Дисидентка Надія Світлична: На машинці внизу писали «Сам собі видав»

Дисидентка Надія Світлична: На машинці внизу писали «Сам собі видав»

Вахтанг Кіпіані. Дисиденти: чути правду. Харків: Віват, 2021 352 с.

 

Збірник інтерв’ю Вахтанга Кіпіані з дисидентами — це розмови з тими, хто підважував фундамент, на якому трималася в’язниця під назвою Радянський Союз. Люди, які кидали виклик системі, були дуже різні — і за віком, і за переконаннями, і за статтю, і за національністю. Під однією палітуркою зібрані двадцять розмов, які висвітлюють безліч питань, що не втрачають актуальності й до цього часу.

Сьогодні ми читаємо інтерв’ю з Надією Світличною, яка була активною учасницею руху шістдесятників, правозахисницею й на власному досвіді знає, як це — жити у системі, в якій тебе у будь-яку мить можуть викликати до КГБ й звинуватити у тому, чого ти ніколи не робив.

 

Надія Світлична (8 листопада 1936 р., с. Половинкине Старобільського району Луганської області — 8 серпня 2006, м. Матаван, штат Нью-Джерсі, США). Учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, членкиня Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редакторка-укладачка «Вісника репресій в Україні» (США), лауреатка премії імені Т. Шевченка. Чи не щодня після арештів 1972 року Надію Світличну викликали на допити в КГБ у справі брата. Перед візитом туди вона щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою. На черговому допиті, 18 травня 1972 року, жінку ув’язнили й майже рік тримали в ізоляторі КГБ на Володимирській. Ярему відвезли в будинок дитини у Ворзель під Києвом. Тільки зусиллями братової дружини Леоніди Світличної вдалося забрати його звідти й віддати бабусі на Луганщину.

 

Наприкінці травня 1973 року за антирадянську агітацію і пропаганду засуджена Київським обласним судом на 4 роки таборів суворого режиму. У селі Барашево Теньгушовського району Мордовії, де відбувала покарання, разом з іншими ув’язненими жінками Надія Світлична брала активну участь у протестах і голодуваннях.

 

У травні 1976 року повернулася в Київ, а за якийсь час виїхала до США.

 

— Перше питання трохи філософське і методологічне. Коли вперше ви (не кажучи про цей період, а вперше взагалі) почули слово «самвидав»? У якому історичному часі з’явилось це слово чи термін, який означав…

— Я припускаю, що це було 1964 року. Чому я це припускаю, бо пам’ятаю, що передруковували для самвидаву, який тоді ще так не називався, а просто передруковували для поширення різні речі, і пам’ятаю, що писали внизу (не знаю, хто це придумав, підказав, але я особисто це друкувала), на машинці внизу писали «сам собі видав». Не «самвидав», а «сам собі видав». Спочатку. Це був, здається, 1964 рік. Я забула вже, які саме матеріали. Можливо, то були збірки віршів, бо тоді багато передруковували таких саморобних добірочок… Мені недавно з КГБ повернули кілька таких видань.

— Можливо, це була добірка віршів Симоненка?

— Там різні автори. Василь Симоненко, Драч, Вінграновський… Тельнюк, Холодний, — тоді були дуже популярні, і їх або разом, або поокремо, але здебільшого разом вибирали по одному-два-три вірші і друкували… Ну, кого більше, кого менше… Але такі добірочки були, різного формату і різного обсягу. Були на 10—15, були на 20—30 сторінок. Переважно на тонкому папері, але, як правило, прошиті, оформлені якось.

— Оформлені художньо?

— Художньо не оформляли, як правило. Може, й були оформлені якось, напевно, бо ж їх виходило багато. Але зазвичай це була книжечка простенька: кольорова тверда обкладинка, обліплена збоку, а всередині тоненький папір і надруковані на машинці вірші. Не перші примірники переважно.

 

До речі, у тих збірничках, які в мене тепер є, повернуті з КГБ, я не зустрічала цього слова: «самвидав» чи «сам собі видав». Але знаю, що писали також на передруку матеріалів капусника одного. У 1964 році було 70-річчя Горської і Світличного, і там друкували… Я вже забула, які саме матеріали, але знаю, що там був «дівеляріум» з їхніми зобов’язаннями.

 

— Там ЦЮК був такий — Центральний ювілейний комітет…

— Так, Центральний ювілейний комітет… І я не пригадую, чи там була промова, скажімо, голови цього чи ще якісь матеріали були, але знаю, що там було слово від ювілярів, і воно ходило в цьому самвидаві. Там були зобов’язання наступну п’ятирічку прожити за два з половиною роки, там всяке таке…

 

 

— Скажіть, будь ласка, чи були в 1960-х роках спроби створити видання, скажімо так, періодичного плану? Тобто де б вказувалися назва, номер і так далі? Можливо, ще не газета, ще не журнал, але з певною періодичністю?

