посібників, словників, методичних порад, брошур, передмов, наукових і публіцистичних статей, рецензій, текстів лекцій, тез і виступів на всеукраїнських і міжнародних  конференціях.

Цей тематично актуальний, просвітницько-науковий урожай не сам собою виростився.  Крону величі доброчесного педагогічного, лінгвістичного світу єдиносущної Олександри Антонівни Сербенської живлять корені животворчими соками національно-духовного галицького роду, які розрослися і набули всеукраїнської та європейської життєдайної сили. Адже  у 1997–1998 роках професор О. А. Сербенська читала лекції у Вроцлавському та Ягеллонському університетах.

Родинна національно-духовна наснаженість

У пам’яті Олександри Антонівни зринає залитий сонцем рідний Золотий Потік, мальовничий куточок краси України – Поділля. Скрізь сліди історії – руїни замку XVIII ст. над Потічком, козачий брід на Дністрі, партизанські криївки часів героїчної боротьби Української Повстанської Армії проти московсько-комуністичних загарбників.

– Влітку, восени, погідної недільної днини, сестри і я з батьками залюбки бродили нашими  лісами, полями, рученятами обіймали старезні буки, – згадує Олександра Антонівна. – Коли виходили на гору, звідки проглядався широкий простір, тато показував нам у синіючій далині обриси Карпат і затягував баритоном  «У горах Карпатах хотів би я жить..».

В історично-мемуарному збірнику «Бучаччина», що його видано в Канаді, зазначено:  «В домі Антона Сербенського було щось таке, неначе читальня. Там схо­дилися  ближче знайомі інтелігенти, чи­тали часописи, грали в шахи, доміно, проводили національну роботу… У Зо­лотому Потоці існувала українська “Щаднича Спілка”, яку провадив Антін Сербенський».

З цікавістю, уважно слухаю оповідь Олександри Антонівни:  «Дитинство минало серед людей, які мене любили. І не лише мамуся і татко, а бабусі, дідусі, дядьки, стрийки, друзі. Для моєї Мами діти, чоловік були понад усе. Її вистачало на те, щоб дбати про побут родини, брати на себе найтяжчі обов’язки, працювати в склепі мішаних товарів, власницею якого була (мала торговельну освіту), працювала як активний член Союзу Українок. Польські поліцаї навіть робили з цього приводу обшук у помешканні, попереджали про можливий арешт, кажучи: «Пані має дрібні діти, покиньте всякі зібрання, працю з жінками». А збиралися часто: організовували День Матері, Шевченківські свята, робили вистави на святого Миколая, вишивали для церкви. Користуючись порадами жіночих часописів, вчилися азів господарювання, брали участь у роботі «Просвіти». Мати мала подиву гідну силу і любов до життя.

Мій тато був книголюбом. І своїм дітям передав любов до українського Слова. Яких тільки пісень ми не співали! Досі пам’ятаю зворушливу пісню-благання, з якою потіцькі  діти зверталися до Бога:

«А там, на Сході, край у неволі,

Навіть молитися ворог не дасть.

Боже великий, дай Україні

Силу й волю, славу і власть!»

Друга Світова війна і «червонозоряне кремлівське визволення» знищило наш рід. У нас була велика родина, добре освічена. Дідусі були порядними ремісниками – мали свої майстерні, як тепер кажуть, бізнес. Бабусин брат був магістром формації, закінчив Львівський університет. Тата брат був магістром філософії».

Не згладжується, не зникає з пам’яті Олександри Антонівни жахлива картина: пізно ввечері батько зі сльозами на очах кидає в піч книжку за книжкою, а полум’я зловісно скручує листок за листком. Гине, зникає усе, що так любив Антон Сербенський, що збирав роками. Була в його бібліотеці українська класика, твори галицьких письменників, багатотомна історія Михайла Грушевського, тритомна, в прекрасній оправі, Українська Загальна Енциклопедія.

