«Гіркий край» Констандії Сотиріу: жіноча версія війни й окупації Кіпру

«Гіркий край» Констандії Сотиріу: жіноча версія війни й окупації Кіпру

Сотиріу Констандія. Гіркий край. Романи / Переклад з грецької Андрія Савенка. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2021. — 160 с.

 

Поява трилогії кіпрської письменниці Констандії Сотиріу «Гіркий край» на українському книжковому ринку засвідчує щонайменше три позитивні тенденції. По-перше, розширення географії літературних творів, доступних українському читачеві – література Кіпру у нас майже не представлена, і є доволі екзотичним явищем, як і сучасна грецька література загалом. По-друге, йдеться про видання не класичних творів, а прози молодої й популярної нині письменниці, яка саме збирає щедрі плоди літературних нагород. Констандія Сотиріу вже має найпрестижнішу для грецьких авторів Афінську літературну премію та Літературну премію Кіпру, а у липні 2021-го остання частина трилогії Сотиріу опинилася в коротких списках номінантів на Державну літературну премії Греції в номінації «оповідання-новела». По-третє, «Гіркий край» є підтвердженням того, що українські видавці прагнуть збагатити книжковий ринок текстами, які є дуже важливими й актуальними для України.

Острів розбрату

Чому ж трилогія Сотиріу є важливою для українського читача? Бо вона розповідає про війну, розділення суспільства і спробу подолання колективних травм. У своїх творах кіпрська письменниця переосмислює історію розділення Кіпру, який унаслідок збройного конфлікту у другій половині XX століття перетворився з «острова кохання на острів ненависті».

 

Хоч де-юре Республіка Кіпр охоплює 98 % території острова (решту 2 % займають британські військові бази), де-факто Кіпр донині розділений на дві частини – південну, де проживають греки-кіпріоти, та північну – самопроголошену Турецьку Республіку Північного Кіпру, яку визнає лише одна держава у світі (це, звісно, Туреччина).

 

Конфлікт, який розпочався понад 50 років тому, формально не розв’язаний і досі, хоч Кіпр вже давно є частиною Європейського Союзу, який вважає північну частиною острова тимчасово окупованою територію.

 

Знайома історія, чи не так? Утім, паралелі з окупованим Кримом і Донбасом тут поверхові і досить умовні, адже так звані ЛДНР не визнає навіть Росія, яка їх контролює, і на відміну від Кіпру, конфлікт в Україні не пов’язаний з етнічними чи релігійними чинниками. Та історія Кіпру однаково розповідає нам про багато суголосних і болісних речей. Приміром, про те, що стратегічне географічне розташування – радше недолік, ніж перевага, і завжди несе з собою загрозу постійних завоювань. Чи що колоніальне минуле довго тягнеться, як хвіст, і навіть після проголошення незалежності може призвести до штучного поділу країни та війни під приводом «миротворчої місії із захисту населення», яке у випадку Кіпру не становило навіть 20%. Історія цього середземноморського острова, овіяного романтичним флером грецької богині кохання Афродіти, вчить нас, що навіть на позір ідилічних умовах ненависть може спалахнути досить швидко, якщо знайдеться той, хто вчасно піднесе сірник. Також Кіпр застерігає нас, що рана війни і розділення може гоїтися десятиліттями.  І що травми не завжди можна подолати, навіть якщо минуло багато часу.

 

Колективна травма

Констандія Сотиріу в одному з інтерв’ю так про це і каже, що на Кіпрі досі немає розуміння, як подолати колективну травму. Вона сама, народжена у 1975-му, є свідченням цієї травми, адже зростала серед «жінок, які все життя носили чорне» (тих, хто втратив чоловіків і синів на війні), з дитинства слухаючи відверті жіночі історії про війну і її жертв.

 

Власне, «Гіркий край» і є її прагненням розповісти ці історії, передати версію подій, яка ніде більше не зафіксована, тільки в усних жіночих оповідях, позбавлених офіційних наративів.

 

До того ж Сотиріу посилює це фокусування на усній історії перевіреними журналістськими методами (Констандія тривалий час працювала політичною оглядачкою і є спеціалісткою з турецьких студій), послідовно розкопуючи людські свідчення з медіа і формуючи свій особистий архів матеріалів.

