Говорить Слобожанщина: «Оринин. Роман про стелепного чоловіка» Сашка Столового
2024-07-11 07:00:00 Валерія Сергєєва

На обкладинці дебютної книжки Сашка Столового «Оринин. Роман про стелепного чоловіка» ловко зображене дерево життя — традиційний образ українських рушників, символ роду. З-поміж цвіту стібками окреслені всі переживання й жалі XX століття, та автор, щоб любе читацтво не покололо пучки, дає йому захисного наперстка — народний гумор і любов. Тут-бо на кожного історичного бабая знайдуться вила, якими дід і баба скиртують свої перекази, як сіно на мажару. Цим скиртуванням-архівуванням і формується пам’ять, з якої нащадки, крутячи колодязну корбу пригадування, витягають вічно актуальні «премудрості».

Сашко Столовий. Оринин. Роман про стелепного чоловіка. — Київ: Лабораторія, 2024. — 224 с.

Епізоди-спалахи й тяглість пам’яті

Стиль «Оринина» точно відповідає своїй суті — це добре відточені родинні оповідки, що аж відлітають від зубів (недаремно ж їх перед тим перешамкотіло не одне покоління!). Тож якщо під час читання вам захочеться щепити цей текст більшою сюжетністю, то повірте, що це справа не те що марна, але навіть шкідлива.

Уявіть, що ви в рідному селі чи містечку вечеряєте смаженою картоплею з солоним огірком і паралельно розпитуєте старше покоління про життя. Чи вийде в них цілісний наратив, а чи це будуть випадкові історії, що спалахуватимуть раптово й неочікувано, як світлячки в сутінкових кущах? Ставлю на друге. Не вірите мені? То повірте майстру пригадування Марселю Прусту, що в першому томі епопеї «У пошуках утраченого часу» порівнював дію пам’яті зі «спалахом бенгальського вогню» чи «променем електричного ліхтаря» посеред пітьми забуття. От оповідач «Оринина» й «висвітлює» окремі епізоди життя роду Козиків, стовбуром якого стає удова Орина та її син Дем’ян, які живуть у селі Козіївка на Слобожанщині.

Окрім цього, в одній запрязі з фрагментарністю оповіді цю книжку везе й особлива описовість. За її законами, в розповіді про те ж таки весілля більше важить кількість стрічок у косах і цесарок у казані, аніж змалювання глибокого психологізму героїв.

Розгадка полягає в поширенні народного етикету або ж краще сказати стелепності молодшим поколінням.

А це вам, знаєте, не смішки: передача і, що головне, повторювання подібних ритуалів підтримує й реактуалізує міф. Авжеж, звичаї й традиції постійно трансформуються і, наприклад, сучасні хати вже рідко підводять глиною, та все ж таки добре, коли онуки знають, як і чому це робилося раніше — принаймні для того, щоб упевненіше крокувати й будувати в майбутньому. Невипадково для архітектора Олександра Столового такими знаменними є сімейні спогади про толоку, де всім селом зводили хату (українська космогонія як вона є), а потім, перемащені глиною, виголошували тости за щасливе й довге життя мешканців нової оселі.

Балакати «по-нашенськи»: говірка

Певно, тому цей роман і видається таким органічним щодо того, що він описує, — тут немає дистанції, яка є в багатьох інших книжках. Бо ж часто література про село з ХІХ століття — це погляд не зануреної в контекст людини, а інтелігента, що призбирав етнографічного матеріалу, може, навіть обтер лаву на якихось вечорницях — і вже лаштується до писання. Це один варіант. Другий — це те, що пізніше письменники з села, що писали про нього, здебільшого олітературнювали свою мову, ніби вапном підрихтовуючи хату перед Великоднем або підмінюючи look «на щодень» на празниковий стрій, який вдягали для світлини у фотосалоні. Натомість Сашко Столовий іде зовсім іншим шляхом: переносить готовий світ на папір майже без жодних адаптацій. Так, що навіть окремі метафори тут міцно закорінені в місцеву історію Богодухівщини: наприклад, сніг не просто так лежить як «харитоненські цукати» — це все тому, що за декілька кілометрів від рідної героям Козіївки розташовані «Співочі тераси», тобто сад-амфітеатр цукрозаводчиків Харитоненків. Ну от і як про це не говорити, тим паче не говорити рідною говіркою? Та, звісно, ніяк — от і балакається «по-нашенськи» протягом 224 сторінок.