— Наприкінці 1960-х про це були розмови. Про це може розповісти Іван Дзюба, бо саме з ним ми розмовляли якось про таке періодичне видання. Але це було вже, можливо, навіть у 1970 або 1971 році. Думаю, що задум виник раніше. Приблизно тоді само, як виник «Український вісник», громадсько-політичний журнал, Дзюба мав намір зробити літературно-мистецький журнал. І я думаю, що він не встиг або, можливо, він ці розмови вів не для того, щоб самому робити. Я не в змозі пригадати всі ті речі. Однак у ті часи бували організації підпільні, можливо, вони щось видавали.

— Я знаю, «Воля і Батьківщина» була.

— Ну, «Воля і Батьківщина» російська, так-так… Це само собою. Це відомо. Але було їх багато, виявляється, організацій таких. У різних областях України. Чи вони мали якісь свої друковані органи або ж самвидав, я не знаю.

 

— То можна вважати, що «Український вісник» Чорновола був, у принципі, першим відомим проєктом, який вийшов за межі гуртка?

— І за межі підпільної групи, бо він підкреслював, що це не є підпільний журнал. Вони робили його конспіративно, це без сумніву, інакше б ніхто не побачив жодного номера, але він весь час підкреслював, що це не підпільний журнал.

— Коли відбулось ваше знайомство з «Українським вісником» тодішнім, у 1970-х роках? Чи ви встигли його подивитись?

— Не тільки подивитися, я встигла навіть узяти якусь участь у тому.

— Розкажіть мені трошечки про це.

— Про один випуск я скажу. Я забула, який це — чи перший, чи четвертий був 1970 року, де про Аллу Горську і Симоненка. Здається, їм двом присвячено: пам’яті Горської і Симоненка. Оцей випуск я добре пам’ятаю. Знаю, що в березні, на самому початку, може 2—3 березня, 1970 року Оленка Антонів, колишня дружина Чорновола, приїхала до Києва привітати мене з новонародженим сином і привезла десь там у спідниці зашитий «Український вісник». Але це, мабуть, не був номер, присвячений пам’яті Алли Горської. Я мала на другий день, здається, 5 березня, їхати до мами в село на Луганщину, і я не знала, що ж мені з цим робити. Тим більше, що не з кожним і порадишся навіть. Але мене відпроваджувала Алла Горська в аеропорт, ми в аеропорту сиділи довго, там літак затримувався на кілька годин… І я їй віддала цей «Український вісник». Тож, перепрошую, цей номер не міг бути присвячений Аллі Горській…

— А може, у цьому номері було щось із її художнього доробку, так би мовити?

— Ні, це не був Аллі Горській присвячений, бо Аллі Горській присвячений…

— По її смерті…

— По її смерті, так… Ні, це був перший випуск, очевидно. Я вже забула, які там матеріали були. І вона мені потім казала, що вона його занесла до Євгена Сверстюка, але чи вона в нього залишила, чи вона ходила до нього потім, чи де-не-де віддала, я не знаю. Тобто я не пригадую його дальшої долі. Хоч вона мені, напевно, говорила потім. Я не пригадую .

 

Розмова про «Український вісник» із Славком Чорноволом у мене була в 1969 році восени чи в кінці літа. Мабуть, то був кінець літа, десь серпень 1969 року. Я поїхала до Львова, жила в Оленки Антонів і в Чорновола, вони тоді ще разом жили, на Спокійній вулиці, 13. І Славко Чорновіл зі мною говорив про це на вулиці. Десь ми йшли, так поспішали, ділова була якась хода в нас, і він просив, щоб я допомогла йому робити журнал у Києві. Що там у Львові він усе налагодить, але в Києві щоб я взяла на себе якусь частину тої роботи. Він казав, що, може, поїдеш у Тихий хутір… Тихий хутір — це село на Черкащині, село Миколи Плахотнюка. І чомусь він, мабуть, то загадував, щоб поїхати в Тихий хутір, там нікого немає, мама померла, хата порожня, і, мовляв, там можна собі сидіти і спокійно друкувати. Нас там машинкою забезпечать. Я не пригадую, чи я відмовилась відразу, чи я сказала, що треба подумати, зважити… Не пригадую, як, але знаю, що я відмовилася. А ту розмову, припускаю, підслухали, бо під час слідства в мене основні були розмови якраз про мою участь, про те, що я друкувала [«Український вісник»] за Києвом. Більше нічого. Але я насправді не друкувала…

 

 