 

Але журналістські методи залишаються для Сотиріу лише інструментом, за допомогою якого вона виточує свої літературні твори й додає їм документальності, не більше. Прикметно, що людина, яка фахово займалася політичною журналістикою, ставши письменницею, досить своєрідно викладає у своїй прозі політичний аспект, уникаючи класичних публіцистичних прийомів. Її трилогія не містить жодних прямолінійних політичних оцінок чи присудів, спроб визначити винних і невинних, понад те – проза Констандії виходить далеко поза межі «загальноприйнятого» викладу історії, вона позбавляє війну героїзму і будь-яких ідеологічних правд чи кривд, акцентуючись суто на людському, емоційному, побутовому вимірі війни як найбільшого лиха, де страждають усі. Для тих, хто очікує від романів про війну політично чи патріотично забарвленого тексту, де одразу зрозуміло, хто тут погані, а хто хороші хлопці, така нібито нейтральна позиція може здатися щонайменше контроверсійною.

Утім, це не означає, що проза Сотиріу – неполітична, письменниця радше пропонує нам нову форму політичності, де політичні тези доволі замасковані, витончені і потребують ретельного прочитання.

 

Звісно, трилогія Сотиріу – це не урапатріотичний маніфест, не агітка, такі прийоми були б надто грубими для авторки її рівня, однак політичні та феміністські меседжі авторки виразні та належно окреслені.

 

Сама Констандія вважає, що її тексти і герої виражають політичну позицію, і в цьому вбачає свою відповідальність як письменниці. «Я пишу про те, що болить, про особисте, і це є найбільш політичним», – пояснює Сотиріу в інтерв’ю виданню granta.com.

 

У трилогії «Гіркий край» це особисто-політичне висловлювання вкладається у вуста численних жінок, які отримують можливість висловитися, розповісти своє бачення конфлікту. Не тих жінок, що воювали, як, наприклад, у творі нобелівської лауреатки Світлани Алєксієвіч «У війни не жіноче обличчя». Ні, жінки Сотиріу максимально прості, звичайні, негероїчні, серед них не знайдеш жодної амазонки чи бодай політичної активістки. Вони керуються любов’ю, народжують дітей і перуть закривавлений одяг чоловіків, вони десятками років чекають своїх безвісти зниклих синів і чоловіків, шукають кістки своїх загиблих, хоронять їх згідно з традиціями і колективно оплакують.

 

«Є офіційна історія держави, розказана чоловіками, і є жіноча неофіційна історія», – пояснює свій задум кіпрська письменниця. Вона розповідає «жіночу версію» війни, яка у своїй позірній непатетичній буденності вражає не менше, а може, й більше за будь-який героїчний епос. Героїзм цих жінок не потребує оприявлення, він вшитий у їхній здатності віддавати все дітям, коханим чоловікам, іншим жінкам у біді, ділитися навіть тим, чого не маєш, мовчати, бо навіть слова не належать тобі, і терпіти. Жінки – це антитеза війни та смерті, ніби каже нам письменниця. «Жінки не мають бути жертвами будь-якої війни. Жінки – це продовження життя», – вважає Сотиріу.

 

«Сотиріу як представниця нової генерації кіпрських письменників працює з колективною травмою, яку лишила анексія частини острова. Вона прагне не знаходити винних, проклинати злочинців та убивць, а намагатися усвідомити виміри трагедії в долі окремої людини та певного суспільства. Це не слід сприймати як наївне бажання перегорнути сторінку, почути іншу сторону, а як усвідомлення необхідності вимагати справедливості як найвищої громадянської цінності та блага, і лише за умови втілення такої справедливості можливий справжній рух до примирення та прощення. Тема справедливості пронизує всю грецьку літературу XX століття, підкреслюючи, через які страждання пройшли греки за ці сто років», – вважає перекладач книжки Андрій Савенко.

Особисті травми

Це колективне страждання у книжці розкривається перед читачем на прикладі конкретних особистостей і їхніх травм. У першій частині трилогії «Айше їде у відпустку» (назва відсилає нас до кодової фрази, яку використовувала турецька армія під час воєнного захоплення Кіпру 1974 року) його уособлює жінка, яка все своє доросле життя приховувала власну грецьку ідентичність настільки ретельно, що навіть син вважав свою матір турецькою кіпріоткою. Констандія Сотиріу каже, що це реальна історія, і на Кіпрі є чимало жінок, які були змушені змінити свою віру та ідентичність, вийшовши заміж за турецьких кіпріотів.