Увесь роман Сашка Столового промовляє до читачів діалектом, який впізнають як слобідці, так і наддніпрянці — дуже вже зручно розкинулося село Козіївка, про яке йдеться в книжці: акурат на межі цих двох історично-культурних регіонів.

Вже в передмові на нас чекає не батько, а «папко́», привітально махаючи картузом-наголосом, звичне слово «базар» наприкінці підпирає м’який знак, ніби череватий крамар — ятку з харківськими коцами та опішнянськими глеками (ярмарки тут, між іншим, не гірші, ніж у «Салдацькому патреті» Квітки-Основ’яненка), а в тині «сім’ї» та архаїзму «врем’я» з’являється перелаз літери «н». Таке поєднання діалекту й антуражу села на Лівобережжі нагадувало б оповідання Сергія Осоки, якби Осока випустив говірку з діалогів персонажів також і до авторської мови. Хоч варто зауважити, що його присутність у цьому тексті видніється не лише на рівні літературних впливів — виявляється, Осока був редактором «Оринина». І це, безсумнівно, найкраща співпраця, яка могла статися на полі цього тексту. Мабуть, сказати, що на Слобожанщині з’явився свій «Дідо Иванчік» (якийсь «Дід Дем’янко» абощо) було б занадто сміливо й натягнуто, а проте щось у цьому є. І річ навіть не так у діалекті, як в особливій повазі до спадку, локальної ідентичності.

Екологічне ставлення без винятків: від старої скрині до кози

Симптоматично також, що одним із повторюваних образів роману є банка з компотом — таке собі «кульбабове вино», в якому закорковані солодкі спогади з літа життя — дитинства, а також згадка про старий світ, який Сашко Столовий ловить за хвоста, ніби комету, — і таким чином проводить своєрідну демузеєфікацію. Бо хоч пташку дрохву нині можна зустріти радше в подобі опудала в краєзнавчих музеях, доки вона пернатим свідком пістрявіє з мальованої печі — цей вид існує, живе повноцінним життям. Як живуть і решетилівська вишивка, що обіймає пазухи козіївських молодиць, і пічні рогачі, які можуть вдарити лихом об землю й пуститися тропаком ходити по хаті. Та й зізнаймося, що поза всіма метафорами компот — це ще й просто смачно й екологічно, що теж не мало важить для «Оринина».

Бо подібно до того, як перед нами розкривається культурно-історична тяглість поколінь, яку не можуть перебити навіть катастрофи XX століття (потім усі розриви зростаються, затягуються новою сполучною тканиною), бачимо й природну тонку гармонію між козіярами (мешканцями Козіївки) й довкіллям.

Людина стає тут прямим продовженням пейзажу — і не в сенсі знецінення особистості, аж ніяк.

Просто можна бути відкраяним від загальної паляниці «кушматом», а можна навпаки — наслухати в собі те, що пов’язує людські тіло й дух з усім живим: деревами в саду, раком-небораком у ріці, коровою на випасі. Орина, як матріарх, розуміє це й передає своїм нащадкам, до яких зараховує як своїх дітей-онуків, так і тварин, за якими доглядає. Бо в неї є скриня, а на віку скрині — дні народження близьких й дати, коли телилася корова Зірка. Так би мовити, жодної дискримінації. Та й худоба за це віддячує подвійно, адже під час голодовки (поширена серед старшого покоління назва Голодоморів, зокрема й штучного голоду 1930-х років) саме корова порятувала сім’ю Козиків, отелившись. Так і живуть разом люди і тварини в цій варіації «Вавилона XX».

До речі, щодо Вавилона: у романі Сашка Столового не менш тямущими за козіяр є й кози, яких вони тримають. Їх, звісно, не запідозриш у тому, що це хитромудрі філософи-перекинчики, які десь приховали свої золоті окуляри, але й на хворобу «невідчуття сторін світу» вони, на відміну від цапа Фабіяна з «Лебединої зграї» Василя Земляка, не страждають. Коли на Орину Козик ледь не нападають чортоподібні лісові кабани, біленькі кози не губляться й знають, куди бігти рятувати молодицю. За що Орина потім каже: «Кози — це лучче, що могло случицця з Козиками!». Добре, що з нами так случився цей стелепний роман, а то б ми ні бе, ні ме.