Ні, ні, ніколи. Це було тільки між нами. Тож воно могло дійти до них тільки з тієї розмови. Я спочатку взагалі довго не могла зрозуміти, в чому мене звинувачують, бо «Вісник» був ніби основним звинуваченням в розмові зі слідчим, і тільки в кінці слідства я питаю: «В чому ви мене звинувачуєте, скажіть уже конкретно?» І слідчий мені потім чи щось сказав, чи запропонував написати якесь оголошення про «Український вісник», але ж насправді я стосунку до його створення не мала, якщо не рахувати того, що, мабуть, Оленка щось привозила такого… Але вони про це не знали. Я, звичайно, не збиралася їм про це говорити, але те, в чому підозрювали, того не було, і я легко могла їм заперечувати, хоча довести то тяжко. Я тільки казала, що, добре, я згодна, я можу погодитися підписати те, що ви мені кажете, що я друкувала «Український Вісник» під Києвом, але скажіть конкретно, де це було? Я мушу знати конкретно — де це було? Ви мені кажете: покажіть хату… А яку я вам хату покажу, якщо цього не було? Куди я дитину дівала в цей час? Такі речі конкретні… І це звинувачення, воно не було офіційно ніде. Я тепер не знаю нічого про свою справу, чи було то в офіційних протоколах, тому що все це тільки в розмовах було.

—Ви забрали цю справу взагалі?

— Ні. Льоля її вивчала, Льоля робила виписки, і в мене є ці виписки, але я і їх ще не дивилась, бо там дуже багато, в мене немає часу, там 15 томів цієї справи. Мені, насправді, ніколи. Ну, цікаво було б, але ж так, щоб сідати… Ні.

— З Миколою Даниловичем [Руденком] ви стикнулися вже у вигнанні. Чи в цей проміжок між звільненням та виїздом за кордон?

— Я заарештована була в травні 72-го, звільнилася в травні 76-го, бо чотири роки в мене було терміну, і наприкінці 1978-го року, в жовтні я виїхала з Києва. У цей період я була пов’язана з Українською Гельсінською групою, яка тоді тільки зароджувалася. Членом, тобто офіційним членом, я не була, хоча мені пропонували. Але я відмовилася.

— А хто робив вам цю пропозицію?

— Пропозицію робили молодші члени групи, тобто Матусевич і Маринович, з якими я товаришувала, і от буквально десь за тиждень до арешту останній раз у той період мені робив пропозицію Руденко.

 

19 грудня я була на дні народження Миколи Даниловича у Конча-Заспі, і тоді, здається, була така розмова, але я добре пригадую, як він прийшов до мене додому, прийшли на Уманську, десь буквально за тиждень перед його арештом, і дуже просили, щоб я вступила в Гельсінську групу, але відмовилася, мотивуючи це тим, що я не бачу в тому необхідності, бо роботу для групи я робила і роблю. Я вважала, що для вступу треба прізвище… А за тиждень Руденка вже заарештували.

— Я знаю, що Горинь випускав у Львові, не будучи членом групи, інформаційні бюлетені… У Києві теж були якісь інформаційні бюлетені? Поширювали, друкували?

— Тут були в основному меморандуми…

—Їх писав Микола Данилович, наскільки мені відомо?

— Не лише. В основному, мабуть, Бердник був в той час. Але ще, мабуть, Руденко їх писав, і щось, мабуть, Мешко писала…

 

 

Завантажити книжку на офіційному сайті видавництва.

Оригінал статті на Suspilne: Дисидентка Надія Світлична: На машинці внизу писали «Сам собі видав»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Остання знижка в передплаті!

Добрий день!

Сьогодні з гарною новиною – впродовж дня буде діяти знижка в 15% на книгу “Кохання тут зайве”. Остання знижка в передплаті, тому… для усіх, хто мав намір прочитати, чудова можливість придбати книгу

Українська мрія — вийде нова марка від Укрпошти

28 червня Укрпошта вводить в обіг нову поштову марку «Українська мрія». Про це повідомив генеральний директор Укрпошти Ігор Смілянський в Telegram. 
Загальний тираж марки 3 млн. Її можн

У Баку обговорюють український та азербайджанський літературні процеси

В Азербайджанському Інституті теології під час заходу «Репрезентація азербайджанських цінностей в українських перекладах азербайджанської літератури» обговорили дослідження українсько-а

Тимофій Гаврилів. Чорний червень

сонмені снилися килимові бомбування росіїкраїни що смерть і розруху навколо сіємені снилося як росіяни плакали і благалищо вони не винні що вони не хотіли вони не зналия запитав хто ж тоді вдирався до

Нові обкладинки…

Шрифт, стиль, колір можна замінити за бажанням. 

1. Вільна. Ціна 40 грн

2. Вільна. Ціна 40 грн

3. Вільна. Ціна 20 грн

4. Вільна. Ціна 30 грн

5. Вільна + арт в подарунок. Ціна 30 грн

6. Вільна. Ціна 30 грн

Перейти до блогу

Нові автори

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Перейти до "Нові автори"