“Для мене війна є важливою частиною нашого буття”. Інтерв’ю з Тамарою Горіха Зерня

2021-06-24 10:16:29 Софія Челяк

UA: Культура записала цикл з 4 інтерв’ю з письменниками та письменницями У межах ювілейного Х Міжнародного фестивалю “Книжковий Арсенал”, який відбуватиметься з 23 по 27 червня. Суспільне Культура підготувала для вас їх текстову версію – слідкуйте за сайтом, щоб не пропустити наступні розмови про життя, культуру, а також книжкові новинки.

Сьогодні в студії UA: Культура українська письменниця, волонтерка та перекладачка Тамара Горіха Зерня. Її життя цілковито змінилося з початком війни, але цей досвід став причиною, поштовхом для написання її дебютної книги “Доця”. Ми одні з перших поговорили з нею про її наступний роман – ”Принцип втручання”.

Ваш дебют у письменництві у 2019 році сколихнув книжковий ринок. Оксана Забужко модерувала ваші перші презентації, книга майже одразу отримала одну з найпрестижніших премій в України ”Книга року” BBC. Також, як авторка-дебютантка, ви були включені в офіційну делегацію України на Франкфуртському книжковому ярмарку, а права на переклад “Доці” придбали іноземні видавництва. Чи ви очікували на такий успіх? Чим для вас стало письменництво після цього?

Я не розраховувала на аж такий гучний успіх першої книги. У мене були свої амбіції, але вони обмежувалися тим, що знайдеться хоча б хтось, хто захоче її прочитати. Коли ти пишеш книгу, особливо першу, то немає жодних гарантій, що її хтось захоче прочитати. І весь час, який ти працюєш над текстом – ти працюєш у повітря, працюєш авансом, не розраховуючи на жодну віддачу. Ти її закінчуєш тільки тому, що маєш якісь зобов’язання, відповідальність перед своїми героями та перед історією, перед собою. Тому що неможливо було її не написати. Власне кажучи, з “Принципом втручання” так само – я думала, що буде легше, але ні.

Чи складніше? Бо це друга книга – і після потужного дебюту це, власне, на вас покладало якісь хрест.

Так, звичайно. Я вважаю, що інтерес буде більшим, людям захочеться порівняти, звірити годинники, враження. Зрозуміти, чи була дебютна книга розхвалена авансом, чи вона дійсно поклала початок якійсь серії, моєму письменницькому шляху. Це дуже відповідально та амбіційно.

Для себе я зробила такий висновок: пишу другу книгу так само як і першу – для себе, для своїх героїв, для своїх внутрішніх потреб. І я дуже хочу, щоб вона сподобалася людям.

Я знаю, що не схалтурила, не спокусилася ідеєю використати прийоми, героїв, чи якісь сюжетні ходи з першої, успішної, книги. Це абсолютно новий твір, і я з великою тривогою і нетерпінням очікую, як його сприймуть люди.

Ви особисто порівнюєте ці дві книжки – чи вони для вас різні?

Я пишу про наших з вами сучасників. За час, відколи я працювала над першою книгою, ми змінилися. Взагалі ми, українці. Країна змінюється за якимось тюремним рахунком, де рік іде за три. Ми зразка 2021 року зовсім не схожі на себе зразка 2019 року, а тим більше зразка 2014.

Після виходу “Доці” мене багато разів питали, чи буде продовження? Я весь час казала: “Люди, ми живемо з вами у продовженні. Ми безпосередні глядачі та співучасники цього продовження”. Фактично, йде 8-й рік війни. Для мене війна є важливою частиною нашого буття – це те, довкола чого, принаймні я, будую і мурую всі свої опори, всі якірні точки. І цей досвід 8-річної війни накладає величезний відбиток на те, ким ми є.

Чи ви особисто змінилися? Чи відбулася ваша особиста трансформація після “Доці” і до, власне,”Принципу втручання”?

Я не знаю, як можна жити, не задумуючись про це і не роблячи свій внесок в нашу перемогу.

Звісно. Якби я сказала, що завмерла у якомусь там бурштині та лишалася такою, як була 10, 5, 4, 2 роки тому – то це була б неправда. Ми всі зараз переживаємо величезний духовний досвід та складаємо нескінченний іспит.

Єдине, що я б сказала, що “Доця” була тим каменем, який пробив скляну греблю. Я маю на увазі художню літературу про війну і про нашу сучасність. Це була, мені здається, одна з тих книг, яка першою так гучно пролунала і показала, що можна писати про наше безпосереднє сьогодення, про наш з вами досвід – і писати так, що його захочуть читати широкій аудиторії.

У 2019-2020 роках ми були свідками зародження якоїсь нової, я б сказала, хвилі чи покоління в українській сучасній літературі. Ми побачили нові теми, нові імена, нові прийоми та величезний масив якоїсь нової ідеології, нової стилістики в українській прозі. Тому коли я писала “Принцип втручання”, мені було легше, оскільки я розуміла, що ми можемо дозволити собі що завгодно.

Перейдемо до “Принципу втручання”. Це детектив, написаний за класичними канонами британського детективу. Але її основним позасюжетним меседжем є адаптація людей з ПТСР після війни. Власне, їхні страхи та болі дуже впливають на сюжет. В Україні проблема адаптації людей, які повертаються з війни, є нагальною вже багато років. На вашу думку, наскільки вона надалі залишається гострою? Чи ми зрушили з якоїсь певної точки і йдемо до позитивної динаміки?