– Я дуже любила ці книжки, навіть ночами читала, – гортає драматичні сторінки життя Олександра Антонівна.  – На моє німе запитання батько, якому тоді ще й сорока не було, сказав: «Так треба». А в школі теж усе пішло шкереберть: вивозять в Сибір директора Лукасєвіча з сім’єю, забороняють катехізацію, насильно чіпляють червоні галстуки, сварять, щоб не ходили до церкви. Боже, як ми, четвертокласники, соромилися носити ці галстуки! Замість звичних для нас пісень, вчили нову, чужу, – «Піснею про Сталіна починаймо день, кращих ми не знаємо на світі пісень». Суцільна диявольщина!

Випробування  на моральну зрілість

У життєвому часопросторі Олександри Антонівни виринають чорні смуги, які накладалися одна на одну: помирають дворічний братчик Юрчик, тридцятирічна мамина сестра Марійка і її дворічна донечка, татів брат Микола. Коли Лесі Сербенській було лише чотирнадцять, 1943 року відійшов у вічність її сорокарічний тато. Мамі було 35, а коло неї – три донечки Леся, Дарія, Дионізія.

Злочинна, кривава війна, яку розв’язали два людиноненависники, узурпатори – нацист Гітлер і комуніст Сталін, відкотилася на Захід, закінчилася. Щоб вижити у повоєнні роки з трьома дітьми, до знемоги працювала Софія Михайлівна. Мамина виснажливість краяла Лесине серце. У голові роїлося: „Як вижити? Як допомогти мамі і сестричкам?”  Під час німецької окупації Леся Сербенська  закінчила  торговельну школу. Тому вдалося влаштуватися на роботу у райфінвідділ. Тоді Золотий Потік мав статус районного центру, але там була лише семирічна школа. Щоби доньки здобули середню освіту, Софія Михайлівна  переїхала у  Бучач. У 1947 р. Леся Сербенська  на відмінно закінчила школу. Але матеріальної змоги, щоби вчитися зразу у вищому навчальному закладі, не було. Працювала бібліотекарем, а потім вчителькою молодших класів у Нагірянській семирічці у передмісті Бучача.

  • Коли мені уже було 22 роки, сімейна рада відпустила на навчання у Львівський педагогічний інститут. Вступила на відділ  української мови та літератури, – згадує Олександра Антонівна. –  Спочатку навіть стипендії не мала, але згодом уже була іменним стипендіатом. Життя якось складалося.  У  поемі «Мойсей» Івана Франка  сказано устами пророка:

«Мов планета блудна, я лечу

В таємничу безодню.

І один чую дотик іще –

Дивну руку Господню».

І так ця рука Господня веде мене все життя.

Після закінчення педагогічного інституту Олександра Антонівна викладала українську мову та літературу в Перемишлянській середній школі. Незабаром талановиту вчительку запросили  до аспірантури при кафедрі української мови Львівського державного педагогічного інституту. Участь у наукових конференціях, постійні дослідницькі пошуки привели до поглибленого усвідомлення незбагненного таїнства мови як сутності людського «Я», як могутньої національно-духовної сили народу.

Пізнання доброчесних особистостей

Цікава робота над кандидатською дисертацією про українську юридичну термінологію сприяла Олександрі Антонівні пізнавати жертовну працю української інтелігенції для розвитку рідної культури. Працюючи у спецфондах, куди аспіранти за спеціальним дозволом мали доступ, наполеглива дослідниця  відкривала для себе імена українських мовознавців, правознавців, які офіційна наука в Радянському Союзі замовчувала (І. Огієнка, С. Смаль-Стоцького, О. Курило, А. Кримського, Є. Олесницького, А. Чайковського, С. Дністрянського, К. Левицького та багатьох інших). Молодий науковець мала можливість довідатись про справді  подвижницьку працю членів Наукового Товариства  імені Шевченка на ниві української науки і культури (зокрема термінології та словникарства), якому у 2023 р. минуло 150 років.

  • Роки минали. Переїхали до Львова дві молодші сестри: Дарія закінчувала педагогічний інститут, Дионізія навчалася в медичному. Згодом переїхала до нас мама. Проблем на всіх вистачало. Раді були, що винаймали нам якесь напівпідвальне мешкання, – печальний тембр голосу забринів світлими спогадом. – Я зустрічалася із Зіновієм Маланчуком. Він вчився на факультеті іноземних мов. Ріднило нас напівсирітство (його батько теж помер 40-річним). Праця для сім’ї  і ні від кого допомоги. Ні кола, ні двора ні в нього, ні в мене. Але ми одружилися і прожили, хоч не без труднощів, щасливе життя. У нас народилося двоє дітей: Оксана (1957 р.) і Андрій (1962 р.). Маю внучку Софію і двох правнуків – Дмитра і Данила. Мій Зіновій був сумлінним, освіченим чоловіком, любив сім’ю, дім, працював завучем у школі поблизу Львова. На жаль, він відійшов у 2013 році.

