Григорій Семенчук. Пояснюючи реальність

Григорій Семенчук. Пояснюючи реальність

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей поета, музиканта й менеджера культури Григорія Семенчука.

«Чи існує тепер в Україні нормальне життя?» – запитує мене молодий директор культурного центру в Берліні. На мить я задумуюсь: як йому пояснити, що попри відносну безпечність Львова, де я мешкаю, мого минулого життя більше немає? У кожної людини трапляються певні точки неповернення, переломні моменти. І якщо в іноземців із «комфортних» країн, де останні десятиліття все вміру спокійно, це передусім важливі персональні події, то в нас це точки, пов’язані із загальною долею України ось уже 100 (200? 300?) років. Оцінюю це не тільки як ровесник Незалежності, а й з огляду на життєві історії моїх батьків, дідусів і бабусь. Після колективізації, після війни, після розпаду СРСР, після Майданів, після війни з Росією. Такий наш український «тайм лайн».

 

 

 

«Так, моє життя відносно нормальне», – відповідаю я. Але чи насправді воно нормальне? Адже щодня я хвилююся за друзів у війську, близьких у містах під обстрілами, відчуваю біль моїх знайомих, які виїхали з України й мусять якось облаштовуватися за кордоном. Чи це є нормальним життям? Пояснюючи реальність, головне – не здатися юродивим, особливо тут, у містах, де немає сирен, комендантських годин і нескінченних смертей навколо.

 

 

Німецька журналістка запитує, як особисто мене торкнулася війна. Я не знаю, з чого почати. Стільки злості, болю, відчаю і водночас – любові, надії й гордості за свою країну я ще не переживав у жоден із періодів свого життя.

 

 

Про що їй розповісти? Може, про забави сусідських дітей у холодному бомбосховищі під глухі звуки роботи ППО? Може, про сльози евакуйованої багатодітної матері із Запорізької області, яка шукає щось на вулиці Городоцькій о 7-й ранку у Львові? Про потемнілі обличчя моїх друзів, які везуть родини до кордону, аби відправити їх у довгу дорогу в невідоме? Можливо, варто розповісти історію моєї подруги, чий син загинув у бою на Харківщині? Чи котрусь з історій мого хорошого приятеля, який був поранений на Донбасі? Чи, може, почати свій монолог з імені мого однокласника, яке я побачив у списку полонених оборонців «Азовсталі». Мені є з чого почати, але, на жаль, немає чим закінчити. Моя співрозмовниця виглядає шокованою. Мабуть, коли ти слідкуєш за війною лише в медіа, то все це здається якоюсь комп’ютерною грою, симуляцією реальності. 

 

Дочка мого друга, німкеня, яка проживає в Данії, теж розпитує мене і мою подругу про війну. Вона з покоління європейських тінейджерів, які переймаються питаннями екології, мігрантами, ліберальними цінностями. Слухаючи наші історії, вона майже з подивом намагається щось уточнювати своїми запитаннями. Одразу видно, що вона не дуже цікавилася деталями нашої дійсності. Від наших відповідей її очі округлюються все більше і більше. Далі ми гуляємо містом. Я бачу чергове повідомлення про повітряну тривогу у Львові.

«Оце зараз моя дружина знову в бомбосховищі», – кажу я. Відчуваю, як мені щемко і як я хочу бути поруч із нею. Бути там, хоч і під загрозою, але разом зі своїми рідними. Дочка мого друга раптово починає надривно плакати. Я обіймаю її й кажу: «Не плач, ми все це витримаємо. Ми мусимо, бо в нас немає вибору». «Я не розумію, як таке взагалі може бути», — відповідає вона.

 

«Звідки ви?» – запитує мене група чоловіків у дорогих костюмах посеред лобі-бару в готелі маленького британського міста. «З України», — відповідаю я. «Вау, Україна! Ви приїхали на літературний фестиваль? Як вам тут? Подобається?» – зі щирим захопленням кажуть вони. «Подобається, але я хочу додому. Переживаю за дружину, батьків, друзів. Учора наші міста знову бомбили весь ранок». «Так, а навіщо вам повертатися? Забирайте свої родини сюди», – кажуть вони мені. Пояснюю, що ми хочемо жити вдома. У нас уже віддавна нелегке життя, але ми його любимо, і просто хочемо жити на рідній землі. Бо тільки там почуваєшся щасливим. «Розумію. Ви боретеся дуже добре. Ваша країна – це справжній приклад для всього світу. Дякую вам за це». Я замовляю в бармена напої. Один із чоловіків каже: «Це на мій рахунок. Для мене честь пригостити українців». «Давайте краще зброєю», – лунає в моїй голові. «Дякую», – кажу я вголос і повертаюся до своїх друзів.

 

 

Мій ранок в Оксфордському коледжі, в одній із кімнат для запрошених гостей, починається з гучної сирени, від якої в мене пробігають тілом мурашки. Вона схожа на ту, якою у нас, в Україні, можуть сповістити про ядерний удар. Моя перша думка: це сниться. Потім розумію: ні, не сниться. Все насправді. Я встаю, одягаю штани, куртку, беру український паспорт (цікаво, що чомусь саме це я визначив як найдорожче серед свого багажу) і виходжу на подвір’я коледжу. Здається, це все ж не ядерний удар, а пожежна сигналізація, до того ж тренувальна. У зв’язку з чим я повертаюсь до кімнати. Дорогою мене зупиняє адміністратор. «Сер, ви не можете повернутися, поки не закінчилося тренування і немає сигналу “відбій тривоги”», — каже він мені.

 

«Я з України. Повірте, я добре тренований і знаю, що робити». Він дивиться на моє заспане обличчя зі співчуттям і витискає із себе зніяковіле: «Розумію, сер. Проходьте». Я прямую до своєї кімнати, лягаю на ліжко, заплющую очі і пробую знову заснути. Мені не вдається, але я не засмучуюсь. Сьогодні я повертаюся додому і радію оцьому: «Розумію, сер». Бо, можливо, це ознака того, що за дні моєї поїздки мені все ж таки вдалося комусь щось пояснити.

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Григорій Семенчук. Пояснюючи реальність

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

За 11 місяців повномасштабної війни росія скоїла понад 470 злочинів проти ЗМІ

Протягом 11 місяців повномасштабної війни Росія вчинила 477 злочинів проти журналістів та медіа в Україні. Про це свідчать дані моніторингу Інституту масової інформації.
 
Протягом січн

Андрій Любка та Євген Лір отримали нагороду від Залужного «За сприяння війську»

Головнокомандувач ЗС України Валерій Залужний нагородив письменників Андрія Любку і Євгена Ліра почесними нагрудними знаками «За сприяння війську». Про це вони повідомили у себе на стор

Виходить нова екранізація новели Генрі Джеймса

На Берлінському міжнародному кінофестивалі відбудеться прем’єра стрічки The Beast In The Jungle, знятої за однойменною новелою американо-британського письменника Генрі Джеймса.
 
Над ст

Росія переслідує щонайменше 15 кримських журналістів

Щонайменше 15 журналістів тимчасово окупованого Криму перебувають за ґратами за справами, сфабрикованими за терористичними статтями або статтями про зберігання зброї чи вибухівки. Про ц

У Польщі жінка обікрала бібліотеку на кілька тисяч злотих

У польському місті Жори одна з відвідувачок публічної бібліотеки вкрала книжок на 2000 злотих (понад 17 000 грн). Про це повідомляє портал Gazeta.pl.
 
До поліції міста Жори надійшло де

Перейти до блогу

Нові автори

Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Перейти до "Нові автори"