Я вже чула такі думки від обмеженого кола людей, які бачили рукопис. Скажімо, критикиня Ганна Улюра писала такий відгук: “Таке відчуття, що ви в одну книгу звели два чи три різних світи, які між собою не перетинаються – вони абсолютно різні”.

Я дивуюся, тому що для мене немає цього конфлікту, цього втраченого, якогось провалу. Можливо тому, що я і моя бульбашка, люди, які мене оточують, належимо до того світу, у якому війна є. І мені, навпаки, дивно спостерігати та дивитися на людей, які цілком серйозно говорять на 8-му році, що це їх оминуло.

Я не знаю, як можна жити, не задумуючись про це і не роблячи свій внесок в нашу перемогу. Тому що це відповідальність не тільки перед сучасниками, але й відповідальність перед дітьми та онуками, які обов’язково прийдуть і запитають: “Бабусю, а розкажи про війну. Що ти робила там?”.

І бабуся сяде з дідусем і почнуть вигадувати, як вони партизанили чи як ешелони пускали, чи в паніці згадувати книги, в яких вони прочитали про війну. Так от, я тішуся з того, що книги, які вони прочитають – це будуть наші книги.

Ви казали, що пильно спостерігаєте за людьми, і, я зацитую, “це моя робота, хобі та пристрасть. Я великий спостерігач, і якби за це платили гроші, то я була б мільйонером”. Питання: чи в героїв книги “Принцип втручання” є реальні прототипи?

Я не вважаю себе якимось Деміургом чи творцем, я вважаю себе людиною з антеною чи внутрішнім радаром.

Можу розповісти, як ця книга почалася. Вона з’явилася з однієї фрази, яку я почула під час розмови. Один чоловік мені сказав: “Я не можу шашлик їсти. Ти не уявляєш, яким солодким пахне м’ясо, плоть. Коли ти з хлопцями щойно говорив, а через кілька годин збираєш їх обгорілими шматками. А ви три дні не їли. І ти кладеш людину в мішок, а тобі пахне шашликом. У тебе повний рот слини, тому що ти голодний, хочеш їсти, але я не можу!”.

І от ця фраза мене якось перемкнула. Я зрозуміла, що буду писати книгу – і вона одразу у мене постала перед очима. Коли ти приймаєш рішення писати – всі наступні досвіди, епізоди самі собою лягають на твою канву. Несподівано з усіх сторін починають приходити люди, які можуть опинитись в цій книзі. Дівчина, яка втратила свого хлопця і пише йому листи. Татуювання, зроблене на честь тих подій. Якась дитина, яка виросла і щось мені розповідає про свого тата. Вдова, яка показує фото, де вони вдвох, а вона з його воєнним кітелем.

Таке враження, ніби магніт підносять до залізної стружки, і весь хаос раптом структурується у текст, у якісь образи. Після цього я просто мусила робити те, що я напевне вмію – я записувала їх, втілюючи у життя, даючи їм шанс докричатися до ширшої аудиторії.

Я думаю, що це не просто так відбувається. Я не вважаю себе якимось Деміургом чи творцем, я вважаю себе людиною з антеною чи внутрішнім радаром. І якщо довкола нас є якась ідея, думка, і вона проситься на волю – вона обов’язково знайде канал, через який буде оприлюднена. Можете називати мене таким каналом, я не проти.

Представник чи представниця літературної агенції, які написали опис детективу “Принцип втручання”, сказали, що цей текст є множинним катарсисом. Чи у вас як в авторки відбувся катарсис під час його написання?

Мені хочеться підтримати людей, які підійшли до краю, стоять над прірвою і думають: “Чи мені зараз стрибнути вниз, чи можна почекати, зробити це пізніше?”.

Там є кілька сторінок, які для мене вартують всіх закладених зусиль, і над якими я плакала, і без яких я б не прожила певне очищення, відновлення. Дуже сподіваюся, що читачі розпізнають ці сторінки та епізоди, а можливо у кожного буде свій епізод. Я з трепетом і тривогою очікую на реакцію людей на цю книгу, але можу сказати, що написала б її, навіть якби не було “Доці”, нашої навколишньої дійсності, критики, “Книжкового Арсеналу” тощо. Якби мені довелося написати цю книгу виключно для себе і покласти її у шухляду – я б все одно це зробила.

Розумію, що так говорить багато графоманів, але знаєте, це, напевно, правда. Для мене там зачеплена дуже важлива тема і дуже важлива історія викладена. Мені хочеться простягти руку підтримки людям, які в ході нашої війни втратили рідних, втратили себе, які пережили ламку і величезний стрес, потрясіння.

Мені хочеться підтримати людей, які підійшли до краю, стоять над прірвою і думають: “Чи мені зараз стрибнути вниз, чи можна почекати, зробити це пізніше?”. Які мають при собі останній патрон чи останню гранату.

Ці люди є, і мені хочеться, щоб вони зрозуміли, відчули, що ми на їхньому боці, ми разом з ними. Що їхня жертва, їхня праця дуже важлива для України та дуже потрібна. І це мій даток цим людям, їхній роботі та подвигу.

Що ще треба знати про Книжковий Арсенал

Куди піти на Книжковому Арсеналі з дітьми: події та майстер-класи

Синтез жанрів і розрив шаблонів. Що музичного послухати на Книжковому Арсеналі

Нова проза українських авторів. Коли і кого послухати на Книжковому Арсеналі

Оригінал статті на Читомо: “Для мене війна є важливою частиною нашого буття”. Інтерв’ю з Тамарою Горіха Зерня