… Науково-педагогічна праця на кафедрі української мови філологічного факультету Львівського державного (нині – національного) університету імені Івана Франка  наповнювалася для Олександри Сербенської новим інтелектуальним змістом. Вона тоді навчала української мови студентів-журналістів. Мені  (я вчився на заочному відділенні факультету журналістики) запам’яталася викладачка української мови величавою і шляхетною, у  зачісці-короні, з гордовитою поставою, почуттям власної гідності – вимогливою і доброзичливою, справедливою й принциповою, з високими духовними помислами і любов’ю до рідної землі, української мови і культури. Такою була Олександра Антонівна Сербенська.  Вона досить часто наголошує:

– Кафедра, як і загалом філологічний факультет, були для мене – тепер  я це усвідомлюю особливо ясно – прекрасною школою. Тут працювали вчені з європейською освітою, відомі не лише в Україні, а за її межами. Броніслав Кобилянський, наприклад, мав віденський докторат, знав 10 іноземних мов, у тому числі санскрит. Прекрасним організатором науки, генератором  цікавих і плідних ідей був завідувач кафедри  професор Іван Ковалик. Я мала щастя контактувати з видатними особистостями-педагогами   Юліаном Редьком, Петром Кострубою,  Михайлом  Шкільником, Олексієм Скоропадою та іншими. У тяжкі часи тоталітарної комуністичної системи  вони культивували професіоналізм, пошану до української мови і культури, проявляли  елементарну людську  порядність. Сумлінно продовжували науково-педагогічну працю попередніх українських подвижників. Тут  1965 року я  захистила кандидатську дисертацію, згодом одержала звання доцента.  З 1973 року – штатний працівник факультету журналістики.

У книжці «Характерники. Наша вдячність, пам’ять і шана», яка  побачила світ у 2011 році,  Олександра Антонівна  з глибоким пієтетом наголосила, що її Навчителі не купались у золоті та розкошах, не нажили статків, жили скромно. Це були  особливі й унікальні своїми здібностями і твердим характером українці.  Вони  плекали пам’ять свого роду, шанували закладений предками ген працьовитості,  жадобу знань, усвідомили силу українського Слова, його сакральність, значення для розвитку особистості та повноцінного життя нації.

Оригінальною назвою збірки нарисів «Характерники» О. А.  Сербенська підкреслила незвичайність своїх героїв, людей, які володіли даром розкривати таїну слова, закладали в душі молоді любов до української мови. Вона без вагань порівнює героїв своїх оповідей з характерниками – не просто віщунами чи чарівниками, а людей сильних характером, твердо переконаних у потребі жертовної праці для народу. Олександра Антонівна  у кожному нарисі дякує Богові і долі, що звели її з прекрасними людьми. Чудовий оратор і філософ Цицерон слушно зазначив: «Недостатньо опанувати премудрість, треба також уміти користуватися нею». О. А.  Сербенська вдячна, здібна, працьовита з неповторними рисами характерників.

У полоні  російщення

Старше покоління пам’ятає, що у 60-ті, 70-ті роки минулого століття вся ідеологія і політика Комуністичної партії була спрямована на формування нової  історичної спільності людей різних національностей – радянський народ. У партійних документах, засобах масової інформації наголошували, що триває добровільне зближення націй і досягнення їх повної єдності на засадах  російської мови і культури, московських звичаїв і традицій. Тому потрібно рішуче виступати проти  національної обмеженості і винятковості, проти консервативних традицій і звичаїв  та будь-яких пережитків українського буржуазного націоналізму. Все ширшим ставав розмах зросійщення, який призводив на «вимогу батьків і дітей» до зменшення кількості шкіл з українською мовою викладання, ігнорування  вивчення  української мови і літератури в російських школах, скорочення  кількості годин  для української літератури і  мови  у середніх  спеціальних і вищих навчальних закладах.