 

Обираючи між коханням до чоловіка і приналежністю до визначеного народженням етносу і релігії, такі жінки поставали перед неймовірною складністю вибору, стаючи внутрішньо розділеним, немов сам острів, на якому вони живуть.

 

Головна героїня «Айше їде у відпустку» зробила свій вибір, втративши свою грецьку родину, яка її прокляла, а згодом і чоловіка, котрого вбили грецькі повстанці, що боролися за незалежність від Великої Британії. І навіть зараз (дія роману відбувається у 2003 році, коли дві частини острова були вперше відкриті одна для одної) ця жінка сповнена тривоги, непевності і туги, чекаючи на сина, який вирушив на південь Кіпру, щоб отримати документи про європейське громадянство.

 

Формально «Айше їде у відпустку» є романом, однак з огляду на обсяг і принцип побудови написаного радше сприймається як повість («Коротка форма дає мені змогу розповісти ту саму історію різними способами», – пояснює свій літературний підхід Сотиріу). Це перший роман письменниці, що вийшов у 2015 році і одразу приніс їй літературне визнання. Структурно і змістовно – це найлегша, найпрозоріша частина трилогії, необтяжена надміром стилістичних прийомів, щемка і проста, як колискова, яку співає матір своєму синові, хвилюючись за його майбутнє. Цьому сприяє і мова книжки, яка почасти написана офіційною грецькою, а частково – кіпрським діалектом, який у перекладі Андрія Савенка перетворився на полтавську говірку.

 

«Новогрецька димотика та кіпрський діалект протиставляються за ознаками внормованості/ невнормованості, усності/ писемності. У дитячі роки мене дуже дивувало те, як полтавці жалілися на те, що їхня мова не така, «як у вас там», хоча в Києві почути українську у 80-тих можна було вряди-годи. Сама говірка була та й є явищем яскравим, так само як і кіпрська, в якій багато анатолійський запозичень (тюкрізми, арабізми), купа античних та візантійських слів, латинізмів, англізмів тощо, що показує непросту історію цього шматочка землі, оточеного морем. Сотиріу протиставляє димотику та діалект, як мови офіційних ідеологем та мови суб’єктивних вражень, особистих думок та рішень. Діалектом лунає гомін суспільства, а димотикою – історичних подій, персон, документів», – пояснює перекладач.

 

Другий роман Сотиріу і наступна частина трилогії під назвою «Земляні голоси» теж містить цей «подвійний» мовний прийом, однак на формальному рівні є значно складнішим за «Айше їду у відпустку» (Загалом стилістично трилогія ускладнюється з кожною наступною частиною, демонструючи розвиток Сотиріу як авторки, адже кожен з трьох романів писався в різні роки: у тій послідовності, в якій сформована трилогія). У «Земляних голосах» письменниця перемежовує історію турецької повії усними оповідями жінок Кіпру, які розповідають про події грудня 1963 року, які призвели до значного загострення відносин двох громад на острові. У той грудень відбувся спалах насильства через, здавалося б, дрібницю: грецькі поліцейські зупинили кількох турків, щоб перевірити їхні документи. Зрештою непорозуміння і словесна сварка переросла у масову стрілянину між поліціянтами і натовпом з сусідніх турецьких кварталів, які прийшли на допомогу туркам-кіпріотам. Після цього спіраль насильства тільки розкручувалася і зрештою вилилися у анексію частини острова з боку Туреччини у 1974-му і появу «зеленої лінії» (буферна зона ООН), яка досі розділяє Кіпр.

 

 

У вирі цих подій мимоволі опинилася головна героїня роману – туркеня Джемаліє. Ця жінка, всупереч власному бажанню, стала каталізатором і символом турецького протесту, адже випадково опинилася серед тих, кого зупинили грецькі поліцейські. Джемаліє не прагнула опинитися на вістрі далеких для неї «чоловічих» політичних процесів, в які був втягнений її коханий Зекі. Вона бажала лише одного – кохати його, попри те, що він був одруженим і приходив до неї як клієнт, поки вона працювала в одному з місцевих будинків розпусти. А ще вона хотіла червоні туфлі – в них її зрештою і поховали. Красивою, як годиться.

