Григорій Семенчук. Пояснюючи реальність

Григорій Семенчук. Пояснюючи реальність

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей поета, музиканта й менеджера культури Григорія Семенчука.

«Чи існує тепер в Україні нормальне життя?» – запитує мене молодий директор культурного центру в Берліні. На мить я задумуюсь: як йому пояснити, що попри відносну безпечність Львова, де я мешкаю, мого минулого життя більше немає? У кожної людини трапляються певні точки неповернення, переломні моменти. І якщо в іноземців із «комфортних» країн, де останні десятиліття все вміру спокійно, це передусім важливі персональні події, то в нас це точки, пов’язані із загальною долею України ось уже 100 (200? 300?) років. Оцінюю це не тільки як ровесник Незалежності, а й з огляду на життєві історії моїх батьків, дідусів і бабусь. Після колективізації, після війни, після розпаду СРСР, після Майданів, після війни з Росією. Такий наш український «тайм лайн».

 

 

 

«Так, моє життя відносно нормальне», – відповідаю я. Але чи насправді воно нормальне? Адже щодня я хвилююся за друзів у війську, близьких у містах під обстрілами, відчуваю біль моїх знайомих, які виїхали з України й мусять якось облаштовуватися за кордоном. Чи це є нормальним життям? Пояснюючи реальність, головне – не здатися юродивим, особливо тут, у містах, де немає сирен, комендантських годин і нескінченних смертей навколо.

 

 

Німецька журналістка запитує, як особисто мене торкнулася війна. Я не знаю, з чого почати. Стільки злості, болю, відчаю і водночас – любові, надії й гордості за свою країну я ще не переживав у жоден із періодів свого життя.

 

 

Про що їй розповісти? Може, про забави сусідських дітей у холодному бомбосховищі під глухі звуки роботи ППО? Може, про сльози евакуйованої багатодітної матері із Запорізької області, яка шукає щось на вулиці Городоцькій о 7-й ранку у Львові? Про потемнілі обличчя моїх друзів, які везуть родини до кордону, аби відправити їх у довгу дорогу в невідоме? Можливо, варто розповісти історію моєї подруги, чий син загинув у бою на Харківщині? Чи котрусь з історій мого хорошого приятеля, який був поранений на Донбасі? Чи, може, почати свій монолог з імені мого однокласника, яке я побачив у списку полонених оборонців «Азовсталі». Мені є з чого почати, але, на жаль, немає чим закінчити. Моя співрозмовниця виглядає шокованою. Мабуть, коли ти слідкуєш за війною лише в медіа, то все це здається якоюсь комп’ютерною грою, симуляцією реальності. 

 

Дочка мого друга, німкеня, яка проживає в Данії, теж розпитує мене і мою подругу про війну. Вона з покоління європейських тінейджерів, які переймаються питаннями екології, мігрантами, ліберальними цінностями. Слухаючи наші історії, вона майже з подивом намагається щось уточнювати своїми запитаннями. Одразу видно, що вона не дуже цікавилася деталями нашої дійсності. Від наших відповідей її очі округлюються все більше і більше. Далі ми гуляємо містом. Я бачу чергове повідомлення про повітряну тривогу у Львові.

«Оце зараз моя дружина знову в бомбосховищі», – кажу я. Відчуваю, як мені щемко і як я хочу бути поруч із нею. Бути там, хоч і під загрозою, але разом зі своїми рідними. Дочка мого друга раптово починає надривно плакати. Я обіймаю її й кажу: «Не плач, ми все це витримаємо. Ми мусимо, бо в нас немає вибору». «Я не розумію, як таке взагалі може бути», — відповідає вона.

 

«Звідки ви?» – запитує мене група чоловіків у дорогих костюмах посеред лобі-бару в готелі маленького британського міста. «З України», — відповідаю я. «Вау, Україна! Ви приїхали на літературний фестиваль? Як вам тут? Подобається?» – зі щирим захопленням кажуть вони. «Подобається, але я хочу додому. Переживаю за дружину, батьків, друзів. Учора наші міста знову бомбили весь ранок». «Так, а навіщо вам повертатися? Забирайте свої родини сюди», – кажуть вони мені. Пояснюю, що ми хочемо жити вдома. У нас уже віддавна нелегке життя, але ми його любимо, і просто хочемо жити на рідній землі. Бо тільки там почуваєшся щасливим. «Розумію. Ви боретеся дуже добре. Ваша країна – це справжній приклад для всього світу. Дякую вам за це». Я замовляю в бармена напої. Один із чоловіків каже: «Це на мій рахунок. Для мене честь пригостити українців». «Давайте краще зброєю», – лунає в моїй голові. «Дякую», – кажу я вголос і повертаюся до своїх друзів.

 

 

Мій ранок в Оксфордському коледжі, в одній із кімнат для запрошених гостей, починається з гучної сирени, від якої в мене пробігають тілом мурашки. Вона схожа на ту, якою у нас, в Україні, можуть сповістити про ядерний удар. Моя перша думка: це сниться. Потім розумію: ні, не сниться. Все насправді. Я встаю, одягаю штани, куртку, беру український паспорт (цікаво, що чомусь саме це я визначив як найдорожче серед свого багажу) і виходжу на подвір’я коледжу. Здається, це все ж не ядерний удар, а пожежна сигналізація, до того ж тренувальна. У зв’язку з чим я повертаюсь до кімнати. Дорогою мене зупиняє адміністратор. «Сер, ви не можете повернутися, поки не закінчилося тренування і немає сигналу “відбій тривоги”», — каже він мені.

 

«Я з України. Повірте, я добре тренований і знаю, що робити». Він дивиться на моє заспане обличчя зі співчуттям і витискає із себе зніяковіле: «Розумію, сер. Проходьте». Я прямую до своєї кімнати, лягаю на ліжко, заплющую очі і пробую знову заснути. Мені не вдається, але я не засмучуюсь. Сьогодні я повертаюся додому і радію оцьому: «Розумію, сер». Бо, можливо, це ознака того, що за дні моєї поїздки мені все ж таки вдалося комусь щось пояснити.

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Григорій Семенчук. Пояснюючи реальність

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Премія «Своя полиця» оголосила переможців

Книжкова премія для сучасної жанрової української літератури «Своя полиця» оголосила переможців у сімох номінаціях. Про це Читомо повідомили у мережі «Книгарня «Є», що організовує премі

«Видала громада»: Заснували платформу для друку книжок авторів-початківців

В Україні створили краудфандингову платформу, що дозволятиме авторам-початківцям друкувати дебютні книжки коштом благодійників. Про це засновники проєкту «Видала громада» повідомили в і

Оголосили номінанток премії Women in Arts-2024

Оголосили фіналісток премії Women in Arts у семи номінаціях. Про це повідомили на сайті премії.
У 2024 на здобуття премії в категорії «Література» номінували:
 

поетку, морську піхотин

Кейс BookChef: Vivat, Yakaboo не продають книжки, а КСД і «Книгарня «Є» повернули їх в асортимент

Після оприлюднення розслідування про зв’язки низки українських книжкових бізнесів з росією українські книжкові мережі відмовилися розповсюджувати книжки видавництва BookChef. Нещодавно

Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації

До другої річниці блокади Маріуполя Вано Крюґер пригадує яким було це місто до початку повномасштабного вторгнення – під час проведення «StartUp Гогольfest». Перша версія цього есею бул

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"