Комуністичні вожді і вождики створювали  морально-психологічну атмосферу легковажного, негативного ставлення  до вивчення української мови і плекали заохочення до панування російської – «інтернаціональної мови». На російську мову, культуру,  російське друковане слово працювала вся колосальна потуга комуністично-московських центральних, всесоюзних продуцентів. У таких, м’яко кажучи, дискомфортних умовах доводилось працювати Олександрі Антонівні Сербенській. Але вона майстерно  прищеплювала студентам – майбутнім журналістам професійно-психологічну потребу ґрунтовно вивчати і знати  українську літературну мову. Друкувала статті, видавала методичні поради до вивчення української мови, навчальні посібники:   «Сучасна українська літературна мова» (1973 р.), «Словник мови художніх творів Івана Франка» (1976 р.), «Складні випадки українського правопису» (1978 р.), «Методичні вказівки та контрольно-тренувальні вправи до курсу «Сучасна українська мова та практична стилістика» (у співавторстві з М. Шевченко, 1980 р.), навчальний посібник «Українська мова. Практикум» (1983 р.), Словник паронімів української мови  (у співавторстві з Д. Гринчишиним, 1986 р.) та інші.

Олександра Антонівна Сербенська викристалізовувала Богом і батьками даний талант не лише як педагога, а й вченого, вдумливого дослідника,  доброго наставника молоді в агресивний час, коли «розвинутий соціалізм» створював усі матеріальні, соціальні, ідеологічні, політичні передумови для російщення. У серпні 1978 р. ЦК КПРС видав таємну постанову «Про  дальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР схвалили московський аморальний  документ і розробили свою постанову «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в загальноосвітній школі УРСР».

Цілеспрямоване, активне впровадження російської мови починалося з дошкільних дитячих закладів. Навіть у дитячі ясла і садочки, які вважалися українськими, під час зарахування вихователів на роботу, перевагу надавали росіянам і зросійщеним українцям. Вищі навчальні заклади на вимогу Всесоюзного і республіканського міністерств  освіти зобов’язані були щороку надсилати перелік дисциплін, які переведені на викладання російською мовою.

Зросійщені і збільшовичені українці, прихильники так званого «природного злиття рідних і близьких між собою слов’ян», відкриті й замасковані вороги українства «натхненно і організовано» під керівництвом В. Щербицького і його «підручних» виконували таємну постанову ЦК КПРС і РМ СРСР від 26 травня 1983 р. №473 «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

Задушливий московсько-комуністичний наступ тривав, охоплюючи всі сфери суспільно-освітнього життя. Це болісно відчувала Олександра Антонівна. Вона два рази подавала тему докторської дисертації і обидва рази її без жодних пояснень не затверджували. Вдалося подолати кагебістський бар’єр тільки в роки так званої горбачовської перебудови. Допоміг у цьому професор В. Й. Здоровега. Докторську дисертацію на тему «Мова газети і мовотворчість журналіста в аспекті соціально-культурного розвитку суспільства» О. А. Сербенська захистила в 1992 р., коли уже була відновлена незалежність України.  Але до цього дня в умовах комуністичного тоталітарного режиму, який зухвало винищував усе українське, ще треба було дожити.

Господь Бог дарував Олександрі Антонівні мудрість, силу волі витримувати натиск кагебістських чисток, спрямованих проти національної інтелігенції, допитливих, свідомих  українських студентів. Всевишній огортав її благодаттю, щоб не втратити національно-громадянського «Я», не збитися на манівці, а йти чесним шляхом до вершин педагогічно-наукової,  суспільно-громадської діяльності. Головна мета мовної особистості Олександри Антонівни  – формувати у студентів – майбутніх журналістів розуміння, що кожна людина повинна дбати про культуру власного мовлення, бути вкрай чуйною до Слова, бо рівень розвитку української мови, як і мови кожного народу, залежить від рівня індивідуального мовлення тисяч, мільйонів мовців. З цією метою видає практикуми  «Українська мова в засобах масової інформації», тексти лекцій «Основи мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка», публікує статті «Словник мови художніх творів Івана Франка», «Франкова концепція духовності», «Роль Івана Франка у становленні і розвитку газетно-публіцистичного стилю української мови», «Мовна особистість і шляхи її формування в інтерпретації професора Івана Огієнка», «Проблеми мови і політики в працях професора Романа Смаль-Стоцького», «Образ українського журналіста в інтерпретації Івана Кедрина» та ін.