Третя частина трилогії і її логічне завершення під назвою «Гіркий край» розповідає нам про колективну травму хором голосів жінок, які роками чекають своїх зниклих безвісти чоловіків і синів. Хоча багато хто навіть уже й не чекає, а прагне бодай поховати їхні кістки, якщо їх знайдуть і ідентифікують, бо час минає, а з ним і надія на диво, що рідна людина повернеться живою.

 

Під час війни на Кіпрі масово зникали люди з обох сторін конфлікту (після 1963-го вважалися зниклим безвісти понад 600 турків, і понад 1600 з грецького боку після 1974-го).

 

Коли у 2003 році відкрили кордон між двома частинами, спростився доступ до масових поховань і ідентифікації жертв війни (в інтерв’ю виданню «Коридор» Сотиріу каже, що «дуже трагічно, що їхні ДНК були дуже схожі, ніби вони належали одному народу» і що не менш трагічно те, що «кошти на ідентифікацію решток і пошуки поховань були фінансовані європейськими фондами, і нині ці гроші закінчуються, але все ще є сотні незнайдених людей»).

 

Драматичності цій історії додає і те, що інформація про зниклих і загиблих була, але ніхто навіть не вважав за потрібне інформувати про це вдів і родини, розповідає письменниця. Тож вона вирішили вилити на папері увесь той біль жінок у чорному, які ходили з фотографіями рідних на обміни полоненими і чекали звістки від держави про тих, хто за неї боровся ціною власного життя.

 

Ілюстрацією цієї бюрократичної відстороненості й одним із найгостріших моментів «Гіркого краю» є прохання жінки віддати їй усі кістки свого чоловіка, бо державна комісія віддала їй лише щелепу і ліктьову кістку через те, що ДНК-тести дуже дорогі і вони ідентифікують тільки частину знайденого тіла.

 

На противагу неемоційному світу державної машини перед нами постає жіночий світ «Гіркого краю» сповнений солідарності у горі, яке їх об’єднує. А ще цей світ сповнений накопиченим у віках народним досвідом, втіленим в усній традиції: піснях, казках, замовляннях, прислів’ях, прокльонах і забобонах. Не лише остання частина, а й уся трилогія Сотиріу вщерть нашпиговані цим фольклорним начинням, яке відображає світогляд кіпрських жінок. Зрештою, це «магічне мислення» допомагає їм впорядкувати іраціональність війни та її безжальних і химерних наслідків, коли навіть вода у криницях стає гіркою, бо туди скидали тіла вбитих турків і греків, і вони, перемішавшись там, нарешті «здружилися».

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: «Гіркий край» Констандії Сотиріу: жіноча версія війни й окупації Кіпру

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Знижка 20% – тільки до 24:00

Тільки 22.10.2021 діє знижка на бестселер, що захоплює увагу з першої до останньої сторінки й підтверджує, що кохання непереможне. ВСТИГНІТЬ ПРИДБАТИ ДЕШЕВШЕ!

https://booknet.com/uk/book/tretm-budesh-b355426

Анотація до книги “Третім будеш?”

Від

Низька ціна / Що почитати у прохолодні вечори

Вітаю, красуні))

Сьогодні діє знижка на еротичну книгу Іграшка

Ціна
45 33.75 UAH

Анотація до книги “Іграшка”

Іноді здається, що бути зачиненою у золотій клітці це найкраще, що може з тобою статись. Особливо тоді,

Знижка на емоційно-пристрасний цикл!

Вітаю мої любі!

Цей блог присвячений моїм історіям про двох братів: Ніколаса та Томаса. Їхні історія кохання дуже різні та водночас схожі: емоціями, переживаннями та боротьбою за своє щастя.

 І для запалу вашого інтересу,

Не вір мені більше

Привіт, мої любі читачі!

Пропоную звернути увагу на книгу

НЕ ВІР МЕНІ БІЛЬШЕ

від

Уляни Пас

Одного разу переді мною постав вибір: красивий, харизматичний музикант, котрий не знає слова “ні”, та одногрупник

Невеличкі зміни в викладці

Привітики мої любі!

Радію, що ви зі мною й сподіваюсь на ваше розуміння. Пробачте, але завтра не буде викладки продовження роману “Смак пристрасті”.  нова главу буде  в неділю,як завжди, о 9.00.

Пробачте за незручності,

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Перейти до "Нові автори"