Вболівання за культуру рідної  української мови було морально-психологічною мотивацією створення «Словника труднощів української мови». Доцент А. О. Капелюшний згадує що Олександрі Антонівні, мабуть, легше було дібрати колектив авторів і виконати творчу роботу, ніж надрукувати цю працю. Насторожувало в ній пильних цензорів усе, починаючи з назви. Мовляв, яких труднощів могла зазнавати українська мова в щасливі часи вдосконалення розвинутого соціалістичного суспільства в СРСР?  Зрештою, О. А. Сербенській вдалося зробити неймовірне. У 1989 р. Словник вийшов  у видавництві «Радянська школа» накладом 140 000 примірників. Це була перша універсальна лексикографічна праця, що охоплювала складні випадки української орфографії, орфоепії, слововживання, словотворення, пунктуації, використання морфологічних і синтаксичних засобів.

Науковий  мовотворчий  світ

Поглибленого інтелектуально-духовного, психолого-педагогічного змісту набула науково-освітня і громадська діяльність О. А. Сербенської, коли українці відновили незалежність своєї Батьківщини. З ініціативи, безпосередньої участі і за загальною редакцією Олександри Антонівни Сербенської колектив фахових, дружніх авторів створив і у 1994 р. видав навчально-методичний посібник «Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити». Олександра Антонівна із вдячним задоволенням розповідає, що перше видання «Антисуржика» мало щасливу й цікаву долю. Цю невеличку книжечку, скромно оформлену, видану на газетному папері у  складний час безгрошів’я, упродовж  кільканадцятьох  років успішно розповсюджували в усіх регіонах України. Обізнані з нею і за кордоном. «Антисуржик» партіями замовляли новостворені в столиці міністерства, фрагменти з нього передруковували в пресі, використовували у радіожурналі «Слово», розміщували в мережі Інтернет. Книжка збагачувала знаннями  вчителів, учнів, студентів, гуманітарів і негуманітарів, вона стимулювала багатьох до написання «метеликів» з проблем мовленнєвої культури.

Друге видання «Антисуржика» за результатами Всеукраїнського рейтингу «Книга  Року»  увійшло до короткого списку в номінації «Обрії». У вступному слові до 3-го видання «Антисуржика» (2017 р.), доповненого і переробленого,  О. А. Сербенська наголосила, що «наш простір, перебуваючи в тенетах хаосу мовних проблем, потребує інтенсивної  терапії, Незрима спільнота здорових сил українства чимало робить для того, щоб зберегти самобутність рідної мови, опотужнити її функціональну силу, позбутися українсько-російський  гібридів», щоби  одухотворено повернутися до рідного мовного дому. Однак на шляху до осяйного українського національного дому постала нова тернова, отруйна перепона. Про її зловісність написала професор І. Д. Фаріон у монографії (зі словником) «Англізми і протианглізми: 100 історій слів  у соціоконтексті»: «Ще не подолавши понад трьохсотлітньої окупації московської мови під гаслом  “інтернаціоналізації” з вислідом мовного гібридизму – суржика, українці легко й бездумно потрапили в пастку глобальної англізації». Тобто, до ворожої лавини російщення і суржику додалася не менш небезпечна лавина англізмів в освітньому та інформаційному дискурсі.

Безперечно, англійську мову, як будь-яку іншу іноземну мову, треба достеменно знати. Але ми не маємо морального права псувати, калічити багату  українську мову різними іноземними покручами. Щоби подолати англізми, які нівечать  українську мову, автори книжки «Англізми і протианглізми …»  Ірина Фаріон, Галина Помилуйко-Недашківська і Ганна Бордовська запропонували використовувати їхні українські відповідники як протианглізми. У книжці названо і ґрунтовно схарактеризовано 100 англізмів і протианглізмів.

На мою думку, досвід інтелектуальної боротьби Олександри Сербенської  із російщенням, суржиком, за повернення українців до цілющих джерел Богом даної української мови, треба також використовувати у науково-просвітницький діяльності на ниві знешкодження глобальної англізації.  Адже мовний покруч  породжує  покруч  думки, покруч суспільної думки, калічить національний духовний світ. Проблеми культури української мови «словозахисник у справжньому, глибокому, подвижницькому розумінні цього терміна» (Р. Зорівчак) Олександра Антонівна розглядає в оригінальному зв’язку із звуковим ладом мови як феномену національної культури. У навчальному посібнику «Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей» (співавтор М. Й. Волощак,  2001 р.) професор Сербенська демонструє майстер-клас не лише для майбутніх журналістів. У цій неповторній, лінгвістичній праці подано детальну характеристику особливостей українського усного мовлення на сучасному етапі, його багатогранну структурну і комунікативну специфіку. На барвистому Європейському культурному рівні О. А. Сербенська вишукує «дивні перли» вияву таланту і геніальності українського усного і писемного мовлення (Н. Лобур). Хоч є багато об’єктивних і суб’єктивних перешкод – свідомих і несвідомих –  українське звукове мовлення завойовує простір, і  кожний з нас певним чином причетний до творення цілісного звукового образу нашої Української Держави.

Світосприймання, духовні орієнтири, національно-ціннісні настанови Олександри  Антонівни Сербенської, сприймання і творення позитивного образу України формувалися не  лише в інтелігентній галицькій родині. Потужний «духовний та інтелектуальний розвиток творчо обдарованої особистості відбувався під впливом наших Великих, серед яких особливе місце посідає Іван Франко» (Л.Масенко). Захоплення творами, яке згодом переросло у глибокий лінгвістичний аналіз мовного світу Івана Франка, життєдайно вилилося у ґрунтовну працю «Мовний світ Івана Франка. Статті, роздуми, матеріали» (2006 р.).

Аналізуючи роль мови у житті і творчості Івана Франка професор Сербенська постійно зверталася до тези, що «людська мова – це духовно-символічне, Божественно-космічне творення, віддзеркалення Вічних Божественних Логосів у щоденному житті людини, в її спілкуванні з подібними собі» (Ф. Бацевич). Ці міркування Олександри Антонівни одухотворюють глибинні тенденції науки про мову, яка лежить у річищі сучасної  антропозорієнтованої лінгвістики, яка впевнено рухається до розуміння сутності й природи мови як «оселі буття людини» (М. Гайдеггер). Вона аналізує мовну концепцію Івана Франка з проекцією на сьогоднішні проблеми розвитку і функціонування української  мови в незалежній Україні. Адже Франкові належить пріоритет у виробленні концепції української національної преси.

Аналізуючи проблеми мовної комунікації в аспекті практики і теоретичних засад Франка-журналіста, Олександра Сербенська актуалізувала міркування письменника про мовний генотип особистості, який накладає свій відбиток на характер її мовленнєвої діяльності. Доценти Марія Білоус і Зеновій Терлак наголосили, що різножанрова, багатоаспектна, оригінальна книга О. А. Сербенської «Мовний світ Івана Франка …» – це вислід її багаторічної й ґрунтовної праці, одна з магістральних тем її наукових досліджень.  Це  своєрідне звільнення від усталених догм, що витворилися під час комуністичного тоталітарного режиму, це намагання зазирнути неупередженим оком у тайни мовного світу Каменяра, щоб збагнути секрети не тільки художньої, а й публіцистичної та наукової творчості Велета духу.

Українське Слово на чатах

Академік  О. А. Сербенська ввела у науковий лінгвістичний обіг статті Івана Франка «Двоязичність і дволичність», «Сухий пень», які радянське франкознавство свідомо замовчувало і не включало ні у двадцятитомне, ні у п’ятдесятитомне зібрання його творів.  У першій  із них об’єктом критики Івана Франка – відступництво від рідної мови, а в другій – сумнозвісний Емський указ (1876 р.) про заборону української мови, який відображав реальне втілення імперської антиукраїнської політики царської Росії. Розкриваючи  філософську підоснову лінгвістичної концепції Івана Франка, О. А. Сербенська підкреслює, що письменник завжди тонко відчував «живий організм мови» і був переконаний, що «живий язик можна і треба студіювати як живу рослину, але не можна і не слід засушувати і заковувати в мертві правила і замули».

У найновішому науковому, психолого-педагогічному дослідженні «Голос і звуки рідної мови» (2020р.) авторитетна мовна особистість О. А. Сербенська наголосила:  «Іван Франко, вільно почуваючись у стихії живого слова инших народів, прекрасно обізнаний із багатою традицією українського усного слова, з його дивно органічною, як сам наголошував, неповторною звуковою основою, усвідомлюючи виняткову роль живого слова у збереженні рідної мови від можливих деформацій, трактуючи його як щит від московщення, прикметником український стверджував національну самобутність часто зневажуваного рідного слова». Адже слово – це не лише довільне поєднання звуків, а ключ до образу, явища, поняття. Українській мові властива своя національна мелодія, і важливо добре пізнати її, щоб уміти ту мелодію виспівати, повернути кожному українцеві приспану родову пам’ять.

У біографічних роздумах Олександра Антонівна Сербенська написала: «Хтось з мудрих сказав: не говори про себе лише добре, бо не повірять, не говори багато поганого,  бо подумають ще гірше. А Франко любив казати: «Не будь солодким, бо тебе злижуть, але не будь гірким, бо обплюють». Отже, й сприймання людей, й трактування їхніх діянь у нашому мінливому світі дуже відносна справа. Сьогодні, коли Доля дарує не лише щастя жити, а й бути ще комусь потрібною, працювати, обертатися серед розумних людей, коли ще не втрачена спромога збирати докупи розпорошені, обірвані думки, оцінювати реальність, витягати те, що затаїлося в підсвідомості, коли маєш здатність бачити в тому шаленому світі людську порядність, те добре, яке дивним чином рівноважить зло, що так агресивно наступає з усіх усюд, – чіткішими стають виміри для оцінки нашої суєтності, розуміння того, що найбільшим щастям у житті є все-таки саме життя; і дякуєш Богові, який дає сили втриматися, навіть коли вітри, не лише дошкульні, пронизливі, а, буває, дикі, жорстокі і навіть чорні, збивають тебе з ніг.

… Залишається – і на все Божа воля – любити свою осінь і себе в ній, каятися за ниці діла, скидати тягарі з душі, віддячуючи людям за добро – а його в житті було багато – й хоч дещицю докладати у велику справу утвердження нашої української мови як державної та вчити тих, хто хоче вчитися і спроможний плекати її природність,  збагачувати, шанувати як політичний прапор нації, як Символ нашої присутності на планеті.

Ювілей  доктора  філологічних наук, професора кафедри радіомовлення і телебачення, заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка, почесного академіка ГО «Національна Академії наук вищої освіти України», дійсного члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка Олександри Антонівни Сербенської є вагомою підставою для об’єктивного, правдивого, щиросердного визнання і поціновування громадськістю, науковцями, педагогами, студентами, друзями, приятелями, славною родиною її потужної інтелектуальної, науково-педагогічної і суспільно-громадської діяльності заради розвитку і утвердження української мови, високої духовності, національної свідомості й гідності, державницького мислення і переконання, морально-духовних цінностей, розбудови незалежної, демократичної, правової, соціальної Української Держави.

З роси і води Вам, Доброчесна Олександро Антонівно, міцного здоров’я, щасливої Долі  Вашій  Родині у вільній від московських загарбників-нищителів соборній, національній українській Україні. Нехай надалі Вашим духовно-моральним принципом буде Псалм: «Надійся на Господа і чини добро, живи на землі і зберігай істину».

Василь   Лизанчук,

Доктор філологічних наук, заслужений професор  Львівського національного    університету  імені Івана Франка

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Доброчесний світ Олександри Сербенської

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Проєкт Читомо і PEN «Слова і кулі» вийде друком у форматі книжки

В Україні виходить друком збірка інтерв’ю з українськими письменниками та журналістами, які стали військовими та волонтерами «Слова і кулі».
До видання увійдуть розмови з людьми, які «р

Створили петицію щодо усунення Булґакова з публічного простору

Громадські активісти закликали підтримати петицію щодо усунення Міхаїла Булґакова з публічного простору Києва. Про це йдеться у петиції на сайті Київської міської ради.
Автор петиції —

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"